Мне надоело плакать Устала все внутри держать Тот кого сильно люблю я Не хочет этого понять Блокирую свой мозг Пытаюсь думать перестать Но он всплывает в памяти опять Не исчезает в дыме Эх эта чертова любовь Ну кто ее придумал Жила себе спокойно Без бури чувств и счастья шума Много времени прошло И все казалось позабылось А сердце все не хочет отпускать Хотя в осколках и разбилось

З палаючого дому між зірок, На землю, всіяну кістками, З міліонами просверлених дірок, Стрибають спалаху короткого заради, І дивляться уверх поглядом скленілим, Обгорілими руками тянуться на слід, У небі, що лишився нерозквітлим, Як хвіст комети, розсіявся і зблід, Лиш маленьку кульку від пінг-понгу, Давити горло нам лишив, Його яскривим світлом ми дорогу, Узріли освітлену між нив.

Сумно та хворо, Десь скраю душі, Де дно мого моря, Де риби страшні. Де не чути ні звуку, Немає вже неба, Нема там ні духу, Нічого не треба. Падаю вниз, Та болять вже коліна, Вода немов слиз, Туга чорна глина. Єдине сяйво в пітьмі, Що сидить там потвора, Палають очі її, Що горять не зі вчора. Щось ламається в шлунку, Вона дивиться в тебе, Немов нема порятунку. Та коли дивишся в себе... Де лиш море біди, І надія на те, Що тонни води, Не роздавлять мене.

Девченки не верти гороскопам многострадальным Ну нет у нас принцев с конями Все кони ускакали в табор к цыганям А принцы уткнувшись в компьютер Сидят едят борщ дома у мамы Будте счастливы сами здесь и сейчас, а не в мыслях прошлых воспоминаний Делайте все что хотите и всегда только в перед бегите Бегите к свободе и к своим желаниям Мечтам и целям нереальным Дарю вам бестрашие и смелость для шага в дорогу судьба И пусть каждый ваш миг Будет счастьем наполнен сполна

Осталось лишь он был в сети 20.00 И мысли что крутились так и не ушли Никак все не хотят сдаваться Что может быть со временем забудется Что прошлое исчерпано давно И как судьба решит За нас двоих, что точно все конец Или попробуем сначала Как думаешь такое может быть Или все это фантазия такая Как быть как жить и поступить Ведь много сделала шагов Чтоб показать что все не просто так А от души и искренне и не фальшиво ,,А он все продолжает говорить что нет Игнорить, убегать, скрываться, И близко к себе и своему сердцу не подпускать и не открываться Только зачем кто больше отрицает Там чувства

Ах душа ты моя откровенная Ах душа ты моя доверчивая Будь осторожена кругом демоны Хотят сердца твоего безсердечные Куда глаза смотрели мои синие Что вы уши такого слышали Как вы губы могли целовать взаимностью Недостойного гада ползучего Ах ты сердце мое не разумное Как могло ты поверить в чушь несусветную Обмануть и запутать себя дорожками мутными Что ведут тебя в омут В бездну темную Скланяя к шагу не верному Что душа теперь слезы льет горемычные Разве мог человек поступить так безжалостно Так бездумно и без созрения совести Дав понять что понраву душе его открытой Такой чистой искренней

Він казав ночами - я придбаю нам двом той маленький дім, З білими стінами, відкритими балконами, дахом карминно-червоним, І поруч буде маленький сад, а десь далі стоятиме млин, Аби тобі було що замальовувати акварелями до альбому. Нам у тому домі буде разом тепло, буде солодко так жити вдвох, А потім втрьох, а може іще вчотирьох, тут як сама захочеш, Але ти знай, що я кохатиму наших дітей більше ніж міг би кохати сам Бог, Тому що в них буде твоє темне волосся та мої сіро-блакитні очі. Я кохатиму тебе, у нашому великому-превеликому домі, кохатиму Так сильно та ніжно, як ти могла б собі

На Купала У воді на заводі дівчата купались, Зорі там прозорії в воді відбивались. І горіло, і палало багаття велике Співи звідусіль лунали, і лякали дике. Як на свята, на Купала Зоря тай заходить, То там хлопці і дівчата хороводи водять. По воді, та по прозорій вінки пропливають, Їх дівчата заплітають, та в річку пускають. Як на свято, на Купала молодь все танцює, Через вогнища стрибає, нічечку вартує. Папороть квітучую ходить в ліс шукати, Та вінки дівочії з води діставати. Нечисть кругом біситься, вуха затуляє, Бо Купала – нічка їх в люди непускає. Мавки й Нявки сердяться, у траві

Однажды человеку ты повереш И осознаешь жизнь сполна Что есть такие люди Которым нельзя верить И душу открывать Они того не стоят Они пустышки И болтуны Не более того Когда им выгодно, удобно Надев актера маску на себя Получат все чего хотят И свалят Так вот Открой глаза Сними очки И не идеальзируй Того, кто просто врал Чтоб ты поверила И выброси из головы Всю дурь и мысли про него Он недостоин Ему же просто всеравно А ты все бредешь Таких как ты полным полно Целый гарем трофеев Целый фотоальбом Так названых "моделей" Так что забудь как страшный сон Он ведь уже не вспомнит Пусть

Щось якось не так і не те, Та мабуть то винне натхнення... Усі повертають тебе І кажуть, що то не для тебе. Та ми з вами з разу у раз Вертаємось до душі суті. Ми райдуги з кольором часу, Ми творчість у плоті, що скуті. І як би життя не збивало, Ковтаючи нас з головою. Ми знову і знов випливали, Аби просто бути собою. Наша суть - Сьюзен Муз.

*Різдвяний шкодник* Хочеться ласенького на різдво мені, Сяду я тихесенько вдома на вікні. Поряд стоїть мисочка, радість для життя. То смачна, бабусина, запашна кутя. Я до ней підсунувся з ложкою в руці, За вікном купаються в снігу горобці... Кіт на них не дивиться, тихо ловить гав, Ну а я до мисочки передчас пристав. Ложкою зачерпую радість по життю, Я краду бабусину, запашну кутю. Вже й завечорілося небо навкруги, Зіронька засяяла, вертепи пішли... Ми з котом наїлися - як два пузани, Ложку дам вусатому, дві ложки мені. Навкруги всі зайняті дорослим життям, І ніхто не дивиться за малим дитям.

Я вишиваю нитками безсоння цнотливий ранок. Знову, наче вперше. Хоч місяць небом мандри не завершив і краплі ночі ще на підвіконні. У голку засиляю перший промінь - хрупкий, сором'язливий і тендітний. В чеканні чуда у порі досвітній стоять ліси, сумні і нерухомі. Рожеву нитку покладу на обрій, осоння ясно загаптую сріблом, по травах роси кину дрібно-дрібно, розсиплю заходом останні зорі. Розквітне небо вишитим обрусом, стече у безвість ніч за видноколо. Дістане ключ Дажбог золоточолий, розчеше по полях пшеничні вуса.