89 переглядів

Лєшего звали в родині Альошею. Але де ви бачили, щоб на вулиці дворова шпана когось кликала по домашньому? Добре, якщо підженуть поганяло похідне від імені або прізвища, а то вліплять що-небудь по рисам характеру, навіки за життя тоді той чоловік не отшкребется і онуки з тим погонялом помруть. Так, що можна сказати Лєшему пощастило, що його ім’я збіглося з ім’ям казкового персонажа, хоча…якщо подивитися на того брудного, восьмилітнього халамидника з повною кишенею недопалків, то поганяло напрошувалося само по собі.

Країна ще не оговталася від військової розрухи, коли новоявлений совдепівський месія-генсек, який пообіцяв всім незабаром комунізм, підписав угоду, за якою вся пшениця вищого сорту на двадцять років, вирушила на допомогу братньому кубинському, німецької, монгольському і ще бог зна якого народу. Тому, як добрі ми. Мало того, що тягнули на своєму горбу всю війну, так тепер ще й годувати треба було ті братні народи.
В результаті такої вищої політикі, Лєший не те щоб голодував, він недоїдав і в наслідок цього захворів на рахіт. Він мало не помер, але мама отпоила його риб’ячим жиром, який змогла виміняти на самогон у малярів на заводі, де вони використовували його для розведення фарби, замість оліфи. Від хвороби, у нього збільшилася голова і з’явився попереду невеликий горбик. Велика голова його звичайно не прикрашала, як і горб, але мозок у ній допомагав йому одночасно робити кілька справ і запам’ятовувати величезні тексти. Користуючись нововиявленими можливостями Лєший брав шахову дошку і йшов у парк Пушкіна, де громив в пух і прах доморощених шахістів, що якось поповнювало кишенькові гроші. Деякі доморощені шахісти, обіграні шмаркачем, входили в раж і програвали все більше і більше, поки із-за програшу не лізли з ним у бійку, намагаючись відібрати свої програні гроші. І ось тоді з’являлися його друзі, які завжди знаходилися поблизу і ввалівали програвшому гравцеві, по перше число. Виграні гроші тут же проїдалися в магазині «Паляниця», де в кафетерії завжди були в наявності варені сосиски і чай, а навпроти в кафе «Весна», дещо й трохи краще: молочні коктейлі і заварні тістечка. Коли грошей не було, пізно ввечері, в кафе виставлялася одна з підвальних решіток і всі ті делікатеси виносилися на світ божий безкоштовно.

Від великої кількості солодкого у пацанів в дупі злипалося і зграя малоліток відправлялася до кінотеатру ім. Довженко, де стояли автомати з газованою водою. Там за допомогою спеціального дроту засунутого в щілину монетоприймача вони безкоштовно пили газовану воду в очікуванні закінчення останнього вечірнього кіносеансу. А дочекавшись, починали обмінювати у людей яки виходили з кінотеатру їхні трьохкопійчані монети на газовану воду. Багато можна було заробити таким нехитрим чином? Небагато, але він був не єдиним: знаючи місце, куди треба вдарити таксофон, його можна було витратити за пару секунд, а порахуйте скільки було тих таксофонів по місту. Правда вони всі були поділені між місцевими бандами, і зазіхнувши на чужий апарат можна було цілком вільно заробити по голові. Але почуття голоду і азарту брало своє і обчищались не тільки чужі апарати, але і пункти прийому склотари. У тих пунктах і самі приймальники не знали кількість прийнятих ними пляшок, бо нишком давним-давно навчилися дурити державу, беручи оптом від провідників мішками пляшки за викидними цінами, вони здавали державі ту тару за встановленою таксою. Влитися в їх нечисленні ряди було з родні здійснення героїчного подвигу.

Іншим гопникам, не таким відважним, як ті бариги, доводилося просто красти і грабувати ближнього свого. Тому-то в порядку самозахисту в одній кишені Лєший носив самопал зроблений з спиці, а в другому — нагрудному, сигаретні недопалки зібрані в районі Сталеварів, біля ювелірного магазину «Жечуг». Чому саме там? Все дуже просто, в той магазин зрідка ходили заможні запорожці, які палили, ну, як мінімум «Беломор», і іноді навіть траплялися недопалки гаванських сигар. Один такий палаючий недопалок, опущений в кишеню за недоглядом, пропалив його наскрізь, спаливши по дорозі решту чина риків зібраних нимі за півдня.
У штабі червоних кавалеристів, який з успіхом замінювала вирита в парку біля будівництва нового цирку землянка, босоногі командири були цим дуже незадоволені. Лєший отримав по шиї і був знову відправлений на спецзавдання, але вже в район Критого ринку, де молдавани торгували з дубових діжок, на розлив своїм вином, а ветерани чотирьох воєн, під стаканчик кисляка, згадували, як вони рубали біля Поліг червоно-махновську сволоту, або розстрілювали біля Перекопу білу, а потім всі дивом виживші в гулагівських таборах і вогняних котлах, штурмували Кенингсберг, або Берлін…

Особливу увагу жителів промислового міста сталеварів Запоріжжя, одержували втікачі з будинків- інтернатів безрукі й безногі інваліди — "самовари". Їм подавали щедро, не шкодуючи трудової міді. Біля них завжди, у великому надлишку, тинялись всі жебраки і калікі, до яких ще не добралися всевидющі органи МВС, в особі ряджених сексотів. Від нормальних калік та інвалідів, з незмивним фронтовим або калимським засмагом на обгорілих чахоточных осіб, сексоти відрізнялися відгодованими і засмаглими на кримському сонечку, харями. Випиваючи за рахунок тих же „самоварів“, вони уважно слухаючи п’яні розмови, мотали собі на вус і нерідко на інший день, в теплій компашці недораховувалися вчорашнього базіку. Але там була й інша сторона медалі: часто-густо цих „працівників невидимого фронту — сексотів“, знаходили в балках Вознесенки з перерізаною горлянкою.Колишні фронтовики крові не боялися, чим і користувався кримінальний світ, залучаючи їх до своїх „делікатних“ операціями. В той час у всіх на слуху і на пам’яті, був афоризм вусатого батька Сталіна: „Немає людини, немає і проблем!“ А стукачів різати сам зеківський Бог велів. Веліти, то велів, але мабудь не до всіх сексотів дісталася уркаганская заточка — багато з них, вийшовши на пенсію, осіли в Севастополі, як почесні ветерани доблесних збройних сил, якими зараз пишаються онуки: „Діди воювали!“

У Лєшего був улюблений однорукий інвалід, художник дядя Вітя, який навчав його малюнку та розуміння творчості. Художник відгукувався на поганяло Коробок, яке було похідним від його прізвища Коробов. Жив зі своєю дружиною та дочкою, біля базару по вулиці Перемоги і тому всюдисущі органи не могли його просто так взяти і вилучивши з вулиці, вивезти в Казахстанські степи, де для таких же як він інвалідів, був обладнаний інтернат, в якому вони доживали свій вік, забуті брехливою Батьківщиною і невірними дружинами. Деяким ходячим інвалідам, зваливши на плечі „самоварів“ вдавалося втекти з тих совдепівських божевілень і вони з величезним трудом проїхавши майже весь Радянський Союз, знову з’являлися на Критому ринку, лякаючи страшними розповідями про свої пригоди, численних друзів.Через деякий час їх знову вилучали з базару, і вони вже назавжди зникали в лабіринтах радянської каральної медицини.

Але Коробок, завдяки своєму таланту живописця тримався, не спивався. Він дружив з батьком Лєшего і частенько, відпочиваючи в розпивочній „під грибами“ вони дискутували про життя, значення мистецтва в світовій соціалістичної революції і про ролі пролетаріату у всій тій лабуді. Справа в тому, що батько Лєшего, хоч і працював печевым на титаномагнієвому заводі, був дуже освіченою і культурною людиною. І як представник стародавнього дворянського роду князів Дурново, органічно не сприймав комуністичну утопію і маразматичну заяву генсека Хрущова, про те, що: „Нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі.“ Через свою несумісність з радянською дійсністю він регулярно йшов в запій, доводячи невидимим слухачам, що він флотський хлопець. П’ять років служби на Балтійському флоті видно залишили свій слід у душі нащадка князів Дурново. Одного разу дільничному це набридло і він за заявою сусідів, які мітили на його кімнату по вулиці Сталеварів, відправив його на два роки, " підлікувати« здоров’я в ЛТП. Лєший раз в місяць возив у той профілакторій, (звичайна зона, обнесена високим парканом з колючкою і вишками вертухаїв по периметру) грев з сигаретами і вершковим маслом купленими на гроші з зібраних по звалищах пляшок. На одній з таких звалищ молодший брат Лісовика оступився , напоровся на биту пляшку і мало не залишився без кисті. Лєший перетягнув йому руку паском і на собі відніс брата в п’яту міськлікарню, де йому її неправильно пришили, залишивши на все життя калікою. У Лєшего на одну проблему стало більше.

А ту ще після „лікування“ батька в ЛТП, його батьки розлучилися. Лєшому в десять років довелося стат дорослим чоловіком у родині. Крім свого виживання у вуличному середовищі, він ще був змушений захищати від вуличних хуліганів і свого молодшого на п’ять років брата. Довелося записатися у спортивну секцію. Вона знаходилася поруч з їх будинком, в бараку біля Критого ринку. У тому бараці тренувався кумир всієї запорізької шпани — важкоатлет Леонід Жаботинський. Він і взяв до себе в секцію задиристого шкета, бо, добре знав батька, Лєшего, з ким не раз їздив на риболовлю. Подивитися, як Жаботинський, що володіє не жартівливим вагою і гренадерським зростом залазив у горбатий запарик, який належав батькові Лєшего, збігався весь їхній двір. Видовище було гідне: „горбатий“ просідав на своїх амортизаторах, далі ні куди, його задні криві колеса розпровлялися і чхнувши хмарою сизого диму, він летів у запорізькі плавні, везучи рибалок на острів Хортицю.

В ті часи, із-за достатку і штовханини, риба в плавнях виходила на берег перекурити, випити чарку-другу горілки з рибалками, траванути анекдот і відпочивши знову відпливала в свої вири. Особливо славився своїми розповідями двадцяти метровий сом, який потрапивши в дитинстві в втоплений махновцями вагон із зерном, прожив там понад півстоліття і знав безліч історій. Вагон давно під водою розвалився, зерно закінчилося і він відсипаючись вдень, вночі припливав до рибалок з нахабною мордою, клянчити кашу. Старожили говорили, що це дух Дніпра, якого не можна ображати. Ловитися на перемети він категорично відмовлявся, мотивуючи це тим, що це б зашкодило його здоров’ю з травмованою під час війни психікою, коли весь Дніпро, після вибуху Дніпрогесу, був завалений трупами людей і тварин. Його не всі любили вагітні жінки при його вигляді впадали в істерику і вимагали від своїх чоловіків зловити його або хоча б припинити з ним пиячити. Але час минав: жінки народжували, сом жив-не тужив і вже клянчив дармову горілку і кашу у старших дітей тих істеричних жінок. Лєший бачив його одного разу. Діло було пізним вечером, коли він і його друг втекли з дитячого садка, ночували на Дніпрі біля рибальського багаття. Сом з’явився раптово, виплив з річкових глибин весь оброслий мушлями, мовчки з’їв свою кашу і пихкаючи трубочкою щось невиразно став бурмотіти на своїй мові. Сонному Лєшему здалося, що він їм співав колискову. Він з тим і заснув і більше його не бачив.

Лєшему батько розповідав, що якось заради спортивного інтересу Жаботинський вирішив з сомом поборотися, на це видовище зібралися всі місцеві рибалки. Сом приплив, як зазвичай увечері, вислухав пропозицію, скептично оглянув значну фігуру важкоатлета і несподівано вдарив по воді своїм хвостом, піднялася хвиля, збила з ніг багатьох стоячих на березі рибалок, встояв лише Жаботинський, який розкинувши руки пішов в лобову атаку на сома. Сом не став чекати, коли його візьмуть за жабри і рвонувся йому назустріч. Зустріч борців відбулася на прибережній мілині і тривала із змінним успіхом майже до ранку. Ніхто нікому так і не поступився. В кінці-кінців знесилені борці присіли на берегові корчі і випивши за примирення по сто грам, обнялися і розійшлися з миром.

Старожили кажуть, що той сом і зараз живе десь у дніпровських вирах, тільки дедалі рідше і рідше показується рибалкам.

Народний улюбленець „Запорожець“ був непоганий машиною. Крім того, що мотор охолоджувався повітрям, що полегшувало його запуск в будь-який мороз, він володів колосальною вантажопідйомністю та прохідністю. Коли його зняли з виробництва люди півночі були цим дуже незадоволені. Там в тундрі і тайзі, він для них був, як знахідка. В його прохідності і вантажопідйомності Лєший зміг переконатися сам, коли він восьмирічний пацан, возив свого батька з його чотирма товаришами по глухих дорогах російської тайги, після того, як вони там всім селом гнали самогон і природно там же його і дегустували, до втрати свідомості. Лєший ніколи і ніде більше не бачив, щоб десь так ще гнали самогон, (а він у свій час і сам гнав його в Средиземному морі, на бойовому кораблі) але той процес був унікальний: на одному березі горіло багаття на якому стояв перегінний куб, а через невелику річку на протилежний берег, для охолодження пари, був прокладений мідний змійовик, з кінця якого і збігало в каструлю чарівне зілля під назвою самогон.
Брагу, яка стояла в діжках, в кількох селах, у кожній хаті, збирали в один перегінний куб і по черзі, раз в місяць, гнали в глухому бору. Головними дійовими особами, на цьому святі життя були дільничий і єгер, які закривали очі на це кричуще порушення закону. Ось і в той раз вони так нарізалися, що батько Лєшего з незвички випав в осад і йому самому довелося розвозити їх по домівках. Завантажений під зав’язку п’яними тілами, „жужик“ бадьоро форсував на тайгових стежках глибокі калюжі, перелазив через повалені гнилі дерева і життєрадісно пофирківая, видавав під сотню кілометрів на сухій ділянці шляху. Після того, як всі тіла були доставлені по домівках і батько Лєшего трохи проспався, вони поїхали в Рибінськ до свого родича: останньому нащадку з князів Дурново, хто ще пам’ятав „проклятий“ царський режим, коли їх рід мав в Пітері свій палац, кілька прибуткових будинків, і це не рахуючи маєтку з щогловий сосною, яку вони відправляли на кращі верфі всього світу.

Князь Дурново, могутній старий, (російський богатир на заслуженому відпочинку) зустрів їх у холодній, освітленій однією лампочкою кімнаті, з меблів якої там стояла велика лавка, на якій він, мабуть, спав і величезний на всю кімнату стіл, завалений порожнім пивним та винним посудом. Був там ще один старий, який виявився колишнім управителем його маєтку, а після революції, яка повинна була всіх зробити рівними і багатими, він став першим повітовим чекістом, заславшим в табори всіх експлуататорів трудового народу. В один з таких таборів, на виправлення, загримів і родич Лєшего, а потім в 37-му році і сам чекіст. Не рий яму іншому…І ось тепер ці два останні осколки старого світу, сиділи в захаращеній кімнаті і мирно, під сушену волговську чехонь, пили пиво, згадуючи про ті дні коли чекіст служив у маєтку керуючим і їздив з паном в Кани і Париж, жируя там на водах з апетитними панянками. Розлив привезене батьком Лєшего вино по склянках і випивши за процвітання орошувальної системи Криму, князь закуривши самокрутку запитав у свого колишнього керуючого: „Ну, що гнида, воно того варте, щоб руйнувати встановлений Богом світовий порядок?“ Гнида, поперхнулася димом, зморщилася, навіть ставши менше зростом і щось забелькотала за те, що хотілося ж, як краще, а вийшло, як завжди погано.

»Це ще не погано, — затягуючись ароматним димом філософськи зауважив князь, — буде в Росії в наступному тисячолітті ще гірше: стане на російському престолі цар-самозванець. Одурманить свій народ, зробить його жебраком і стравивши братні народи між собою, розв’яже таку війну, порівняно з якою всі інші війни здадуться дитячими пустощами.«

Як сказано у Святому писанні — „Зрадить же брат брата на смерть, і батько — сина; і повстануть діти на батьків, і їх заб’ють.“


Лэший сидів на протилежному боці столу, крізь дрімоту слухав цю розмову і ніяк не міг зрозуміти, як це в країні, яка перенесла стільки воєн і революцій, може бути ще гірше.

Виявилося, що в тій країні, в якій він жив, все може бути. Але Лэший, з досвіду своїх поколінь, вже знав — щоб тут вижити, не варто вестися на те, пропагандистське фуфло, яке намагаються втюхати людям нові лжеапостоли від політики. А потрібно, займаючись своїми справами, жити собі в задоволення.

Danik55
Опубліковано: 31 бер. 2021. 14:31
«Це ще не погано, — затягуючись ароматним димом філософськи зауважив князь, — буде в Росії в наступному тисячолітті ще гірше: стане на російському престолі цар-самозванець. Одурманить свій народ, зробить його жебраком і стравивши братні народи між собою, розв’яже таку війну, порівняно з якою всі інші війни здадуться дитячими пустощами.» Як сказано у Святому писанні — «Зрадить же брат брата на смерть, і батько — сина; і повстануть діти на батьків, і їх заб’ють.» Лэший сидів на протилежному боці столу, крізь дрімоту слухав цю розмову і ніяк не міг зрозуміти, як це в країні, яка перенесла стільки воєн і революцій, може бути ще гірше. Виявилося, що в тій країні, в якій він жив, все може бути. Але Лэший, з досвіду своїх поколінь, вже знав — щоб тут вижити, не варто вестися на те, пропагандистське фуфло, яке намагаються втюхати людям нові лжеапостоли від політики. А потрібно, займаючись своїми справами, жити собі в задоволення.
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!