Намагаючись доторкнутися до кожної травинки, я, маленька дівчинка, біжу полем. Вдихаю кожний відтінок запаху вересневого вітру. Переді мною відкривався цілий світ зі своїми загадками та таємницями. Здавалося, пагорби посміхалися мені та запрошували до пригод. Це були коротенькі миті, у які я точно могла сказати: "Так, я вдома". Бабуся відпустила мене саму гуляти селом. Я дійшла до краю

Моє життя поділено на чорне і біле. Біле - це небо, воно завжди було наді мною, як високо не підіймешся - ніколи не дістанеш, воно лише огидливо дивиться на тебе і мріє ніколи не знати про твоє існування, бо воно там, де немає ніяких меж. Нема і способу наблизитись до білого в житті, чим би воно не було: білі простирадла, в яких замотуєшся з головою від щастя про цю мить, білі сонячні зайчики, що

Десь там, далеко у спогадах, до мене огидливо озирається маленьке, забите всіма богами містечко. Чому ж воно там залишилось? Чому травить мою душу біллю? Може через страх знову опинитись у лещатах хаосу? Здається, це було єдиним місцем у якому я бачила надію, нею була така ж забута церква з забутими людьми. Я ніколи не вірила і не буду вірити в бога, але саме там, я, будучи маленькою дитиною,