Прийди до мене - в обійми мої впийся: Немає більш надійного плеча! І дотикам моїм відраз відкрийся - Дай волю ти віддатись почуттям. Не матимемо сили зупинитись, Не буде часу в нас іти назад. І раз за разом вустами ми тулитись - Будемо, й грітись поглядом в очах. Хотілося б щоночі та щоранку, Тебе стрічати поглядом страсним. Не бачить волі й тиші до світанку, В несамовитих обіймах тонучи

Гратись в рулетку голодним патроном мудро не наодинці блазень завертить корону під троном : " Був король - мерво у дірці ! " Трупів злиття крізь кров і пластик - гній аж виходить рікою : рухами пальців зброю скласти вміє не кожен військовий . Хтось Архімеда хтось Піфагора школи завчав теореми : лихо химерне біда - не горе горе - уже не проблема . Горя моря і проблеми і біди нервом поет

Є у мене думка моя, Що не зрадить у житті. Буде щастям життя ходу, Буде цвітом навесні. Можеш ти правдиво жити, Можеш вірити в добро. Можеш людям не вертати - Ними зроблене, те зло. Жити чесно й справедливо, Нести світло крізь життя. Та не думай ти мрійливо, Що не втрапиш у сміття... Кожен буде лізти в душу, Класти камені в рюкзак. Говорити: "Ти не дуже - Вір у диво, просто так!" І ті

Немає добрих - нема злих. Немає білих - нема чорних. Є відтінків кольори... Є туманів глиб широких. Десь впадеш, а десь взлітаєш... Десь повзеш та мрію маєш. Кожен вибір робить свій, Як прожити відлік днів! Хочеш бігать - то біжи! А як впадеш - не спіши... Думкою себе картати, Дай ти голову собі підняти! Кожен може оступитись... Впасти, злісти, не відкритись. Всім подіям навкруги - Можеш раду

Ніяк тяжіння, білий простір Очей до ночі не схилить, Ніяк не спинений мундир До ласки діда не вклонить. Він йде, несе, він завірюха, Він холодом тріщить як нюха, Но в мить вітра загнали в край Хмарок поплічників його, Вони мабуть кричать "бувай! І не вертай до нас цього!" А поки гомін, крик і рух, Дивлюсь, дивуюсь я в вікно На все як бігає воно Очами, мозок, навіть дух Увесь собою у

Хворіє тіло моє й миттю, Я враз вже ліки знаю всі. Та, як мені тоді вчинити, Коли ті рани є в душі? Я ніби радісна й весела, Ходжу щоразу між людей. Та, є в душі моїй печера - В якій ховаюсь від очей! Бо в тих очах, я бачу правду... Ту правду глибоко в мені, Яка заполонилась вже думками: Чому, я не можу буть, як всі? І ті думки щораз лякають, Мене все більше - і на мить, Життя сторінки я гортаю,

Ідеш, отак, в житті ти стрімко, що й не побачити життя. Не бачиш - поглядів відтінки... Не бачиш - радості поля. Все тяжко, якось так, вдається... Й немає відповідей - "Чому?" Хтось, в долі, щастям - обзаведеться... Когось, зламає на вітру! І не збагнути, в якому місці - зробила помилку в житті... І як собі, тут відповісти - чого у прірву, летять дні. Та сумувати - часу немає...

в алхімічних почуттях біомеханіка кохання я не знаю перемог, адже в золоті мовчання не зібравши все до купи, розібрався на деталі та що далі з цим робити я туторіалів немаю свого не написав, бо всі слова були чиїмись і тому ці всі текста я перетворюю у попіл. і лише в бокалі джин розвідає чого волію, та звершень не чекай, я все відкладую на потім. я вже не вірю в кілометри, щасливої дороги. не

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я!

І не знал той віщун, віщування свого, Що лине його міць, із світу цього. —Тілько знал що біда наступає. Тому відал віщун, кому знання те дать, І прийде той юнак, буде знання благать. —В віщуна сива-вуса благає. Той віщун він навчив, юнака своєго, І кришталі минулого, чтити цього. —І юнак все новітнє приймає. Юнак став віщуном, і чекає кнутом, Коли старий віщун, відійде за світом. —Коли кине його,

Зіронька сяє, серце стучить, Щось у мені до коханой біжить Ой ти кохана, люба моя! Чом голосок твій як солов'я Душу здирає, плоть обглодає, Ти, без рушника, виходь за меня! Зіронька сяє, серце стучить, Щось у коханої в грудях лежить Я би і вийти хотіла до тя! Не хоче та мати і доля твоя Душу здирає, плоть обглодає, Зозулею луна довжезно стоя! Зіронька сяє, серце стучить, Щось за тинами любий

Так король Етельстан, ватажок воїв, ґридів перснедавець та брат його дужий, Едмунд величний, славу здобули вічну у січі клинками мечів під Брунанбургом. Стіни щитів, пробивши, змели вони кутим залізом, сини Едуарда. Як гідним годиться за звичаєм предків, часто у січі з ворогом лютим добро боронили, землю й оселі. Здригалися недруги, скотів дружини та морерозбійники никли приречені. Поле рясніло