Пролог
«Життя – складний і довгий шлях, сповнений перепон та
важких рішень. Кожен крок у ньому має свої наслідки,
відповідальність за які нести лише тобі. Ніхто не прийде
й не допоможе розв’язати проблеми, проте якщо залиша-
тися людиною – усе буде простіше»
– Ну й жах вони видряпали на надгробку.
Чоловік стояв сам у повній темряві посеред кладовища,
розглядаючи могилу. Тільки місяць світив йому в
обличчя й відбивався в темно-синіх очах. На вигляд йому
було років сорок. Високий, стрункий, атлетичної статури,
він був одягнений у чорну лляну сорочку та легкі темні
штани. На ногах – лаковані туфлі. На гладенькому обличчі
легка, проте сумна усмішка.
– Невже потрібно було прожити таке життя, щоб тобі
в кінці на надгробку написали таку дурість? Невже не
могли вибрати щось більш гарне й достойне?
– Це називається мудрість, Олександре, – пролунав
жіночий високий голос десь із темряви.
– Я чув, як Ви йшли, Маріанно, – повернувшись, мовив до
невідомої чоловік. – Ці думки були для Вас.
– Ха-ха-ха, – пролунав дзвінкий сміх. – Я дуже
зворушена, – відповіла саркастично жінка, – але я маю
запитання: невже не можна було зустрітись у Вас чи в
мене, аби просто поговорити?
– Тема розмови, на яку я Вас покликав, дуже специфічна.
А, як відомо, у стін теж є вуха. Та й, до речі, сьогодні
річниця тих страшних подій. І хотілося віддати данину
поваги загиблим.
– О… – довго протягнула Маріанна. – Ти з роками став
сентиментальним?
– Ну, можна й так сказати. Присядьмо? – він жестом
указав у сторону невеличкої лавки біля могили.
Жінка підійшла ближче, місяць підсвітив її постать, і
прикраси на її довгих пальцях засяяли. Зростом вона
була на голову нижча за чоловіка. Довге чорне
волосся, укладене у високу зачіску, прикрашали дивні
срібні шпильки, оздоблені синім, як її очі, камінням. Вони
ідеально пасували до її блідої шкіри та червоно-чорної
помади, якою вона підвела тонкі губи. Одягнута в довгу
чорну сукню, Маріанна зачаровувала й лякала водночас.
Присівши, Олександр одразу перейшов до діла.
– Ви ж чули про пророцтво?
– Звісно. Як і всі місцеві. І що з того?! Дитяча казочка,
вигадка.
– Ви краще за мене знаєте, що воно більше ніж реальне.
– Навіть якщо так, тобі чого боятись? – жінка здавалася
здивованою.
– Як «чого»? – чоловік аж підскочив з лавки. – Моє місце,
та й загалом положення в клані, повністю від цього
залежить.
– Ха-ха-ха, – Маріанна ледве стримувалась, щоб не
впасти від сміху. Трохи віддихавшись, вона продовжила:
– Ти дійсно думаєш, що якийсь хлопчисько, котрий усе
своє життя не зважав ані на правила, ані на традиції,
зможе зайняти, ба навіть претендувати на твоє місце?
– Я не люблю ризикувати, – крізь зуби проскрипів
чоловік.
– Ти дурний, якщо дійсно так вважаєш. І взагалі, нащо ти
мене покликав? У тебе є свої радники, це їхня робота, не
моя.
– Бо наближається час ритуалу, зазначений у
манускриптах, і Ви знаєте, що ми в небезпеці. Не боїтесь,
що він візьметься за вашого старого вождя?
– Ні, мені байдуже, кому я буду служити. Мені недовго
залишилося, – і вона сумно зітхнула.
– А Ви забули, що ще потрібно для ритуалу? – Олександр
виразно кивнув головою у сторону прикраси, яка висіла
на шиї жінки.
Це був дуже красивий масивний срібний кулон круглої
форми, інкрустований візерунками різних тварин:
ведмедів, вовків, лисів. У центрі оправи був уставлений
великий білий камінь, який трішки світився в темряві.
– Ти дійсно думаєш, що хтось замахнеться на мене чи
наш клан? – запитала Маріанна зі знущанням у голосі.
– Із місцевих, певно, ніхто. Хіба що хтось із приїжджих.
– І що ти пропонуєш? – насупилась дама.
– Об’єднатися?
– У нас і так нейтралітет.
– А так буде співпраця. Це чудова можливість захистити
свою територію.
Трохи подумавши, жінка погодилась.
– Ти маєш рацію. Я винесу це питання на обговорення
наступного зібрання. Але ж до ритуалу ще мінімум три
роки. Чого ти так схаменувся?
– Одна ворожка нашептала, що він, – чоловік зробив ак-
цент на останньому слові, – скоро приїде сюди.
– Хм, це багато чого пояснює. Але для впевненості при-
ходь якось до мене, я тобі поворожу.
– Дякую, пані Маріанно.
– Якщо ми закінчили, то я маю йти. Ще безліч
справ – кривавий місяць уже скоро, треба готуватись.
Вони встали, щоб піти. Але Маріанна раптом рушила не в
сторону виходу, а в протилежну – до великої
могильної плити. У руках вона тримала букет чорних
хризантем. Олександр пішов за нею. Обидва зупинилися
біля могили, і жінка поклала квіти. А потім вони пішли в
сторону виходу. Через деякий час на кладовищі
з’явилась ще одна людина. Одягнутий у чорне, із купою
ланцюгів по всьому тілу та срібною напівмаскою на
обличчі, він зупинився й втягнув повітря – усі запахи, що
його оточували. На галявині враз стало холодніше.
Незнайомець постояв так певний час, важко дихаючи,
а потім посміхнувся й із хижим вискалом проговорив у
темряву:
– Маріанно фон Блейк, я помщуся тобі за твої злодіяння!
Він змахнув руками, і вся галявина враз освітилась
блідим світлом, змушуючи рослинність навколо швидко
рости. Коли світло потускніло, на галявині вже нікого не
було.
У цей час наляканий охоронець, ледве дихаючи, тихо
виліз з-під найближчої сосни. Він бо думав, що це знову
діти влаштовують свої зібрання. Але тут пролунав
гучний, протяжний вовчий вий, і дідусь поспішив у свій
будиночок.
Постійно на цьому кладовищі якісь нісенітниці кояться…
