померти у 27 - це найпростіше. розснести собі голову дробовиком, закинутись чим завгодно і стікти кров'ю у брудній ванній готелю. розтринькати усе дане тобі від природи, всі рими і рифи, всю свою глибину та не полізти далі третього десятка. перегоріти. це ж так легко. піти героєм. не зрозуміли. недолюбили. о, яка драма. я дивлюсь на молодих поетів. бачу, як вони кричать, як бунтують. вони думають, що гучніше - означає яскравіше. вони думають, що говорити лише про себе - означає бути щирим. забери з їх поезії надрив, і від цієї поезії не залишиться й трьох міцненьких метафор. найбридкіше

Спалахнули нічні ліхтарі, Світло темряву хмелем налило, Розповзлось наче мед по землі, Час заплутало світло... спинило. Стихли деннії звуки життя, Розлетілись мов осінню маки. Лиш машина зі збору сміття Пожирає гуркочучи баки. Просувається містом невпинно, І сміття все збирає-збирає. Зуби клацають й щохвилинно, брухт у жерлі з металу зникає. Наповняється скривлена паща Тим, що було раніш важливо Для людей, а тепер ледащо У пітьмі осідає безсило. І дарма, що летить в безодню У землі зогниє мов життя. Не змінити жагу природню. Розтирати УСЕ в сміття.

Хто ти, Незнайомцю? Чого стоїш на моєму порозі? Скажи мені тільки правду: можливо нам по дорозі. Хто ти, Незнайомцю? Чого мої зупиняєш хвилі? Нехай бушувало би море. Навіщо завмерло у штилі? Хто ти, Незнайомцю? Чому ти мене хвилюєш? Чому не даєш спокою? У снах за мною полюєш… Скажи мені, Незнайомцю: навіщо ти так зі мною? Навіщо стоїш на порозі? Чому не здаєшся без бою?

Це так огидно – бачити людей. Цей ниций жах, і ці мерзенні дії. Ти думаєш, що дівчина – «свята», а в неї досвіду, як в клятої повії. Навколо - все брехня. Пусті усі слова. А правда – тимчасова лихоманка. Ти думав – ти за зіркою ідеш? Очуняй, хлопче - це пуста бляшанка! Купити можна, друже, всіх і все, такий наш світ, така у нього правда. Тебе, мій друже, куплять, наче річ, як не сьогодні, то напевно завтра. Це так огидно – бачити людей. І їхній блиск фальшиво-кришталевий. Не соромно, якщо ти бідним є, та соромно, якщо ти у душі дешевий.

Існує у світі легенда, що люди цінніші за гроші, Кохання, що раз і назавжди, що втрати бувають хороші Що на помилках ми вчимося, що час заліковує рани, Що друзі ніколи не зрадять, й мужчин прикрашають шрами. Існує на світі легенда, що є на землі справедливість, Що спогади гріють душу, що в бійці рятує сміливість, Що сильні ніколи не плачуть, що в річку не входять двічі, Що близькі не зводять наклеп, за спиною та й у в вічі. Існує на світі легенда, що можна щасливим бути, Що можна пробачити зраду, що можна про все забути. Що горе не втопиш в текілі, що дурням живеться легше. Утопія все це,

Удар, ще один, швидше, сильніше, удар прямо в темряву, головою! Я впевнений, ось він мій вихід й не зможу я більше, зустрітися поглядом з справжнім собою. Так, не здаватися, з силою бити, вперся у чорнії двері кулак. Скоро я виберусь з клятого вашого світу, ось і щілина у темряві, бачу яскраво-червоний мак. Там, у землі, серед квітів на мене чекає спокій і теплая вічність з закритими міцно очима. Останній крок залишивсь, роблю швидко подих глибокий... Хто це стоїть за моїми плечима!? Ні, я не зможу, я помилився. Кров із пошкоджених рук по підлозі полилася. Дарма, ох дарма відчайдушно я в

Мені б мов трава прорости й не дивитись Диким обличчям в рожеві очі. Хочу дощами бездумно упитись, Викинуть з пам'яті дні та ночі. Видерти шмаття з свідомості п'яної. Спогади в прірву жбурнуть не жалкуючи. В них я людина з війни уявної, З світом борюсь за скарби неіснуючі. В пам'яті сенс людсвом вправно нав'язаний, Вічним тавром на чолі розлився. В чорний казан ти стрибнуть зобов'язаний, Супом страждань весь твій світ умився. Тисячі правил, думок мільйони. Варяться, киснуть - найкращі, найгірші. Людство гірке та занадто солоне. Сати б травою й шуміти вірші.

Вулицями міста лиш я і горда самотність Гуляємо, а в голові ті сумні відголоски. Що чую я, що говорять мені: "Зустрінься з нею і ви вже не одні, Один плюс один і мінусів не стане зовсім. *** Зустрівся з тобою, ти кроком зі мною, Рука під рукою і ходимо двоє. І так відчутно, що внутрішньо ти, Спокою теж не можеш знайти, Здались порожнечі в полон, обоє без бою. *** Голови з різних сторін повернемо лицем до обличчя, Відчуваю і бачу як погляди наші, сльози кличуть. В сіре небо над нами, так високо, більше не глянем. Схились до плеча. Тепло тіла загоїть рани. Юра Лекан, листопад 2017

Безбожниками, Залишимось можна ми? Таке трапляється з кожними, Хто не вірить що любити зможуть вони. "Ні, це не ми", Думаєш обмінюючись поглядами, Виниклими між закоханими, Забулими про все на світі людьми. Приземленими, До цього ми були тваринами, Тепер володіємо крилами, Аби лише літати вміли б ми.

Сквозь быстрые минуты суток, Я на лицо смотрю любя. Смущаешься, смеёшься с шуток, А я исследую тебя. Словно бесценная картина, Твоя улыбка, цветность глаз. Но видится лишь половина, Что открываешь мне сейчас. Лишь половина того счастья, Что ты желаешь мне отдать. Но сколько красоты в той части, Что я уже могу видать.

Серед білого дня, під час обіднього перериву, П'яниця, як і всі години свого свідомого життя - бухав. Він робив це скрізь, а саме в цей особливий для людства день, дане дійство відбувалось у барі. Це був вже четвертий бар, тому що в трьох попередніх, він випив стільки, що бармени з власної ліні прибирати за ним наслідки, чи то з простого людського жалю, повиганяли його геть. І таким чином, він окупував вже четвертий на сьогодні барний стілець, і перехиляючи чарку за чаркою, старався ховати свою майже смертельну сп'янілість від пильних підозріливих очей бармена. Поклавши лікоть на

А почему бы не побыть нам вместе? Вполне естественный вопрос. Из слов без сладости, без лести, Столь лаконичен ведь и прост. Ведь ты вполне себе красива, Улыбкой, станом, милотой, И цветом глаз, движением игривым, Лишь ты такой владеешь красотой. А почему бы не побыть нам рядом? Ведь нас в объятья постоянно тянет. Завороженным только смотрим взглядом, A в нём нашей влюблённости туман. А почему бы не побыть нам ближе? На шаг, иль хоть на тысячи таких. Ведь нами нежность, радость движет. Ну, не придумали ж мы сами их? А почему бы не побыть нам долго? Я вижу, ты одна из тех творений, Что столь