Травневе сонце пробивалося крізь запилене вікно невеликої кімнати, розділеної навпіл двома масивними письмовими столами з різьбленими ніжками. На одному з них панував страшенний безлад. На великій дубовій поверхні були розкидані стосами різні грамоти, векселі та інші папери. Попадалися різного розміру і форми чорнильниці, з яких стирчало гусяче пір'я. Ще декілька з них, зі зламаними наконечниками, були розкидані навколо на підлозі. За столом сидів писар середнього віку. Він був невисокий на зріст та повної статури. Чоловік був одягнений у темно-сіру рясу з грубої тканини, пояс йому замінила звичайна мотузка, зав'язана на вузол. На ногах – пошарпані на вигляд темні штани та брунатні чоботи, такі стоптані, що вже давно потребували починки. Він низько схилилася над пергаментами, виписуючи одним з гусячих пір'їв чіткі й рівні літери.
Сусідній стіл навпаки був чисто прибраний. Пір'я охайно складені в глиняний глечик, чорнила різного кольору розставлено в невеликих пляшечках, а чистий папір лежав рівною стопкою. За цим столом ніхто не сидів, стілець був щільно присунутий до стільниці. Його господар розвалився на канапі, що стояла неподалік у тіні, біля дальньої стіни. Чоловік закинув ноги в начищених до блиску шкіряних чорних чоботах на узголів'я своєї лежанки. У зубах він тримав дерев'яну люльку з довгим мундштуком, з якої по всій кімнаті стелився сірий серпанок, з їдким запахом дешевого тютюну.
Обличчя чоловіка здавалося молодим та привабливим. Високий лоб, темні широкі брови, тонкий увігнутий ніс, гострі підборіддя та вилиці говорили про благородне походження. На вигляд йому було років 25, але примружені карі очі видавали його впевненість, гострий розум і чималий досвід. Фігура та сильні руки вказували на військовий вишкіл. Рослий і широкоплечий, він набагато доречніше виглядав би у битві, на чолі козацького загону, ніж у полоні прокуреної кімнати в компанії писаря. Втім, про його участь у численних баталіях говорили рубці на передпліччі та шиї, а також глибокий шрам від шабельного удару, що йшов через усю праву щоку аж до самого вуха.
Лицар був одягнений коштовно, навіть за мірками ситого та заможного Києва. На ньому були чорні шаровари із саєту, заправлені у взуття, а з-під розстебнутого темного жупана, обшитого червоним шнурком і викресленого хитромудрими візерунками, виднілася біла лляна сорочка з коміром-стійкою. Чоловік був підперезаний шовковим жупаном бордового кольору, який був обгорнений кілька разів навколо талії.
Він зробив чергову затяжку, прикриваючи очі від насолоди, і випустив стовп диму в стелю. Потім відірвав голову від подушки й вмостився на канапі, підтискаючи під себе ноги “по-турецькі”. Потягся до хрускоту в кістках і голосно позіхнув на весь рот. Провів рукою по гладко поголеній скроні та потилиці, приклав на лівий бік чорний чуб, що збився від подушки.
Посидівши так кілька секунд, він простягнув руку до бандури, що стояла поруч із канапкою, і почав тихо на ній грати, мукаючи не завжди в тон мелодії.
– Пане Велемире, звільнив би ти мене від свого брязкання хоча б до обіду, – чоловік за столом відірвався від листа, кинув на підлогу чергове зламане перо і зі скрипом відсунувся на стільці, – Скажи мені ось чого... Ти цілими днями в конторі шаровари протираєш. За моїми прикидками, півтора місяця вже без замовлень сидиш. А в корчму щовечора навідуєшся. Воно-то справа, звичайно, потрібна, не сперечаюся, адже я і сам гість там частий. Але я тобі як писар й рахівник кажу, будь-який скарб, без нових надходжень, має властивість закінчуватися, і властивість ця настає досить скоро. Я так-то у чужі справи не лізу зазвичай, але до фінансів твоїх у мене особливий інтерес. Оренду контори я сам не витягну, а шукати нового компаньона мені зараз не з руки та й бажання великого немає. Але ж сам знаєш, що старий татарин за оплатою приходить регулярно і вчасно. Ні на день не запізниться, пройдисвіт…
На слова співрозмовника чоловік посміхнувся та грати припинив. Потім відставив інструмент назад до стіни та зробив ще одну затяжку.
– Може тобі якусь іншу роботу пошукати? Та хоч би й зі мною над векселями та грамотами посидів би. Ти ж начебто не з дурних, та й грамоті навчений, продовжив сусід, сидячи за столом, киваючи на стопку книг поруч із канапкою, – Справа не курна, та й оплата – пристойна і своєчасна. Зможеш і далі у вільний час на бандурі бренькати, та по сусідніх шинках гуляти. Ну а я за оплату контори спокійний буду.
Велемир піднявся з канапки та заходився походжати по кімнаті, постукуючи по підлозі підборами із залізними набійками й розганяючи по боках стіну сірого диму. Його співрозмовник не вгавав:
– Воно, звісно, може, і не по чину тобі з чорнильницями та паперами возитися. Ти в нас лицар відомий, можна навіть сказати, уславлений у певних колах. Але все ж таки краще мати хоч якусь роботу, та якісь гроші. А то й по світу в одних шароварах не довго піти.
– Хомо, друже..., - Велемир збирався в черговий раз повідомити сусіду, що пропозиції такі у нього викликають тільки нудьгу й сонливість, але його перервав скрип вхідних дверей. За нею з’явився високий чоловік років за 50 з бородою і довгим сивим волоссям, що безладно спадало йому аж до плечей.
– Доброго дня, панове, – прогримів він гучним басом, – Хто з вас тут Велемир Перебийніс? Справа в мене до нього.
Двоє в кімнаті переглянулись. Велемир підійшов до свого порожнього столу і сів на його край, схрестивши руки на грудях:
– Якщо пан прийшов з приводу загубленої корови, зниклих гусей або вкраденого кнура, то кажу вам одразу, що Велемира нині немає на місці. Та й за таку роботу він зазвичай не береться, – уїдливо сказав козак.
– Так, які кури, пане! – продовжив басити відвідувач, – Горе в сім'ї моїй велике. Синок зник. Вийшов на Дніпро порибалити й зник. Ми його не перестаючи шукаємо вже кілька днів. Чоловіків з округи найняли, весь купецький цех на ноги підняли. Все вже прочухали, але так і не знайшли нашого хлопчика. Я ось і в магістрат ходив, до сотника міської варти, але той своїх людей за місто виводити не велить і пошуки організовувати відмовляється. Каже, що отаман заборонив сторожовим із Києва виходити… Мовляв, за те, що відбувається поза містом, він відповідальності не несе. Це, каже, юринсдикція вже полкова, полковник хай і розуміється, якщо вважатиме за потрібне. Я заради сина хоч би й до самого полковника на уклін пішов, та тільки не в Києві він зараз. А чекати на нього не можна, кожен день на рахунку. Благо, цехові мені сьогодні розповіли, що в корчмі зустрічали вони одного славного козака. Він слідопитом і розслідувачем представився, казав, що приватно працює. Я, як ім'я та адресу дізнався, то одразу сюди рвонув, бо діяти треба негайно і сина мого шукати зараз!
– Що ж… Все вірно вам цеховики розповіли, я той, кого ви шукали, – сказав Велемир, сідаючи за свій стіл і поглядаючи на Хому. Той і думати забув про свої векселі, уважно слухаючи історію незнайомця.
– Ви проходьте і сідайте, – продовжив Велемир, вказуючи на дерев'яну лавку, що стояла біля стіни, – Для початку, з ким маю честь говорити?
– Я Тарас Телесик, майстер Київського торговельного братерства, а мій син Івасиком зветься.
– І як давно він зник?
– Зник уже чотири дні як. Якщо у Вишгородському лісі загубився, то довго не виживе сам. Або з голоду пропаде, або дикий звір задере. А може чого й гірше…
– Казали ж, що хлопець на рибалку по Дніпру сплив, а ви його в лісі шукайте? – Велемир здивовано підняв брову і подивився на купця.
– Любить він і на берег зійти. Хоч я йому й наказував у Вишгородський ліс носа не пхати, але він зовсім малий ще, дванадцяти років буде. Цікаво йому все: може побачив когось і про мою заборону забув. Або просто загубився, відійшовши від берега далеко. А про ліс той чутки недобрі ходять! Усякого там вистачає, повно бісів різних та зграй розбійницьких. Через це варту за місто отаман не відпускає. Отож мужики мої цехові й бояться, в ліс далеко заходити відмовляються. Та й слідопити з них такі собі. Чоловіки все міські, на звіра ходити не звикли. А з того, що мені розповіли про пана, виходить, що людина ви досвідчена і відважна, тож у ліс зможете піти, не побоїтесь, відшукали б мого Івасика та додому доставили б. Я ж вам за це щиро віддячу.
– Справа ваша не така проста, як здатися може. Та й про ті місця я теж чув різне. Тлумачили, що ганза розбійника Солов'я прибула сюди з-під Чернігова, та на північних шляхах засіла, торговельні каравани на всю щипає, – відкинувся Велемир на стільці, – І дивно мені, що пан купець про це тільки з чуток знає…
Тарас задерся на лаві. Він, відверто кажучи, не розраховував, що шукачеві відомо про Солов'я і його братію. Помітивши це, Перебийніс продовжив:
– Від того, ці пошуки й справді можуть бути небезпечними, а це означає, що і за послуги доведеться дорожче взяти. Скажімо, п'ятдесят карбованців зараз, – діловито промовив розслідувач, смачно затягуючи та випускаючи черговий стовп диму, – І вдвічі більше, якщо хлопця вдасться знайти живого чи, вибачте за прямоту, мертвого.
Почувши останню фразу, Тарас Телесик помітно зблід. У кімнаті зависла напружена тиша. Нарешті важко зітхнувши, купець сумно відповів:
– Сподіваюся, що все-таки Івася знайдете ви живим та неушкодженим. І хоч ваші послуги зовсім і не дешеві, за єдиного сина торгуватися я не стану.
Він відстебнув гаманець від пояса і почав відраховувати гроші. Велемир прийняв жменю монет, склав їх в одну з шухляд столу і зробив ще затяжку з люльки, яка вже догоряла.
– Пошуки починаються з самого початку, а отже оглянути мені потрібно і місце, де Івась живе. Простіше кажучи, вашу оселю. А також переговорити з близькими. Може, якісь важливі відомості вдасться отримати, перш ніж у ліс піду.
– На Подолі ми живемо. За Малим Валом, велика хата з червоною черепицею. Ви швидко знайдете, вона одна на тій вулиці. Якщо заблукаєте – запитайте, де будинок Телесиків, вам будь-хто підкаже.
– Домовилися. Я зберусь і прибуду сьогодні до обіду.
– Дуже чекаємо, пане Велемире. Поспішайте, прошу вас.
Велемир потис гостю руку і зачинив за ним двері. Потім він обернувся і подивився на Хому, про присутність якого майже забув:
– Не інакше сама доля, якщо віриш у щось подібне, підкинула мені цього купця. Я вже приготувався знову довго і ґрунтовно від твоєї пропозиції відмовлятися. А тут все само собою зважилося, – сказав Перебийніс і почав збирати речі, розкладені по кабінету. Хома лише знизав плечима і знову схилився над своїми векселями.
На збори у Велемира пішло добрих пів години. Насамперед Перебийніс узяв шаблю в шкіряних піхвах, з вузьким ремінцем, на якому крім зброї було чимало корисних речей: порохівниця, гаманець з кулями, кисет з тютюном, короткий похідний ніж. Велемир попустив ремінець через бляху з латуні й міцно затягнув. Потім підійшов до свого столу і з верхньої шухляди дістав іншу люльку, з коротким мундштуком, що призначалася для паління в поході. Із сусідньої шухляди він витяг заряджений бандолет і засунув його за пояс. Постоявши, роздумуючи чи нічого не забув, Велемир смикнув поли свого жупана і ще раз приклав чорний чуб на голові.
– Ну що ж, скоро побачимося, Хомо. Нікуди не йди, – бадьоро промовив він своєму сусідові й вийшов надвір через задні двері.
Там до стійла був прив'язаний його кінь. Чоловік осідлав його, неквапливо знову набив люльку тютюном, чиркнув огнивом і почав розкурювати. Зробивши кілька глибоких затягувань, Велемир нарешті застрибнув на коня і виїхав через арку надвір. Весняне сонце вдарило йому в очі й він прикрив їх рукою, намагаючись швидше звикнути до світла. Його контора знаходилась у самому центрі Києва, на Андріївському узвозі.
Місто в цей час дня було повно людей: на всі боки безладно снували купці, лихварі, ремісники та інші ділки. Дрібні злодюжки проштовхувалися в цьому натовпі, між іншим, звільняючи від гаманців тих, хто роззявив рота. В обидва боки рухалися вози, запряжені низькорослими кіньми, віслюками, волами. Стояв шум і гомін. Дві жінки, трохи вище пагорба, ближче до Андріївської церкви, через щось голосно сварилися між собою. Навпроти них через бруковану дорогу на колісній лірі грав вуличний музикант, намагаючись перекричати сварливих городянок. Усюди на вулиці вирувало життя.
Велемир відчув запах випічки із сусідньої бакалеї. Її власник – товстий і неповороткий Теофан, сховав лисину від сонця солом'яним брилем з широкими полями й стояв спершись спиною об кам'яну стіну своєї лавки. Побачивши Велемира, він вітально махнув йому рукою. Той кивнув йому у відповідь, зробив глибокий вдих і почекавши слушний момент тицьнув коня п'ятами в боки. Той слухняно вийшов на бруківку і примостився за черговим возом, навантаженим бочками з медом, та стукотячи копитами по бруківці повільно поніс свого вершника вниз узвозом у бік Подолу.
***
Так пленталися вони близько пів години. Вулиця була забита людьми, возами та верховими. Всі поспішали у своїх справах, створюючи на вулиці хаос і штовханину, голосно перемовлялися та іноді проклинали один одного за повільність. Київ, який не знав війни та розорень останні 30 років, був найбільшим містом Гетьманщини. І хоча політична влада зосередилася на Січі, де сидів гетьман, саме Київ був головним торговим та економічним центром країни. Сюди тяглися купецькі каравани з усіх боків світу. Зі скрипом тяглися дорогами великі вози з червоними чотири-частинними гербами на боках із Речі Посполитої, легкі однопалубні галери під косими вітрилами з півмісяцями повзли проти течії Дніпра з Оттоманської Порти, а з півночі як морським, так і сухопутним шляхом приходили торговці з далекої Новгородської республіки. У базарні дні вся Контрактова площа, в яку впирається Узвіз, перетворювалися на суцільні торгові ряди, де продавці викладали свої товари та нахвалювали їх стількома мовами, що навіть старі мудреці з магічних орденів та монастирські літописці не завжди могли їх розпізнати.
Знайти на площі можна було майже все: від повсякденного домашнього начиння до чарівного лікувального зілля з далеких і невідомих країн, від східних прянощів до західних пищалей і пістолів. Місто жило торгівлею, завдяки їй процвітали кияни. Але це ж приваблювало і не чистих на руку ділків, шахраїв, злодіїв та розбійників, які бажали й собі отримати частину багатств, що осідали в Києві. Магістрат намагався їм протидіяти та постійно просив полковника спорядити козацькі сотні та вибити грабіжників з околиць. Але часто ці експедиції не давали очікуваних результатів. Розбиті ганзи швидко збиралися знову і продовжували розбій, але вже на іншій дорозі. Від того особливу популярність серед купецьких об'єднань набрали охоронні загони з-поміж козаків, що залишили службу у війську, яких називали кондотьєрами. Торгові братерства винаймали цих добре озброєних та досвідчених вояків для супроводу своїх товарів. Ті, кому послуги кондотьєрів були не по кишені, змушені були домовлятися з ватажком тієї чи іншої ганзи та сплачувати постійний відсоток за проїзд. Втім, і тих і інших такий стан справ цілком влаштовував.
Узвіз нарешті скінчився і натовп, що рухався ним, став метушливо розповзатися по площі, даючи можливість Велемиру зманеврувати й спритно спрямувати коня вліво вулицею, що обгинає майдан. Далі, вздовж високих чотирьох- та п'ятиповерхових кам'яних будівель з високими дахами, де розташовувалися управські контори багатих київських цехів та уній, вулиця вела на Поділ.
Якщо Контрактова площа була місцем, де гроші зароблялися, то на Подолі їх легко можна було спустити. Тут для цього було все необхідне: численні корчми, харчевні, заїжджі двори та трактири, де з самого заходу сонця і до світанку рікою лилося пиво та мед, гриміли литаври, ліри та бандури, співали пісні на різні мотиви та мови. Після довгого робочого дня на Поділ стікалися торговці, ремісники, козаки та мануфактурники всіх мастей у пошуках розваг, дешевої випивки, продажного кохання та азартних ігор.
Жили в цьому районі й київські сім'ї середньої руки, яким було по кишені утримувати невеликий маєток або винаймати житло в казенному будинку. В основному це були ті самі люди, які працювали вдень на Контрактовій площі. Тут же, на Малому Валу стояв і будинок купця Телесика, який Велемир легко відшукав. Він під'їхав до відчинених воріт, що вели на широке подвір'я. До кам'яної будівлі з дахом, покритим червоною черепицею, притулилася стайня, де слідопит помітив двох чоловіків, серед яких був і сам Тарас, який розглядав свою кобилу. Велемир зістрибнув з коня і повів його під вуздечки.
– Пане Тарасе, дивлюся я не багатьом відстав від вас.
– Зав'яз у товкучці на Узвозі й втратив у ній багато часу. Ви готові до пошуку?
– Так і є, — відповів Перебийніс, прив'язуючи коня до огорожі.
– З чого почнете?
– Хочу поговорити з тим, хто Івасика бачив останнім.
– Так це, мабуть, вам потрібен мій брат молодший. Ми разом ведемо наші торгові справи. Він наче хлопця востаннє і бачив. Остапе, підійди сюди. Пан Велемир, про якого я розповідав тобі, хоче поговорити.
Другий чоловік, який стояв у глибині стайні та уважно стежив за тими, хто розмовляє, кульгаючи вийшов на світ. Це був дуже схожий на Тараса чоловік, але виглядав він років на 10 молодше, вищий на зріст і ширший у плечах. Тримався Остап впевненіше і гордовитіше за постарілого брата, але при цьому сильно шкутильгав на ліву ногу. Він був одягнений у прості шаровари та білу сорочку. Волосся його було коротко стрижене, але з сивиною, яка ледь-ледь пробивалася. На шиї Телесика-молодшого красувалося старе татуювання, що зображало хрест із двома шаблями на всі боки. Велемир уже бачив такі мітки раніше, їх ставили собі учасники загону отамана Вишневецького, який відзначився частими військовими походами на схід та особливою безжалісністю, яку виявляв як до солдатів ворожих армій, так і до мирних холопів, які проживають у тамтешніх степах. За це Вишневецький був засуджений гетьманською канцелярією, спробував підняти заколот, був схоплений та страчений. Загін отамана розпустили та багато його учасників знайшли себе в різних розбійницьких ганзах.
Остап міцно потиснув Велемирові руку й уважно подивився йому в очі:
– Якщо пану завгодно розпитати про Івасика, то ходімо до хати. Поговоримо наодинці, трохи далі від чужих очей.
Велемир подивився на перехожих, яких дуже цікавило, що відбувалося на подвір'ї родини купця. Впіймавши на собі погляд слідопита, вони поспішили геть.
Будинок Телесиків був великим і світлим. У кімнаті, що служила вітальнею, розташовувався великий дубовий стіл з вісьма стільцями навколо. Біля стіни стояв камін із грубого каменю, багаття в ньому вже встигло згаснути. З іншого боку красувалася величезна шкіра бурого ведмедя, а поруч із нею – невеликий стелаж. До нього швидким кроком і попрямував Остап. Він відчинив скляні дверцята, дістав два кубки та глиняний глечик.
– Влаштовуйся, пане Велемире, – Тарас показав рукою на місце і заходився наповнювати кубки рідиною, – Сподіваюся, від меду не відмовишся. Його дружина Тараса готує, міцніше на Подолі не знайдеш… Отже, ти слідопит, який племінника мого зможе знайти?
Велемир потягнувся за кубком, зробив ковток і вкотре почав набивати тютюном свою люльку.
– Так і є. Але перш ніж я спробую це зробити, мені потрібно більше дізнатися, що насправді сталося і звідки слід брати.
– Слід говориш ... Ось тільки річ у тому, що робота твоя результату не дасть. Оскільки безглузді ці пошуки! – Остап приклався кулаком по кришці столу, – Мій брат не хоче це визнавати й продовжує вірити в диво дивне. Але його Івася вже немає. Вбито його. Роздертий лісовою тварюкою.
Остап покрутив мед у кубку, зробив два великі ковтки та понизивши голос продовжив:
– Ми вже шукали. Усі хто у мене працює, сусіди. Навіть кума з міської варти залучили. Дали на лапу йому, щоб він своїх козаків відправив на пошуки, але все марно. Вже 4 дні, як Івасик пропав. Взяв човен, яким ходив по Дніпру на рибалку і не повернувся. Якщо те, що про тебе брат встиг розповісти правда, то ти маєш збагнути що до чого. Шансів, що хлопець живий – вважай, немає жодних. Вже з'явився б він за цей час.
– А з чого ти взяв, що Івась саме вбитий?, – здивувався Велемир, – Зрештою, води Дніпра непередбачувані, хлопець міг і потонути.
– Таке виключено. Він хоч і малий був, але течії знав добре, та й плавав, як чорт. Якби, скажімо, човен перекинувся, він би точно вибрався. Я в цьому не сумніваюсь.
– Може, він у полоні у розбійників. Кажуть, ганза Солов'я тут поселилася, тож взяли вони хлопця, щоб викуп зажадати чи у себе в прислужниках залишити.
Остап уважно подивився на слідопита, знову відпив із кубка, після чого продовжив ще тихіше.
– Невже пан розслідувач і справді думає, що ми, купці київські, не знаємо про всіх розбійників, які господарюють на місцевих торговельних шляхах?, – невесело посміхнувшись, Телесик-молодший продовжив, – Вони, якщо так можна сказати, наші партнери, хоч для нас і небажані. Мій брат простак і хотів би робити все згідно закону, та ось тільки так заробити майже неможливо.
Велемир розумно кивнув і відпив зі свого кубка.
– З Солов'єм ми старі знайомці, – Остап почухав місце, де було набито татуювання, – І коли він зі своєю ганзою тут з'явився, я з ним договір уклав, щоби наші вози його розбійники цілими пропускали. В обмін на це щомісяця у банк, на певний рахунок надходить певна сума. Отож, коли Івась зник, я одразу помчав до Солов'я. Теж вирішив, що хлопець до них потрапив. Але ж не було його там. Хоча вивідати мені дещо вдалося. У Вишгородському лісі живуть не тільки вояки Солов'я. Там оселилася нелюдь дика та така небезпечна, що до того берега Дніпра навіть пропалені розбійники з ганзи не підходять. А ті, хто підходив, зникали. Тому й говорю, що й Івася ця нелюдь заманила і замучила.
– І про яку нелюдь конкретно йдеться?
Остап відставив кубок на стіл і теж розкурив люльку. Зробивши глибоку затяжку, він продовжив:
– Ти про мавок щось знаєш?
Велемир кивнув головою.
– Тоді тобі відомо, що це за створіння. Відомо, що мавками стають дівчата, яким не пощастило і вони втопились молодими. Душі їх не вирушають в інший світ, як це зазвичай відбувається. Вони продовжують голі бродити лісами та заманювати подорожніх. Спочатку насолоджують їх, а потім – притягують із собою на дно озера або річки. І дітей вони теж топлять ... Тлумлять, що так мстить нелюдь живим за свою ранню смерть.
Він знову зробив затяжку і задумливо задивився убік:
– На вигляд вони просто кошмарні. Чи знав про це? Дізнатися мавку можна лише ззаду. Адже спереду це звичайна дівчина. Шия, груди, живіт. Але ззаду ... Ззаду спини у них немає і всі органи назовні стирчать.
Велемир посміхнувся. Співрозмовник глянув на нього, поправив вуса і продовжив, знизивши голос:
– Ти даремно смієшся. Я скажу тобі так, це далеко не перший їхній злочин. Ходять чутки, що у цих районах пропала вже не одна дитина. Але це були діти місцевих селян. Як ти розумієш, магістрату, канцелярії та атаману варти особливої справи до них не було, – Остап підвівся і знову наповнив келихи медом, – Я попереджав Івася, щоб він був обережнішим, щоб не рибалив у тих місцях. Але ж хто послухав? І тепер ось таке… Але ближче до справи. Я хочу, щоб ти вистежив цих проклятих тварин і перебив їх. Усіх до останньої, якщо виявиться, що їх там більше за одну. Щоб вони своєю кров'ю вмилися і більше нікого на дно втягнути не змогли. Я тобі доплачу понад те, що брат обіцяв. Хочу, щоб ти помстився за Івася як слід. Ти хлопець міцний, гадаю, зможеш подужати. Я б сам зайнявся цим, та ось нога ... Боюся, через неї не впораюся з ними. А ти й вистежити зможеш і вбити.
Велемир неквапливо допив другу порцію меду, підкрутив вологі вуса й зробив ще одну затяжку з люльки.
– Пане Остапе, я й справді шаблю ношу не просто так, користуватися нею вмію. Але твоя пропозиція мені не до душі. Я не вбивця, а розслідувач. Я постараюся знайти твого небожа та з'ясувати, хто стоїть за його викраденням. Спробую взяти винного й привести тобі або під суд магістратський. І тільки якщо винний загрозою для мого життя виявиться, я захищатимуся. Але тільки так і не інакше.
Остап насупив брови й коротко кивнув, Перебийніс продовжив:
– Тоді, щоб свою роботу виконати швидко та якісно, мені потрібно знати більше. Наприклад, о котрій Івасик пішов на річку? Звідки він зазвичай вирушав?
– Більше знати треба. Кажуть тобі… – Остап різко обірвався та направив залишки меду в рот, – Гаразд, розповім. Пішов він ще до третіх півнів униз Малим Валом. Човен його тримали у доках, на місцевому причалі. Його на Подолі всі знали, був пофарбований золотою фарбою, а весла – срібною. Того дня я його останнім бачив, бо пішов він з дому, поки всі спали. Зустрів його на шляху до доків.
– Говорили?
– Обмовилися двома словами.
– І про що ж?
– Запитав мене звідки це я йду так рано. Я йому, що, мовляв, замалий він ще, щоб допит влаштовувати. У справах, кажу, ходив, – похмуро посміхнувся Остап, – Потім побажав йому клювання та пішов далі вгору Волами.
– Цікаво, а що пан справді так рано в доках робив? Звідки повертався?
– Це загалом шановного слідопита не стосується і до справи не має відношення. Був я там, де мені треба було. Хлопця я бачив, а потім прийшов сюди та тут уже займався справами по господарству цілий день.
Велемир відкинувся на стільці й пильно подивився на Остапа.
– Ну що ж, тоді й на цьому спасибі.
– Так що? У ліс підеш?, - запитав Остап.
– Як видно, вибирати особливо не доводиться, – похмуро відповів йому слідопит.
***
Сонце хилилося до заходу сонця. Велемир стояв на узліссі й розкурював люльку, чиркаючи огнивом. Тютюн нарешті почав тліти, він зробив затяжку і випустив хмару сірого диму, який вітер поніс геть від лісу, у бік хутора, що примостився неподалік. Дорога зайняла трохи більше часу, ніж розраховував слідопит, а йти в густий ліс перед темрявою – ідея не блискуча. Окрім мавок, про які говорив Остап, у лісах за Вишгородом могли причаїтися ще куди небезпечніші тварюки. Лісовики, вовкулаки, вирлоки... Ходили чутки, що кілька років тому тут бачили справжнього чугайстра. Велемир не вірив у ці вигадки. Чугайстри, як він знав, живуть тільки в горах Карпатах і навіть у давнину рідко заходили на схід від міста Стрий. За кілька верст від галасливого Києва зустріти це чудовисько було неможливо. А ось напоротися на добрий десяток головорізів з ганзи Солов'я – перспектива набагато реальніша. Люди ж небезпечніші за будь-які істоти, оскільки непередбачуваніші та віроломніші. Випробувати це на собі Велемиру за свій короткий вік довелося не один раз.
Він поправив шаблю, що висіла на боці та перевірив заряд свого бандалету. Потім засунув його за пояс і прив'язав до нього ще й шкіряне хутро з водою. Іти йому треба було всю ніч, якщо не довше. Про те, щоб їхати в темряві лісовими заростями на коні не могло бути й мови. Перебийніс потріпав свого супутника за холку і відпустив, той відійшов на кілька кроків від господаря і почав щипати траву на галявині. Витрусивши залишки тютюну на землю, слідопит сховав люльку за пояс, розправив жупан і зайшов у темний ліс, вирішивши триматися строго вздовж Дніпра. Якщо мавки й уподобали ці місця, то знайти їх можна виключно поряд з водою.
Через годину пошуків, пробираючись крізь густі чагарники, які розпустилися так широко, що їх гілки торкалися гладі річки, Велемир вийшов на невелику галявину. В останніх променях сонця вона разюче відрізнялася від усієї навколишньої рослинності. Рідкісна трава була висохла, а листя дерев, що примикають до галявини, – жовті й неживі, ніби на дворі стояв жовтень. Серед цього порожнього простору стояла невелика хата, що покосилася. Дах її був укритий старою соломою, а з труби – валив чорний дим. Недалеко від неї, біля самого берега Дніпра знаходився такий самий старий і похилий сарай, що вочевидь служив господареві будинку сховищем для човна та іншого добра. Велемир охайно пройшов уздовж берега.
“Тут мавок точно не буде. Якщо вони тримаються якомога далі від людських обійсть, то йти доведеться ще довгенько”, – подумав слідопит, залишаючи неживу галявину та стару хату за спиною.
У своїх міркуваннях він не схибив. Наступні кілька годин він усе далі пробирався вздовж Дніпра на північ. Сутінки швидко танули, а за ними на землю опустилася глуха ніч. Слідопит присів на стовбур дерева, що впало, щоб перевести дух. Відв'язавши від пояса хутро з водою, зробив кілька жадібних ковтків. Потім знову потягнувся за люлькою, розмірковуючи над тим, що пошуки мавок можуть затягнутися. Про цих нелюдів, як зазвичай у народі називали всіх, хто не належав до людської раси або мав магічні здібності, слідопит знав небагато. Та й інформація, якою він володів, була суперечлива й отримана з не найнадійніших джерел. В основному, від напідпитку мужиків в корчмах, що клянуться, що вони дивом вирвалися з обіймів цих кровожерливих тварюк, які підстерігають мандрівників у лісах і зазивають їх своїм дзвінким співом, зачаровують і тягають на дно річок чи озер. Їхні голоси дуже гучні та почути їх можна навіть за кілька верст. Один із таких випадкових знайомих, якого Велемир зустрів в одному шинку під Полтавою, розповідав, що врятувало його лише те, що в останній момент, коли мавка вже наблизилася до нього на відстань витягнутої руки, він вихопив кинджал і відрізав собі вуха, щоб не чути її співи. На доказ своїх слів співрозмовник зняв шапку і продемонстрував потворні обрубки, що стирчали з голови.
Втім, було в цих оповіданнях багато спільного. Наприклад, всі як один говорили, що живуть мавки в лісах поряд із водоймами та ведуть виключно нічний спосіб життя. Всі вони – молоді дівчата, які мають неабияку зовнішність. Практично всі напади, за словами очевидців, вони чинили ближче до півночі. І всі їхні жертви – чоловіки.
Попри те, що мавки були істотами потойбічними, вже померлими, вони боялися звичайної зброї. Якщо встояти перед їхніми чарами, то остаточно відправити їх на той світ можна було звичайнісінькою шаблею або пістолем.
Велемир так і сидів на поваленій колоді, згадуючи старі байки й пускаючи кільця диму, поки на небі не з'явився розсип зірок, не стихли цвіркуни, а на Дніпро не опустився світло-сірий серпанок туману. У лісі стояла дивовижна тиша. Порушувало її лише дзюрчання річки, рідкісні крики сов, що готувалися до нічного полювання, та шелест гілок, які розгойдував вітер. Перебийніс у якийсь момент відчув, як його хилить у сон, а повіки стають важкими. Він позіхнув і підніс руки, щоб протерти очі, як раптом здалеку з черговим поривом легкого вітру до нього долинув жіночий голос.
Велемир підвівся та озирнувся. Йому не здалося. За старими стовбурами дерев та густим чагарником справді хтось співав. Жіночий голос був високий, дзвінкий та чистий. Поправивши шаблю, слідопит відправився на пошуки його володарки.
Обережно ступаючи по мокрій траві й розсуваючи руками гілки рослин, він нарешті вийшов до піщаної коси, що глибоко врізалася в тіло старого Дніпра. На його далекому кінці височіла купа великих каменів, принесених сюди течією річки багато століть тому. На них у променях старого півмісяця виднілася жіноча постать, що затягла довгу пісню.
Перестрибнувши через останню гряду чагарнику, Велемир опинився на вузькій піщаній стежці, що вела прямо до кам'яного пагорба і нічної співачки, яка височіла на ньому. Він зупинився біля самого підніжжя скель і, тримаючи руку на ефесі шаблі, почав розглядати мавку. Та не бачила прибульця, її погляд був спрямований кудись на інший берег Дніпра, вона була повністю поглинута своїм співом. Або вдавала, що поглинена. Розібрати слова пісні Велемиру було складно. Натомість йому вдалося добре розглянути жіночу фігуру зі спини. Здавалося, що на вигляд їй не більше шістнадцяти років. Мавка була невисокого зросту і дуже худа, а її шкіра неприродного білого кольору. Густе зелене волосся спадало з голови практично до щиколоток, прикриваючи тіло, на якому не було жодного одягу. Як і був певен Велемир, чутки про відсутність спини й внутрішні органи, що стирчать назовні, саме чутками й виявились.
Раптом співи припинилися. Дівчина замовкла, повільно підняла руки догори й завмерла. Навколо запанувала тиша.
– Хто ти, козаче?, – заговорила вона тим самим тонким голосом, що відбився вздовж Дніпра, і повернулася до Велемора обличчям. У неї були тонкі риси, гострі вилиці та губи, що у світлі місяця здавались синіми. Великі очі мавки дивилися на слідопита. Вони більше підходили кішці, ніж людині. Практично всю їх поверхню покривала зелена райдужка, в центрі якої були дві зіниці. Вони пульсували кожні кілька секунд, то звужуючись до маленьких, ледь помітних точок, то розширюючись, майже повністю закриваючи собою всю райдужку.
– Хто ти та що тобі тут потрібно?, – повторила вона питання, повільно і легко переставляючи ноги між каменями, повністю розвернувшись до незнайомця.
– Простий мандрівник. Почув спів у лісі й підійшов ближче, щоб подивитися, чий голос, – спокійно відповів слідопит, продовжуючи тримати руку на руків'я шаблі.
– Подивився?, – хихикнула мавка і знову зробивши два повільні кроки в напрямку Велемира. Його погляд ковзнув по оголеному тілу дівчини зверху вниз і назад, а вона знову посміхнулася і зробила ще два кроки, спускаючись зі скелі дедалі нижче.
– Ти ж знаєш, хто я, правда?
– Знаю. Ти із тих, кого люди називають мавками.
– Правильно, – дівчина знову засміялася, – А я знаю, хто ти та навіщо прийшов насправді. Я вже зустрічала таких. Вам усім потрібне тільки одне, – мавка знову засміялася, цього разу ще голосніше і сміх її знову задзвенів луною над річкою. Цього разу у сміху зчитувалась загроза. Велемир подивився на всі боки та помітив, що на них насувається туман, відрізаючи його від лінії берега. Тепер вони залишилися вдвох на невеликому піщаному острові, оточеному непроглядною білою пеленою:
– І що ж зазвичай потрібно втомленим мандрівникам?
– Ти дивишся на мене так само як і інші та ставиш таке саме запитання? Добре, я відповім. У вас, людей, здається, це називають любов'ю. Але для нас це лише біль. Біль та гіркота, а найчастіше ще й смерть.
– Я не збираюся робити тобі боляче, – відповів Велемир. Відстань між ними все скорочувалася, мавка легкою ходою наближалася ближче.
– Особливо, якщо ти не збираєшся робити боляче мені, – додав слідопит, прибираючи руку з шаблі й примирливо піднімаючи долоні вгору.
Мавка легко зістрибнула з останнього кам'яного валуна. Її довге зелене волосся розсипалося в різні боки, вона знову засміялася і відкинула пасма зі свого обличчя. Слідопит та дівчина опинилися на одному рівні серед піщаної коси. Між ними було лише кілька метрів.
– Я справді завадив твоїм співам випадково. Я шукаю одного хлопця, який загубився у цих краях. Може, ти його тут бачила?
– Не бреши мені, Велемире. Мавки можуть відрізняти брехню від правди так само ясно, як люди день від ночі. Ти шукав мене, і тебе прислали мене вбити.
Слідопит не подав знаку, хоча про себе чимало здивувався, що співрозмовниці відомо його ім'я та мета візиту.
– Добре. Тоді говоритимемо відверто. Нещодавно у Києві зник 12-річний хлопчик, на ім'я Івасик. Він тут плавав на човні, пофарбованому в золотий колір, і ловив рибу. Дехто вважає, що одна з тутешніх мавок втопила його забави заради. Кажуть, що так заведено у вашої раси. Але я тут не для вбивства, а для того, щоби з'ясувати, що з ним трапилося насправді. І якщо виявиться, що ти якось до цього причетна, тоді...
– Тоді ти вб'єш мене?
– Скажімо так, я вчиню справедливо.
Мавка знову засміялася, але більше до слідопита не наближалася.
– У вас, людей, дивне розуміння цього слова. Вистежити мавку, ґвалтувати її та навіть убити – не страшно. Це цілком слушно. Але якщо мавці вдається дати відсіч, утопити ґвалтівника, то це кровожерливі традиції диких нелюдів. І це, на вашу думку, несправедливо? Знай, що ти далеко не перший, хто намагається мені загрожувати та лякати смертю. Тут уже бували твої одноплемінники й одному навіть вдалося мене обдурити та образити. Інші зустріли свій кінець глибоко на дні Дніпра.
– Івасик теж? Він теж тебе образив?
– Ні, – мавка понизила голос, – він був не такий. Він був добрий… Втім, можливо тому, що не встиг ще вирости та озвіріти, як решта. Він часто рибалив неподалік мого острова. Іноді ми навіть розмовляли. Він багато жартував і розповідав мені про рибалку, а я – про сенс у своїх піснях. Говорили й про місця тутешні, що тут лихо живе і йому не варто плавати на самоті.
– Ти про якесь конкретне місце говориш?
– Так, недобра галявина, тут недалеко. Там мешкає стара відьма. Мавки називають її Змія. Кожна з нас знає, що Змія краде дітей і робить з ними щось жахливе.
– І що ж саме? – хрипким голосом уточнив Велемир.
– Я не знаю. І ніхто не знає, бо ніхто в хату її потрапити та подивитись не бажає. Бо може й сам зникнути.
Запанувала мовчанка. Велемир нервово сплюнув убік і зробив крок назустріч мавці.
– Покажи, де вона живе, – тихо сказав він.
– Мені туди ходити не можна. Якщо відьма помітить, то з'явитися за мною і теж уб'є ..., – обличчя мавки стало задумливим і серйозним, — Але хтось має її зупинити.
Мавка зробила два швидкі рішучі кроки, скоротивши дистанцію, що залишилася між ними, обхопила руками голову слідопита і міцно поцілувала в губи. Він відчув як по тілу розливається слабкість, його повіки наче стали важити кілька пудів, а коліна підкосилися. Обійми мавки були міцними, а руки напрочуд сильними. Вона обережно опустила непритомного слідопита на пісок. Останнє, що Велемир почув, перш ніж остаточно провалитися в забуття, був високий і тонкий голос: “Щоб тобі про нас не розповідали, знай, мавки дітей не вбивають. Навпаки… ми не можемо мати своїх, тому всіляко оберігаємо чужих. І дітовбивці для нас ще більше зло, ніж ґвалтівники”.
***
Раннє сонце пробивалося крізь важкі хмари, що висіли над Вишгородським лісом. Вздовж Дніпра ще стелився світло-сірий серпанок, якому судилося безслідно зникнути, як тільки новий день повністю вступить у свої права. Десь близько заспівав півень. Річка плавними хвилями накочувала на берег, розбиваючись об два шкіряні чоботи. Їх власник лежав на самому краю берега, головою до лісу. Його одяг змок, але він продовжував спати. Неглибоко, мружачись чи то від крику півня, чи то від сонячних променів, що попадали йому на обличчя, чи то від промоклих у річці ніг.
Нарешті Велемир розплющив очі. Голова гуділа, як після знатної гулянки в якомусь шинку на всі гроші. У ній плуталися події вчорашнього дня. Це було насправді чи зустріч із мавкою йому наснилася? Невпевнено слідопит підняв важку голову, сперся на лікті й озирнувся. Місцевість йому здавалася знайомою, він проходив тут учора. Той самий похилий сарай біля берега, з покритими товстим шаром моху на стінах. Та сама галявина з посохлою та неживою травою. Та сама чорна хата з грубих колод з маленькими віконцями й не менш чорним димом, що валив із її труби. Велемир сів і підтягнув ноги, які раніше були у воді. Все, що сталося вчора, здавалося нереальним: зустріч із зеленоголовою мавкою, діалог у тумані та поцілунок, від якого слідопит відключився і не пам'ятав, що відбувалося з ним наступні кілька годин і як він опинився в цьому місці. Потім пригадав він розповідь про відьму Змію і все стало на свої місця.
Велемир піднявся на ноги й оглянув себе. Шабля та бандолет були на місці. Дивно, але порох у ньому не змок. Знявши свої чоботи, він вилив із них залишки води. Слідопит уже був готовий рушити до хати, але його увагу привернули відкриті ворота старого сараю. Він підійшов ближче і намагаючись не шуміти, відкрив одну зі стулок ширше. Вона рипнула, але піддалася. Усередині сарай був завалений старою збруєю, сідлами, рибальськими сітками та вудками, а також іншим мотлохом. Але погляд Велемира зупинився на невеликому човні, що стояв біля іншої стіни. Він був пофарбований у золотий колір. Поряд із ним на підлозі валялося і срібне весло. Сумнівів не було, він точно знав, кому цей човен належав. Діставши бандолет із-за пояса і трохи пригнувшись, Перебийніс попрямував до хати, що коптила чорним димом.
Легко ступаючи мертвою травою, він швидко дістався до мети й зазирнув у вікно. Але розглянути в нього через товстий шар пилу та сажі нічого не вдалося. Велемир притулився спиною до стіни та прислухався. Усередині будинку точно хтось був. Він чітко чув жіночий голос, важкі кроки та скрип старих дерев'яних половиць. Коли вони стали наближатися, Велемир сховався за кут хати, не випускаючи з рук бандолета. Двері будинку рипнули і з нього вийшов високий чоловік у широкій білій сорочці та бордових шароварах. У його ході було щось дивне та важке. Здавалося, людина злегка погойдувалась і накульгувала на одну ногу. Велемир уважно придивився, побачив татуювання на шиї – хрест із двома шаблями з боків й одразу зрозумів хто це. Вийшовши зі свого укриття, він звернувся до знайомого:
– Остап, і що ж ти тут робиш? Ти ж в цей ліс не ходиш…
Той обернувся на голос слідопита. Обличчя його було блідим, спотвореним судомами, а зіниці взагалі закотилися. У дверях з'явилася й друга постать – жіноча. Велемир її майже не розгледів, але помітив, що на вигляд їй було близько тридцяти. На відьмі була тонка чорна сукня з червоним поясом. Чорне кучеряве волосся падало на її голі плечі. Її можна було б назвати красунею, але було в ній щось відразливе, щось не справжнє.
– Хто ти? Чого тобі тут треба? – прошипіла відьма голосом із металевими нотками.
– Я шукав тут декого. І, здається, знайшов. У тому сараї, – Велемир показав стволом бандолету, – Речі, які належали одному хлопцю. І вам двом доведеться пояснити на суді київського магістрату, як вони там опинилися. Так що йдемо зі мною мирно і ніхто не постраждає.
– Не так швидко, козаче, тут командую я. Остапе, це гість непроханий! Позбався його! Негайно!, – скомандувала відьма своїм огидним і шиплячим голосом.
Чоловік відреагував на наказ негайно. Він простягнув руки до Велемира і блискавкою зірвався у його бік. Той зреагував миттєво, зробивши крок убік. Остап промчав повз слідопита і навздогін отримав у потилицю важкий удар руків'ю бандолету. Від нього Остап втратив рівновагу і зі швидкістю врізався головою в стіну будинку. З розсіченим лобом він повалився на землю і вимкнувся.
Побачивши це відьма вигукнула закляття. Тяжка силова хвиля збила Велемира з ніг і, перевернувши в повітрі кілька разів, тяжко вдарила об землю. Але й цього разу реакція не підвела слідопита. Тієї миті, коли відьма промовляла закляття, він встиг навести на неї свій бандолет і натиснути на курок. Куля потрапила Змії в живіт і відкинула її назад у темряву надр старої хати.
Слідопиту знадобилося кілька секунд, щоб прийти до тями. Він потрусив головою і піднявся на ноги. У вухах дзвеніло, удар збив йому подих, але часу роздумувати про свої відчуття не було. Слідопит зі свистом вихопив з піхов шаблю і відкинув убік розряджений вогнепал, після чого вскочив усередину будинку.
Повітря там було затхлим і кислим. Очі не одразу звикли до темряви, що та панувала. Кімната на подив була велика, в дальньому її розі розташовувалась кам'яна піч. На ній кипіло і булькало якесь нудотне варево. Навпроти стояв великий дерев'яний стіл, заставлений глиняним посудом і якоюсь їжею, яка теж не викликала апетиту. Навколо стояло кілька важких дерев'яних стільців. З протилежного боку від стіни кімнати були відчинені двері, що вели кудись у самі надра цієї халупи. Велемир зробив пару кроків до них, тримаючи шаблю на готові. Половиці зрадницьки рипнули.
– Що тобі потрібно?, - прошипів голос з усіх боків одночасно, – Навіщо ти прийшов сюди? Теж хочеш спробувати частування?
Велемир не відповідав, він лише обережно, крок за кроком, рухався до однієї з дверей.
– Ти не вийдеш звідси живим… – тепер голос, здавалося, виходив звідкись із-за спини слідопита. Він на секунду озирнувся і раптом відчув, як його праве передпліччя щось викручує з нелюдською силою. Закляття різко смикнуло руку вбік, розриваючи зв'язки та сухожилля, шабля з брязкотом відлетіла вбік. З темряви дверей на слідопита одразу ж кинулося щось страшне. Від вродливої жінки не залишилося і сліду. Тепер на Велемира мчала скручена і зморшкувата істота. Шкіра Змії була блідо-сірою з безліччю виразок та бородавок. На голові замість копиці чорного волосся залишилися лише рідкісні сиві пасма. А чорна гарна сукня перетворилася на подерті лахміття, просочені кров'ю в районі живота. Проте не дивлячись на поранення, відьма була дуже сильна. Вона врізалася в Велемира і вони пролетіли добрих пару метрів в інший кінець кімнати, з гуркотом впавши на дерев'яний стіл. Посуд з нього злетів на підлогу, розбиваючись вщент і розсипаючи вміст. У ньому були чи обвуглені черв'яки, чи людські пальці, чи те й інше. Відьма схопила Велемира за горло, впиваючись у шкіру довгими брудними нігтями.
– Спиратися вже нема чого… Кінець тобі, чоловіче. Вже знаю, що з тебе приготую, хоча тебе й поратись доведеться довше…, – шипіла озвіріла відьма.
Її пальці все дужче стискали горло слідопита, в очах починало темніти. Лівою рукою він судомно ялозив по столу, намагаючись намацати щось, чим можна було б відбитися від чаклунки. Нарешті, його пальці відчули шукане – важкий глиняний кубок, який якимось дивом залишився на столі після їх падіння. Він обхопив його за ніжку і щосили вдарив їм відьму по голові. Кубок розлетівся вщент, залишаючи на в'ялій шкірі Змії глибокі розсічення. Вона зашипіла і трохи послабила хватку. Скориставшись цим, Велемир перевернув у руці ніжку, що залишилася від посудини, і гострим кінцем ударив стару прямо в око. Пролунав оглушливий зойк, відьма відпустила горло слідопита і схопилася руками за понівечене обличчя. Велемир не збирався втрачати ініціативу й щосили вдарив відьму двома ногами. Пінок дезорієнтованої та озвірілої від болю чаклунки відправив її прямо на розпечену піч. Своїм тілом Змія повалила каструлю з киплячим у ній варевом. Все це перекинулося на підлогу. Серед потрохів, нудотної рідини й ще не зрозумій чогось, Велемир чітко розглянув розпухлу і посинілу дитячу руку. Стримавши блювотний позив, він схопився зі столу і здоровою рукою схопив рогач, що стояв поруч із піччю.
Обійнята вогнем і поранена відьма намагалася вибратися з розпеченої печі, розмахуючи руками. Вона вже майже зачепилася своїми пальцями за виступ кам'яного димаря, коли відчула, як шию обхопили залізні пальці рогача, остаточно прибиваючи її до розпеченого вугілля. Змія востаннє несамовито заволала. Полум'я печі вирвалося стовпом прямо в стелю, яка водночас піддалася йому і теж спалахнула. Клуби іскор підпалювали ті жалюгідні пожитки, що були в хаті. Вистачило лише кілька секунд, щоб вогонь охопив усі приміщення. Велемир, попри те, що полум'я обпалювало його з усіх боків, рогач не відпускав. Лише коли відьма остаточно перестала подавати ознаки життя, він відкинув обвуглілий уже держак і кинувся до виходу. Біля самих дверей він підхопив шаблю, що лежила на підлозі, і вистрибнув назовні. Зчесавши шкіру з долонь і боляче вдарившись колінами об землю, він нарешті зміг ковтнути повітря і закашлявся. За кілька метрів від нього на пожовклій траві, притискаючи руку до розсіченого чола, сидів Остап.
Хата Змії продовжувала розгоратися ще сильніше, викидаючи величезні стовпи чорного диму та клуби іскор у небо. Велемир перекинувся на спину і підтяг до себе поранену руку:
– Не вартувало то 150 карбованців, – сказав він і знову закашлявся.
***
Довго ще народ шепотів по закутках і шинках, переказуючи історію про відьму Змію, яка пожирала дітей і годувала їх м'ясом своїх гостей, яких вона причаровувала наговорами та закляттями. Після пожежі у зміїній хаті міські стражники пригнали мужиків із сусіднього села, які розбирали руїни. Різне розповідали ті, хто брав участь у цьому. Говорили, що на Мертвій галявині, як її прозвали місцеві жителі, знайшли останки та кістки десятків дітей. За іншими чутками, сотні.
Остап Телесик не зміг прийняти того, що, бувши під наговором, він ділив з відьмою ліжко і в результаті з'їв власного небожа. Кілька місяців він накульгуючи блукав по київських корчмах і безпробудно пив. Одного дня, перекинувши чергову чарку, він вийшов у сіни за корчмою, де й повісився на одній із балок.
Телесик-старший теж не зміг пережити страшної смерті сина. Дізнавшись про все, він незабаром втратив глузд. Всім, хто його оточував, він розповідав, що син не помер, його незабаром принесе зграя гусей і знову вся його сім'я житиме разом. Звичайно, нічого подібного не сталося. Народна чутка зберегла цю історію і багато поколінь переказували її дітям, а ті – своїм. Ось тільки участь у ній слідопита та розслідувача з віками забулася, а потім і повністю вивітрилася. Наче й не було в цій історії ніякого Велемира Перебийніса, який зумів перемогти відьму і спалити її у печі.
Telegram-канал автора: https://t.me/egorsklyar
