О пів на восьму дзвінок.

В мене стріляють, герой прикриває, обладунок передає на монітор десяток помилок і сотню зауважень, кілька помилок – критичні. Мені потрібно терміново щось робити. У небо злітає пандарен, він зможе виграти пару хвилин, за які потрібно підняти служби обладунку. Але лунає дзвінок телефону, і я прокидаюся.

– Щастя, здоров'я.

– Дякую, – хочу спати.

Але спасибі, правда. Встаю.

– Щастя, здоров'я.

Це о восьмій, а о дев'ятій:

– Щастя, здоров'я.

– Дякую.

Я буду щасливий і здоровий ще мінімум триста років, а то й чотириста. Але ні, я не скаржуся, не подумайте. Спасибі, правда.

– Привіт. Дякую. Так. Ага. Звичайно. Так. Ага. Так! Так.

Це мама.

Її цікавить: чи добре я харчуюся, чи не тиняюсь без шапки, чи застібаю курточку, чи переходжу дорогу на зелене світло і чи вмію зав'язувати шнурки. Дякую, мамо, люблю тебе.

День народження. Двадцять вісім. Взагалі – немає ніякої, окрім математичної, різниці між цифрами "двадцять сім" і "двадцять вісім". Половину життя прожито, а was і нині там. Років з двадцяти п'яти нічого суттєво не змінилося. Це якщо вірити відчуттям. Зрозуміло, що ми зі мною двадцятип'ятирічним дві різні людини. Або одна різна. Але точно різні, тут двох думок бути не може.

Десята двадцять вісім. Знову дзвінок.

– Щастя, здоров'я.

 

***

 – Ким ви себе бачите через п'ять років?

Обожнюю це питання на співбесідах.

Пандою з реактивним ранцем я себе бачу.

– Ми вам зателефонуємо.

Це в перекладі з корпоративного мови – йди-но ти до дідька.

Знаєте що? Ідіть-но ви теж до дідька. Стань героєм, убий дракона, а закінчується все теорікрафтом і переускладненою ротацією. Будь корисний людям, стань героєм, а в результаті ти знімаєш з дерева кошенят, виступаєш у реслінгу і розумієш, що ти пустопорожнє ніщо і холості беспонти з низьким ДПС.

З іншого боку, зараз все добре.

Ну, як добре, нормально. Добре – це коли сонце світить, тобі десять років і купили новий м'яч. Або коли день перепочинку і орчинські бомбери не пнуться на периметр із завзятістю лемінгів-самогубців; тоді можна відстебнути монітор, поставити інструменти у куток, влягтися в тіні обладунку-МАУ і спокійно дивитися на синє небо, хоч статут забороняє витріщатися на небо і відстібати монітор. Тоді так, тоді добре.

А коли ти, чухаючи живіт, дивишся по телевізору реслінг, – це просто нормально. І нехай безцільно течуть секунди порожнечі у млявому диванному тумані. Спинномозкові розваги цікаві достатньо, щоб не вимикати телевізор і не лізти на стіну.

На стіну лізти ліньки.

Це – нормально.

Рік тому мене було скорочено. Скорочувати мене не хотіли – я крутив гайки і приєднував інтерфейси, вбиваючи у пам'ять пристрою потрібні команди на зрозумілій йому HEX-мові, бурчав, лаявся з начальством, але роботу виконував добре і працював по десять, а то й по чотирнадцять годин, коли це було необхідно. Але я наполіг, щоб скоротили мене. "У хлопців дрібні діти, – пояснював я засмученому шефові, – для них скорочення фатальне. А у мене є варіанти, я вже так чи інакше прилаштуюся. Настроювач обладунків ніколи не залишиться без роботи".

Панда реготала до нестями, залишаючи в небі конденсаційний слід.

Батько дізнався, що мене збираються скорочувати, і тут же почав телефонувати. У мене, майже тридцятирічного нікчеми, не вистачило духу, щоб зупинити його. Ми – на диво, безхребетне покоління. І війну виграли зі страху, не інакше. Я набрехав йому про варіанти – багатодітність моїх колег його аніскільки не вразила – і попер додому повз самовпевнених високооплачуваних героїв.

"Завтра почнеться нове життя", – думав я.

 

***

 Я вже рік живу на допомогу по безробіттю. Це і правда – нове життя.

Ніхто й не обіцяв, що воно буде краще за старе.

 

***

 А по телевізору – реслінг.

– Це ж не по-справжньому? – уточнює панда в сусідньому кріслі, насупившись.

– Саме так, – киваю, – в тому і кайф.

– Не розумію.

– Правильно, – знову киваю, – куди тобі. Вам не зрозуміти потягу людини до нескінченних розваг.

Відкорковую пиво.

Панда не буде. Я її знаю.

– Вчора наші переманили до себе Бейла, – каже панда. – Чув?

– Ага. За сто двадцять мільйонів.

– Жоден герой стільки не коштує. Не розумію.

Герой – це реклама. Це мільйони шанувальників, мільйони доларів.

А для чого ще зараз вони потрібні? Чудовиськ немає, лиходії давно переодяглися в дорогі костюми, завели собі промоутерські бренди і тепер, немов у насмішку, перепродають героїв одне одному. І герої беруть участь в боях на втіху публіці. Грошей валом. Діти щасливі.

Ну, то щастя їм і здоров'я. Маю на увазі, дітям.

У героїв здоров'я і так донесхочу. І багато щастя в грошовому еквіваленті.

Вчора стояли біля під'їзду і курили зі старим ельфом. Він – народний артист України, ветеран війни, в минулому – зірка кіно та театру. А зараз, у дні, коли знов лунає "ельфійське питання", коли голені наголо нольдори б'ють дроу з криками "Чемодан-вокзал-Андердарк", – його нікуди не беруть. Та й спокійні витончені ельфи зараз не в моді. Зараз в моді інше.

– Епоха, – проголошує пандарен.

– Що ти розумієш, тварино, – беззлобно відповідаю. – Ти лише плід моєї уяви. Ти загинув на моїх очах.

– Добре тобі казати, – ображається панда. – Ти ж-бо живий.

– Добре, – погоджуюсь я.

Як не дивно, мені було добре лише в дитинстві та на війні з орками, які сьогодні релікти кіно, і гоблінами, які перекладачі й механіки. Дракони в зоопарках, їх доглядачі – хемулі. Люди-механіки вже не потрібні. Люди-актори не потрібні. Люди взагалі не потрібні.

Люди перемогли.

 

***

На останні гроші я купив собі реактивний ранець. І весь тиждень із ним розбирався. Ця штука завжди містила в собі купу заводських помилок збірки, які ніхто не помічав. У "Стар Скаї" якісь запопадливі гоблінські розуми весь час вносили покращення і навіть не робили спроб їх документувати. Конфігурацію техніки міняли, як циган коні. Я зняв нестандартні інерційні компенсатори, що бовталися на кріпленнях стандартного зразка і чомусь без зв'язку з бортовим комп'ютером, поміняв і сам комп'ютер. У процесі недогледів і закоммутовав контролер сам на себе.

Ранець завівся, зробив спробу опитати контролер і виявив, що зробити цього не може. Сіпнувся сервомоторами і впав у кому.

– Догрався? – поцікавилася панда.

Добре бути уявним покидьком.

– Пішов ти, – я вимкнув живлення і поліз всередину. – Буває.

Пандарен розсівся в кріслі.

– Ти ніколи не відчував себе боягузом?

– Ні, – збрехав я.

Брехати уявним друзям дуже нерозумно. Вони бачать тебе наскрізь.

– Радий це чути.

– Дай попрацювати, га?

Пандарен замовк. Але більше я ранцем не займався. Він мертвим вантажем лежав у гаражі.

 

***

 Увечері зайшов сусід-ельф позичити солі. Потім я дивився реслінг і пив пиво з пандареном. А тоді заснув.

Коли я спав, у мене стріляли, а герой на ім'я Бейл прикривав. Обладунок передавав на монітор розсип панічних повідомлень. Поки вбивали пандарена, що рвонувся навперейми ворогу, я встиг вирівняти тиск, перезавантажити демона й відновити службу. Завдяки цьому Бейл переміг дракона, який не давав пройти нашій авіації.

Уві сні я був щасливий і здоровий.

І мені було добре.


2012

aamcd
Опубліковано: 08 січ. 2023. 09:39
Рік тому мене було скорочено. Скорочувати мене не хотіли – я крутив гайки і приєднував інтерфейси, вбиваючи у пам'ять пристрою потрібні команди на зрозумілій йому HEX-мові, бурчав, лаявся з начальством, але роботу виконував добре і працював по десять, а то й по чотирнадцять годин, коли це було необхідно. Але я наполіг, щоб скоротили мене. "У хлопців дрібні діти, – пояснював я засмученому шефові, – для них скорочення фатальне. А у мене є варіанти, я вже так чи інакше прилаштуюся. Настроювач обладунків ніколи не залишиться без роботи".
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!