- Ти знову запізнився, Василю!
- Вибачте, Отець Святославе. Сьогодні в нашому будинку знову відбувся завал.
- Проти волі Господа ніхто не може йти. Значить ти скоїв якийсь гріх. Це твоє покарання. Він бачить всіх нас. Добре, сину мій, сідай на своє місце. Треба починати молитву.
Хлопчик років дванадцяти сів поруч з Марією та склав долоні для молитви. Це був черговий урок від Отця Святослава, який розкривав суть життя. Вже кілька століть люди живуть глибоко в надрах землі. В писанні розповідається про масовий катаклізм, а також про Бога, що покарав людей і загнав під землю. Це крихітне поселення налічує двісті людей. Ніколи, ні при яких обставинах, кількість не має перевищувати це дивне число. Отець Святослав, як головний в поселенні постійно розповідає нам про необхідність молитви. Всі години нам подаровані Богом і в потрібний час прийдеться платить.
Дітей в поселенні чимало. Навіть клас с десяти легко набрався. Всі зобов’язані виконувати вказівки дорослих. Наше поселення давно розширилося. Печери, побудовані предками по волі Господній, стали кімнатами, де кожна сім’я має невеличкий простір. Це ліжко і… все. Всі сидять на підлозі, в конкретно зазначених місцях. Єдине виключення – це покої Отця Святослава. В нього кімната велика, простора і все заради того, щоб зберігати писання. За століття існування поселення їх набралось чимало.
Майже кожен наступний Отець, до якого приходить Господь уві сні, повинен написати свої молитви. В кожного власна каліграфія, яка не доступна простій людині. А попередні книжки – стають свого роду прощенням за гріхи власного життя та вчинків. Василь сидів перед Отцем з нахиленою головою, але відкритими очима, намагаючись зачепити ногу Марії, що слухняно виконувала настанови проповідника. Вона відчула тепло хлопчика, та також повільно відкрила оці. Завдяки тому, що вони перед початком молитви нахилили голови. Все виконувалось на чистій вірі, тому Святому навіть в голову не приходило, що двоє дітей порушували святу годину.
Єдиним джерелом світла була дивна свічка, що ніколи не затухала. Цілих три години діти повторювали молитву за Отцем, що тримав в руці власну священну книгу. Він теж зобов’язаний сидіти, як і вихованці, щоб показати їх однакову роль в великому писанні Божому. Коли момент навчання проходить, то діти обов’язково мають прийти додому і провести заключну молитву , повернувшись в сторону, де знаходяться покої Отця.
Нарешті це закінчилося, і після зачинення дверей проповідником, Василь миттєво хапає за руку марійку та тягне за собою.
- Ти чого? – здивувалась кароока.
- Побігли на край поселення, я тобі дещо покажу. Ти здивуєшся, - впевнено рушав за перший правий поворот Василь.
Вони пробігали через різноманітні тунелі, які густою сіткою розповзлися на кількасот метрів від центру. Коли діти зробили третій поворот наліво, то акуратно прислонилися до стіни. хлопчик одним оком виглянув, щоб пересвідчитися – нема далі на дорозі дорослих. Після, він повернувся до Марійки та порахував від трьох, до одного. Зрозуміло, що зараз вони будуть продовжувати біг. Попереду ще центр, де розводять різноманітних тварин, які не відчувають дискомфорту в землі. В основному це бобри та кроти. Пробігаючи черговий чек-поінт, Василь несподівано відсунув застиглу землю в стіні та прошепотів:
- Залізай!
- Ти можеш сказати… - але рука хлопця миттєво закрила рота дівчині.
- Тс, дорослі помітять. Швиденько, лізь в тунель.
Вона не звикла обманювати, тому не приховувала власну зацікавленість неслухняними Василем. Він здавався бунтарем, завжди порушував святі правила Отця під час молитви. Навіть після затухання світла, що теж виконувалось благословенням проповідника, він не лягав спати, а таємно від всіх проривав цей загадковий тунель.
В поселенні є три основні касти людей – копателі, вчителі та фермери. Перші займаються створенням нових проходів, пошуками цінних речей в землі. Вчителі – це люди, що виховують дітей, сюди ж відноситься і проповідник Василь. А останні займаються розведенням тварин.
Центр – порівняно з крихітними кімнатами, здавався неймовірним. Завдяки копателям, вдалося прорити спеціальні тоненькі проходи, щоб була в поселенні вода. Найголовнішим вважали Отця. Це людина, яку торкається Господь. Саме через нього люди можуть надіятися на їжу, воду та спокійний сон.
Пролізаючи в вузький тунель, який явно не підходить для дорослих, Василь несподівано заговорив:
- Я знайшов таку річ, таку річ. Ти будеш здивована. Гадаю, що це якось пов’язано з минулим людей.
- Минулим? Що ти має на увазі?
- Та зараз побачиш сама.
Дві хвилини вони повзли, доки не опинилися в великій кімнаті. Вона відрізнялась блискучими, гладенькими стінами. На стелі знаходилися незрозумілі проводи. Здивована Марійка почала крутити головою. Подібного вона ніколи не бачила.
- Ого, це те, що ти хотів мені показати?
- Це? Ні, Марійко. Я тут майже все обшарив, тут нема нічого цікавого. Єдине, що може здивувати – матеріал, з якого було створено цю кімнаті такий же, як і підставка в Отця Святослава.
Він знову схопив дівчинку за руку та попередив.
- Далі йти по моїх слідах, і так само, як я. Тут безліч страшних речей, що можуть причинити серйозній біль. На собі відчував.
- А, так ось чого твої руки частенько покриваються почервонінням?
- Ага, але воно того варте. Так, тут боком, вздовж стіни, і все.Вони потрапили в величезну кімнату, яка в кілька разів перевищувала центр. Марійка, затамувавши подих, почала розглядати стіни, на яких знаходилися люди.
- Прямо як в писанні Отця, - і доторкнулась до одного.
- Це портрет, в минулому люди могли створювати справжні дива. Розбираючи весь цей непотріб, я випадково знайшов ось це, - і показав дивну штуку, яка відкривалась та закривалась.
То був справжній ноутбук! Василь акуратно, щоб не пошкодити незрозумілий пристрій, дістав та поставив на підлогу. З нього стирчав провід, що поєднувався з масою інших, які знаходилися за пластинками сталі.
- Дивись, яка неймовірна штукенція. Якщо відкриваєш її, то вона починає світитися. Від вибору прямокутника, на який я тисну, відбуваються різні речі.
Марійка припала до плеча Василя, злякавшись світла. Все це здавалося моторошним, безбожним. Але хлопчик у відповідь на таку реакцію лише розсіявся. Він трохи нахилився, щоб вибрати необхідний прямокутник, та із гордістю пальцем його натиснув.
Перед дітлахами сталося чудо, в невеличкому прямокутнику, де могли змінюватися картинки виник портрет одного з тих людей, яких марійка спершу помітила. Несподівано на всю кімнату пролунав звук. Злякавшись, дівчина ще міцніше схопилась за Василя.
- Та в мене така ж реакція була спочатку. Не треба боятися. Цей звук виходить с цієї штуки. Тут є багато різних символів, але я ніяк не можу їх зрозуміти. Я довго тут засиджуюсь, тому вивчив так, що і де буде траплятися при натисненні відповідної клавіши.
- Клавіши? – здивовано подивилась Марійка у вічі другу.
- Ага, так називаються ці прямокутники.
- А звідки ти це знаєш?
- Ця штука говорити вміє. В перші дні, коли я знайшов цю штуку, то сильно злякався. Вона повторювала «натисніть клавішу». Методом спроб та помилок, я здогадався, при будь-якому натисканні на прямокутники, голос замовчував. Тому я здогадався, що вони називаються клавішами.
- Ого, - повільно почала забувати про страх дівчинка.
- А то, дивись, що зараз буде, - і він акуратно пальцем доторкнувся в області квадратика, що не натискався, але був виділеним лініями.
Він починає водити пальчиком, і показувати іншим на стрілочку, яка в точності повторювала будь-який напрямок. Коли Марійка це помітила, то відкрила рота. Василь немов Господь, міг керувати. Змушував крихітну стрілочку рухатися туди, куди сам побажає. Потім, він взяв руку Марійки, зжав її в кулачок, за винятком вказівного пальця та також опустив до того квадратика.
Серце стукало настільки швидко, наскільки це було можливо. Під час Господнього суду, сто затухань свічок тому вона не була настільки схвильована.
- Крута штука, правда?
- Так-так, а що ще вона може? Я ж бачу твої хитрющі очі, ти ще можеш щось показати, - зацікавилась Марійка.
- Ага, зараз я поставлю тут стрілочку, та натисну на найбільшу клавішу, і запуститься прохід в другий світ.
- В другий світ?
- Ну, створиться таємниче вікно, як Господь, зі слів Отця робить, коли ми спимо. І ми зможемо крізь нього побачити інший світ.
- Та ну, ми ж з тобою не можемо стати, як Бог, вибач мене за таку зухвалу репліку, - склавши руки, вона закрила очі та промовила кілька слів молитви.
- А я кажу, що зможемо! – і натискає на найбільшу клавішу.
Несподівано картинка змінилась на чорне полотно. Кілька секунд нічого не відбувалося. Раптово, по середині чорного полотна виникли незрозуміле письмо. Згодом, ніжний жіночий голос починає розповідати про перстні, а чорний екран різко змінився на демонстрацію іншого світу.
- Я ж казав, що все вдасться. Ти не уявляєш, що це за світ. Я багато разів це дивився, щоразу знаходив нові неймовірні деталі.
Але Марійка його вже не чула. Її покорила краса виниклої жінки, що мала яскраве волосся. Вона навіть і представити не могла, що подібні кольори існують. Василько побачив, що зараз подруга навряд буде його слухати та прийнявся дивитися з нею.
Минуло стільки ж часу, скільки витрачалося на молитви. Здивована прекрасною природою, різноманіттям тварин та людей, Марійка ледь не почала плакати. Вона різко згадала, як живуть вони, в землі. Ні тобі великим чудовиськ с довгими носами, ні тобі літаючих істот зі сталевими носами. Але найбільше її здивувало в тому світі інше – як би ті люди не збиралися в групи, не несли той перстень в жовту гарячу воду, не боролися проти інших людей, але з відмінностями, в більшості пригод над ними не було стелі.
- Васильку, а як це називається? – витирає сльози з очей.
- А, ти про небо? В тому світі нема ніяких стель. Ти можеш йти, куди захочеться. Тунелі там, як і в нас знаходяться лише під землею.
- Під землею? Стоп? Дійсно, все ж знаходиться під землею, значить і ми…
- Ага, може і в нашому світі є небо, - ласкаво посміхнувся Василь та підвівся.
Він повільно підійшов до стінки, з якої дістав штукенцію та ткнув пальцем вгору. Іншою рукою махнув Марійці. Та підійшла і подивилась на вузенький прохід, що тягнеться далеко вгору.
- Ти намагаєшся дістатися неба?
- Так, я вірю, що воно існує.
- Але ж Отець Святослав говорить, що життя в землі, це і є справжнім дарунком Господа. І жодна людина не має права сумніватися в його милості.
- Марійко, якщо чесно, я не вірю, що за нами хтось слідкує.
Злякана дівчина зробила два кроки назад та впала на коліна, намагаючись випросити пробачення в Господа за свого занадто невихованого друга.
- Коли я доберусь до неба, я доведу, що і ми можемо жити так. Як показала нам ця штука.
- Вибач його душу грішну за такі слова грішні, - і продовжувала повторювати.
Вона почала повільно відходити від Василька до проходу. Їй стало ніяково, коли почула думки друга. Після того, як черговий раз попросила прощення в Господа, вона різко розвернулась та побігла до тунелю, що виведе її назад в поселення.
- Ти – дурак!
Василь не зміг втриматися. Та побіг слідом. Вже минуло багато часу. Скоро треба прийти на читання писання до Отця Святослава. Їм легко вдалось повернутися до поселення. Василь прикрив прохід до тієї місцини. Вони разом рушили до потрібного місця.
Тільки, вони забігли до святої місцини, де знаходились інші діти, як їх зупинив Отець Святослав. До запізнень Василя він звик, а на рахунок Марійки – це було вперше. Він суворо подивився на дітлахів, які намагалися заспокоїтися.
- Бачу, що слова Господні вам не так важливі. Краще не випробовуйте його терпимість, юні мої сини та дочки. Інакше кара зійде та покарає кожного, що хоча б раз засумнівається в його праведності. Я буду довго молитися за ваші душі, щоб Господь не сердився за вашу непокірність. Благаю вас, займайте ваші місця та почніть молити прощення разом з нами.
Діти послухалися дорослого. За кілька секунд і сам Отець сів на власне місце. Він з широким охватом, відкрив власне писання, закрив очі та почав говорити молитву. Всі діти за ним повторили. Лише Василь знову, нахиливши голову не мав ніяких намірів закривати оці. Він ледве промовляв молитву, щоб чув Отець. Не встиг повернутися, як помітив, що Марійка теж не закрила очі. Вона легенько доторкнулась до коліна Василя. Коли тригодинне читання молитви закінчилося. Всі дітлахи миттєво розбіглися по власних кімнатах. Василько теж хотів, але його ззаду за сорочку пальчиками схопила марійка.
- Ти дійсно зможеш показати мені небо?
У відповідь, хлопчик взяв за руку Марійку. Він почав без зупинок йти вздовж тунелю. Після того, як відійшли від будиночку Святого Отця, Василько запропонував:
- Може разом будемо пробиватися до неба? Що скажеш?
