Місяць, зворотний бік, секретна база прибульців. — Я вважаю, що іншого засобу немає! — наполягав на своєму старший лаборант Шшшуссс. — Але це обнулить усю нашу роботу за останні двісті тисяч земних років. А то й, страшно сказати, взагалі з самого початку експерименту. — заперечив директор Нгангкуван. — Ви ж бачите до чого все йде, шановний директоре? Ще трохи і через свою агресію вони знищать планету. — Шшшуссс нервово блимнув мембраною своїх вузьких жовтих очей. — Я думаю, що це останній засіб. Зарано його використовувати. — в черговий раз втрутився у розмову молодший лаборант Апалеонтин. —

Солнце сегодня так ярко скончалось, Уверенным было в бессмертии своем. Далеко так сначала пожар разгорался, В конце оказавшись лишь хрупким стеклом.

Льова ретельно чистив зуб щіткою. Він дуже хотів, щоб зубна фея подарувала йому найкращий подарунок. А для цього треба мати для неї найкращого зуба! Зуб став дуже чистим та блискучим, але ще й дуже слизьким. Льова трохи не впустив його у раковину. Ото б була трагедія! — Льова, годі вже копирсатися у ванній. Лягай спати! — пролунав голос мами. Льова міцно стиснув зубик у кулачку та пішов до своєї кімнати. — Знаєш куди покласти зуба, щоб фея його знайшла? — спитав тато, що стояв біля Льовиного ліжка. — Під подушку! — це був перший зуб, що випав у Льови, але він уже знав всі правила. —

Павло й досі вагався. — Ти все-таки хочеш звернутися саме до цієї агенції? — спитав він. — Так, звичайно, Альошка сказав вона найкраща в Одесі. — відповіла Поліна не відриваючись від каталогу. Павло скривився, наче надкусив лимон. Альошка йому рішуче не подобався. Колишній однокласник Поліни, він намагався залицятися до неї у старших класах, а потім, отримавши відмову, хоч і не пробував повторний захід, але, певне, зберіг якісь почуття і, начебто, просто товаришував з нею. Павло дав собі слово, що змусить Поліну перестати з ним спілкуватися, але зараз, відразу після весілля, коли вони

Олеся доїхала до повороту на Малі Корсунці. Вказівник “Клініка-стартап Save Lives Industry”. Все правильно — їй саме туди. “А вони молодці — зробили нормальну дорогу до села.” — подумала Олеся. Вона полюбляла їздити на своїй старенькій Toyota RAV4 і дуже жаліла свою “ластівку” похилого віку, коли та тарахтіла, ледь не гублячи деталі ходової, на пересічних українських автошляхах. А сільські дороги? То ж не дороги, а просто напрямки! Тому, коли від редакції їй дісталося завдання з’їздити до Малих Корсунців та написати статтю про новітній українській стартап, вона спершу засмутилася, уявивши,

На місці неба — стіна із бруду. На місці річки — новинна стрічка, слова, які я за мить забуду. Ковтати стрічки — погана звичка. На місці гір — безкінечне горе. На місці моря — підвальний морок. Здіймає очі звірисько горде, скарби ховає свої за сволок. На місці мови — розгублений погляд, сумний, як дощ над футбольним полем, гравці якого сховались у погреб й сидять наодинці із власним болем. На місці сонця — чужі здобутки, на місці спогадів — плач і гомін. Та попри все це легкі незабудки Чекають не перший травневий промінь.

Я чув мовчання древніх королів — приносив вітер. І я волів шукати кольорів in stahlgewittern*. Спочатку все було якесь брудне, брунатне, сіре. І цю межу не кожен перетне без втрати віри. Зелений був. Приглушений такий, ховався наче. Там мені снились пращури й батьки і «плине кача». Був чорний далі, я його носив перед собою, коли на сотні тисяч житмасив ревів від бою. Та якось раз мені ота гроза влетіла в око. І вмить — ультрамарин і бірюза, краплак і мокко, церулеум, рубін і кіновар, і темна умбра. А потім — наче хтось розбив ліхтар і смикнув тумблер. І я тепер лишаюсь вічно жить із

Верховний Імператор рептилоїдів був задоволений. — Отже, ви закінчили фазу зміни клімату Землі до точки неповернення. Молодці. Якщо так, то людство для подальшого нам уже не потрібне. Можете приступати до пункту плану 113.7. — 113.7? — Хшасс почав гарячково гортати план. Тхісс теж напружилася. — Так, пункт, у якому ми плануємо знищити жалюгідних приматів — хижо посміхнувся Верховний Імператор. — Що ви там придумали для цього? — Придумали, ага — у голові Хшасса гарячково крутилися шестерні. —Вірус! Моторошний вірус знищить все людство дуже швидко. — Вірус – це добре. Що за вірус? — Вірус,

Хвороба мавпяча Уся наукова спільнота гуділа. ЗМІ верещали у своїх заголовках, трубіли до повного знудження, ввесь світ торочив лише про одне: “Мавпи навчились говорити”, “Мавпи озброїлись щитами й мечами”, “Мавпи пливуть на інший острів”…Ці нісенітниці я читав ще як мені було дванадцять років. Тоді звичайно я був шокований, та за місяць-два цей шок пройшов, що в мене, що в усього суспільства. Мавпи навчились говорити, читати, писати, виготовляти знаряддя праці, кувати зброю і вести війни. Нікому до цього діла вже не було. Все перейшло миттєво, вигоріло спалахом палаючої комети. А мене

Мовчала я, а потім стало сили... Хоч би мовчала... Я сказала все. А потім би пробачень не просила, Зізнавшись правді і собі в лице. В душі ти вже давно гірка й нечиста, А де причина? Це все зранена Любов. Та зараз не бреши, ти - не Пречиста!Така брудна і зла, отруйна ти немов. І то не кров твоя отруйною ставала, Не зупинялась ти, труїла ті слова Сама. Від себе в відображенні тікала, Не ти - не я - Хто там? - я тут. - Жива. Жива... Навіщо я вчинила злочин? Перед собою невипрАвно йдеш на біс. І не спинити вже ті вогнепальні очі, Думки шепочуть: - Замовчи! -Цинізм! -Це низ! Але не слухала то я і

Михась ще раз перечитав останній аркуш. “Геніально! Я зробив це!” - захоплено подумав він. Праця всього його життя, через яку він не їв, не спав, закинув абсолютно все крім її написання, ця праця - завершена. “Це точно перемога на конкурсі. Та що там конкурс? Це Букерівська премія, а може й Нобелівка!” — Михась уявив себе на нагородженні Нобелівською премією з літератури. “Це ж треба англійську трохи вивчити. А чи є в мене пристойний костюм?” - занепокоївся він. Але це все потім. Зараз треба зробити останній крок та відправити свій роман на конкурс на здобуття літературно-мистецької премії

Номер, що я отримав, був не дуже. Прямо скажімо — поганенька кімната. Стіни пофарбовані у лікарняний світло-зелений колір. Старезні, ще, певно, радянські меблі: шафа, з нерівно повішеними, а, можливо, і зламаними дверима; обшарпаний стілець; такий-сякий стіл та ліжко з пролежаним матрацом. Якийсь неприємний запах чи то лікарні, чи то гуртожитку. І до всього цього, ще й шмат штукатурки у верхньому куті біля стелі, навпроти ліжка, колись обвалився, та й так ніхто не замазав цю досить велику брудну діру. Але я був радий і такому. Це було просто диво, що мені дісталася ця путівка до