169 переглядів

На горищі баби Ганьки запаси їжі перетворювалися на потерть.


Мішки з вермішеллю, гречкою та іншою крупою повільно старіли разом із бабкою.


Вона мала десять дітей, і натовп онуків. Жодному з них спустити продукти на кухню вона не дозволяла. І навіть коли їстівність продукту зникла, бабця не скасувала недоторканність до темного кута під дахом. Там зберігався порятунок "на чорний день".


- Баб Гань, ну який чорний день? - умовляла молодь - Хоч би худобі віддати, бо ці крупи вже ні в чорний, ні в білий день їсти не станемо. - усміхалися на старечу причуду.


Баба відмовчувалася. Викрученими працею руками жмакала фартух і лише зрідка примовляла.


- Смаленого вовка не бачили.


Вона непорушно тримала горище під наглядом, а свою кімнату, повну продуктів, під замком.


- Ба, а розкажіть, як ви вижили? - допитувалися ми, найдрібніші, яким будь-яке питання прощалося.


Обличчя бабці змінювалося. Пережитий голод ріже людину навпіл. Пам'ять кидала промінь спогадів на страждання восьмирічною дитиною за часів рукотворного голодомору, який сколихнув і її рідну Київщину.


- Воно тобі тра? Жили-нетужили - відмовлялася, а слова горечі за посмішкою ховалися.


Вона не заводила мови про прожите. Проте за неї говорила  чудність її манер.


Полуницю влітку бабця не їла. Ягоди у зимові запаси переводила. На горищі як «отче наш» обовязково ховала борошно. Коли в будинок привозився свіжий помел, він одразу піднімався в куток горища, а старий, з жучками та іншою розведеною в ньому живністю, спускала для харчових потреб. Свіжого хліба не можна було чіпали. Слідкувала аби останній шматок сухого був з’їдений, і тільки потім можна було починати новий. За недбалість у споживанні хліба, бабця, не встаючи, швидко провчала винуватця своєю довгою палицею.


- За що, ба? - чухалися раз по раз


- Не переводь харчі! - погрожувала палкою-повчалкою. – У-у-у, смаленого вовка не бачили.


Можна сказати, повага до хліба набита онукам бабою Ганькою.


Веселим спомином баба щедро ділилася, а от від сумного - нащадків берегла. Про пережите проговорилася вона лише раз. Та й то,  більше зітхала, ніж говорила.


— Ракушки в річці Рось збирала, і на сирому вискребеному м'ясі вціліла.


Більшого не розповіла. Правди вивернутий карман в собі навіки заховала.


- Ба, ми в новому часу живемо. Вже ніхто не боїться стуку в двері. Нова влада сто разів змінилася – повчали відсталу старість.


Вона дивилася вигорілими очима на того, хто говорить, як на порожнечу і, ніби в ту ж порожнечу, белькотіла своїми сухими, коричневими, як стара кора, губами.


- Нова-нова. А тоді, значить, стара була? Така ж нова влада, да під нові пісні. Думаєте, чужі тут останній шматок із рота видирали? Свої. У своїх же. Лише з чужої волі. Та не своїм розумом... Дай свині роги, вона людину заколить. Ось гляди, завтра дадуть - будете на ті мішки молитися. - піднявся сухий палець до верху, на стелю під горищем.


Права вона була чи ні, як знати. Її словами це звучало «Що було знаємо, що буде побачимо». Вірила вона, що часи змінюються, а от людина в них – ні. 


Кут горища, тільки зі смертю бабки розчистився. Зовсім скоро він заповнився речами легких спогадів.


А пам'ять… пам'ять не мішок, його не викинеш. Свідчення про закатованих спочатку берегли ті, хто вижив, тепер ось ми. Липкий і важкий спадок пам'яті нам дістався. 88 років минуло, а рана не гоїться. В пошуку відповідей калічиться душа.


Озирнешся -  примарною здається ситість завтрашнього дня. Проте… що було знаємо, а що створимо побачимо.

 


P.S. Кровоточить пам'ять за 7.000.000 заморених голодом. Живі поки пам'ятаємо.

1932-1933

Yemtsova
Опубліковано: 26 лис. 2021. 12:39
Голодомор. Від пошуку відповідей калічиться душа.
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!