Ми сиділи, зануривши ступні в гарячий пісок літнього пляжу. На горизонті вже сонливо лягало сонце, і ми вдихали кожну секунду цієї миті. Згадували всі радощі, що сталися з нами. Хтось поруч жбурляв у іншого м’яч, хтось бігав і сміявся, а ми просто сиділи й думали, що могли б зробити завтра. Завтра я б знову прокинулася, намагалася б згадати свій сон, а потім, забивши на все, зварила б найсмачнішу каву, почитала б якусь книжку, а, може, зустрілася б із друзями, обговорила з ними останні новини й від усього серця насміялася. Але завтра не настане. Ми проводжаємо наше останнє сонце, а згодом, мабуть, встигнемо поглянути в очі тому, що знищить нас. І тоді ми станемо найсильнішими людьми у всесвіті — зустрінемо кінець із найщирішою посмішкою. А поки… А поки мені страх як необхідно зануритися в солону воду. Начхати, що вона льодяна — так я відчую себе живою.
