У державнім палаці дітей та юнацтва
страшні та містичні завжди кояться речі.
Та гримаси директора, його лукавства
ховають від нас те, що буває надвечір.
Заплющують очі прокурори та влада,
закривають вуха журналісти з телебачення.
Ніхто не хоче з установою давати раду,
бо люди не вважають, що це має значення.
Та не спішімо й ми пропускати повз вуха
темні історії, легенди у палаці загадковім.
Діти, що втекли, знають, яка там розруха,
хоч і не кожен розповість усе по новій.
Одні кажуть, що усе там просто чудово.
Їх залякали батьки, прокурори, театру актори,
дорослі забрали у них найцінніше - їх слово.
Як в театрі їх дітям жилося усім однакòво.
З усіх дитячих історій, про їх будні нещасні,
що змогли ледь-ледь виплеснути для нас.
З байок, що як тягар болючий, злощасний
могутній зчинився легенд резонанс.
У державнім палаці дітей та юнацтва
в нім немає дітей, хоч вони й там працюють.
Та ніхто не чекав аж такого дивацтва,
прокурори та влада таке вперше чують.
"Як це так?" ураз журналісти озвались,
прокурори затихли, замовкли батьки.
Навколо нас ніби зграєю усі зібрались,
стали в ряд, щоб врешті правду осягти.
А правда одна - діти грають в дорослих,
їм краватки зав'язують, взувають підбори.
Додали віку і вперед - грай наосліп,
ще не зламаним голосом виспівуй мінори.
Юрба хором в обійми ринула ридаючи,
матері тулять до серця своїх дітлахів.
Кожну з них одна думка сягне засинаючи:
скільки донька чи син їх пережили страхів?
