Покараний ранами попри і над усе Помічений ніччю себе по землі несе туди де лоскочуться каналізації що може дійсні перлиносховища де метанові гудуть автобуси що може не їздять а їми смикають по чотиреструнній віолотрасі туди де плететься в пляшках з-під отрути мереживо дійсного смарагдознавця і краплі кровí червоніють як рути І зорі радіо веж Де кресливсь і викресливсь праними марами непорахованими некоханими в роті ментол а в очах амнезія низом я пересуваюсь кубічно і все дуже звично і голосом Лінча співаю собі колискову і вічність занадто довга

Чума червоних поколінь Жебрак надію поховав Рибалка сам немов хробак В обіймах стиснув гак І на знайомих берегах Своїх не видно кораблів Нечемно плакати при всіх І зволікати з головним Дзвінки мовчать говорить дзвін Останній акт герой на пласі Верніть квиток моєму другу Тутешній світ йому набрид От привид батька яд і ніж Нові райони Міста Діт Вітають всіх дітей свободи 2015

погуляємо у схованку в останнє у житті порахуємо до ста у найглухішому куті речі по кімнаті рухаються мов вони живі на підлозі мов на розі часу простору і снів погодуєш мого птаха наворожиш на біду побіжиш від свого страха твою схованку знайду я скажений мов собака твою ласку п’ю з руки заберу і заховаю твою долю на роки ходить злодій не по лісі злодій ходить в голові бий на сполох зви на поміч а від себе не втекти

Лепестки Турецкой гвоздики, разбросанные вокруг портретов в окружении свечей, шелестели под ногами каждого, стоило лишь вступить на тропу, ведущую к месту чьего-то упокоения. Пейзаж оживал с появлением оранжевых цветов, сухой наполненный пылью воздух пропитывал новый аромат, казалось, что даже солнце становилось ласковее подобно лепесткам. Так выглядел октябрь, его цвет и запах были неразрывно связаны с «Flor de Muerto», бутоны оранжевой бархатницы, распускались после первой октябрьской ночи и собирались в конце сезона цветения, прямо в канун карнавала. Запах, распространялся по городу

На фоні яскравих міських вогників, серед галявини перевдягалися дві темні фігури. Темними вони були від виховання до чорних мантій, що натягували на себе. – Ти чого труси зняв? – Юхим з явною підозрою запитав свого друга, колишнього однокласника та спільника Енея. – Щоб потім не возитися з ними, – відповів Еней, голосом людини, що все продумала і врахувала безліч факторів. – Чого б тобі потім возитися з трусами? – знову запитав Юхим розгладжуючи складки на габіті нижче пояса. – Потім, коли дійде до оргії. Алло! Ти, що гальмо? Юхим винувато опустив очі. Його старший брат Артем жодного разу не

Травневе сонце пробивалося крізь запилене вікно невеликої кімнати, розділеної навпіл двома масивними письмовими столами з різьбленими ніжками. На одному з них панував страшенний безлад. На великій дубовій поверхні були розкидані стосами різні грамоти, векселі та інші папери. Попадалися різного розміру і форми чорнильниці, з яких стирчало гусяче пір'я. Ще декілька з них, зі зламаними наконечниками, були розкидані навколо на підлозі. За столом сидів писар середнього віку. Він був невисокий на зріст та повної статури. Чоловік був одягнений у темно-сіру рясу з грубої тканини, пояс йому

Зелений острів Існують настільки давні часи, що не згадати ані імен учасників, ані місця події. Проте, природа може увібрати у себе більше ніж здатні побачити і відчути люди, це не про пам’ять, як ми її розуміємо, а про момент який застиглим відпечатком віддзеркалює події минулого та майбутнього, час як крихітний шматочок янтарної смоли, позбавляє швидкоплинність забуття. Озеро не пам’ятало, не забувало і не згадувало. Його природна сила, це пропускати через себе зміни, ніби відсіюючи зайве, залишаючи натомість маленькі крихти наслідків на самому дні свого мулового черева. Так, вода це не

Це кляте твердження Тобі звучить як вирок. Знищ цього дикуна, що втік із дому, Безумця, що волає у пустелі міста. Тебе давно він розорив убогістю – в руках у нього тільки ручка й зошит. Найбільша насолода – край, де пурпурове небо сходить і заходить. І мариться чудова леді ця, яку ніхто не бачив. Хай мовлять сутінки в тобі, що рвуться в сховок, Нажахані від кіптяви і диму. Замурзані й приречені до самоспалу й вигору. Недовеселий погар вони побачать свій – в самозакоханій химері. А ти де будеш? Валятися в траві під пожиранням спеки, З руками розпростертими до світу й бюрократій долі.

Я зупинив електричний самокат біля темного старого занедбаного скверу. Увімкнув ліхтарик, бо тут було зовсім неосвітлено, та пройшов повз розвалені рештки фонтану до сходів, що вели з Польского спуску до вулиці Дерибасівської. Мало хто з одеситів знає, що ці сходи колись називали “Сходами Мерців”, та й з тих хто знає про це, майже ніхто не пам’ятає історію з цим пов’язану. Я був одним із небагатьох, хто знав про це все і навіть трохи більше, ніж міг знати простий смертний. Підійшовши до місця, де починалися сходи, вимкнув ліхтарик. Для моєї справи він буде зайвий. Самі сходи були непогано

Славити маємо Слави Господаря, Міць Мислевчителя та його замисел, Твір Чудотворця, хто всім світу дивам Початок поклав, вічний Володар. Спершу створив він небо над нами – Дітьми землі, Зодчий Натхненний. Далі чертоґи земні наш Хранитель, Вічний Володар людям призначив Домом бути, Бог Всемогутній.

Вона стояла там, така прекрасна, яскрава та приваблива. Ідеальні форми та лінії. Мені так хотілося хоч на мить до неї доторкнутися. Провести пальцями її вигинами. Відчути, як це тримати її в руках. Я милувався нею здалеку, навіть підійти не смів. Вона чудова, сама досконалість. Ну куди мені простому хлопцю до неї. А потім якось проходячи повз я побачив, як її придбав інший. Він тримав її у руках. Він чіпав її. Моє серце зробило кульбіт ... вона більше не моя. Я не зможу навіть прийти помилуватися нею здалеку. Це кінець... Я сумував ... я не міг спати ночами ... все думав як вона там ... хто

Це оповідання присвячується конкурсу фентезі прози “Аль Мор 2021” Чугайстер Недрибод тяжко зітхнув і потер очі. На мохнатих лапках залишилися червоні сліди. — От, дідько! — гучно вилаявся Недрибод, бо знову під час читання з очей пішла кров. Кіт Мурзик, що дрімав на столі поруч з монітором проснувся, відкрив одне око та невдоволено глянув на Недрибода. Чугайстер почалапав до ванни та вимив лице. Подивився у дзеркало на свою мокру пику схожу на мордаху болонки, що попала під дощ. Очі були геть червоні. — За що?! За що мені ця пекельна кара?! — вголос спитав він сам себе у розпачі. — Ти,