Хочу шлюб дітей та чоловіка. Хочу готувати для них, прибирати, Хочу піклуватись. Хочу, бо до цього я звикла. Я хочу. Я буду робити все, щоб заслужити на кохання. Хоч і чути «залиш мене, у мене футбол» А я продовжу робити усе. Я буду принижуватись до останнього. Така моя доля — я жінка. Нічого спільного з людиною. Людина ж не квітка. Я хочу виховувати дітей. Я хочу за ними доглядати. Сама. Бо для

Ти мені завжди одним єбала нерви : " Знову майже зовсім не задовільняє !! " І єбати став я краще - що аж вмерла а тепер від інших органів линяю . Як уже-таки спіймають та засадять - невідомо ще чого зі мною зроблять : я твоє бажання виконав останнє чи не все тобі так треба і було блядь ? Через горе стану скоро некрофілом : відкопаю тіло замуміфікую й зможу жити - не тужити мов в тих

Молитву від серця Бог чує - не квапся ночами лягти . Руками роками дрочу я а перед очима лиш ти . Твій образ молитву " Наш Отче " мені заміняє й псалтир у інше повірить не хочу : який біса мать Дух Святий ? Дрочу наче проклятий небом як проклятий грім мене вбий : відбий мені руки Венеро своє щось зі мною роби !! Раби багатіють думками що шлях на свободу - це міф і радо брудними руками

Люба мене зґвалтувала страшна невідома . Де тепер серце сховати подалі від дому ? Ти уже їсти й на ніч себе приготувала : інша на рівному місці мене зґвалтувала . Дибом волосся в досвідчених судмедекспертів : дивом вдалося втікти - бо дійшло б і до смерті . Чим тепер маю у хаті витримувать спокій ? Що я зробив їй не так цій тваринній істоті ? Люба мене зґвалтували шляхом неприродним . Слід жити

Минуло декілька сторіч страждання Етюдів лячних, хтивих, з нотками бажання, Із присмаком металу на ключиці. Тінями сновидінь твій силует насниться. Шафран і тьмяний запах коріандру, Мов мавкою або лісницею, з тугой Розільється дурманом у танку примарном. Твій погляд хижий кольорів природ. Обряд на обрії сузірь, сплетем вінок - З зірок, турбот та існування. Чому ніхто з макабричних істот Нам не

Ох люба Марі, Погоджуюсь з Вами, що час– Це вода, що ллється крізь пальці. І, як не дивно, та нам з Вами вже восьмий десяток. Та тільки Ви вже в поважному віці, мені от і досі сімнадцять.. Але як незмінна личина моя, Так і незламні мої почуття. Я знаю, Вам лячно вмирати, І хоч Ви й не тямите досі, але тут на Вас хоча б чекатиму я. Подумайте, люба, чи страшно було дивитись, як гучно плаче кохана?

Чи минеться це колись? Може доля то така? Недотепи, простака. Лине сивим горностаєм у бездонне забуття Хто стріляє, той впаде, Спис ворожий не підніме! Трохи сенсу закладе Трупом блідим в полі сірим. Не мені судити час, Що спроможний вбити горем. Сум судомний, мов міазм Ринув у свідомість... хто я...

Сміюся, хоча й біль дере у грудях, От от розтане він в глухій імлі. Мільйоном крапельок на зелені трави, Однак не байдуже мені. Що всесвіт той ховає в тінях Сумних, обпалених зірок? В думках безхатька у неріднім краї. Тих сліз солоних звивистий танок.

Хотів би птахом вільним полетіть Не дивлячись униз, на гори... У мандри з всесвітом безкраїм До сонця нескінченного. Блакить... Домівка - поле золотеє, що так утримує мене! Не знав в житті іще я горя. Хоч знаю це. Брешу, обманюю себе. Мені би птицею у небо... Здається й біль колись мине...

Спогади днів нестаріючих з віком Віру в майбутнє безмежно карбують. Тісно сплітаючись квітковим слідом Руки багряною кров'ю знелюднять. Підступною посмішкой, наче дурманом Кривдой шипастою смуту несуть! Низким укліном ті славлять тирана - Лижуть підошву, язик аж снують! Хто б це не був - не пробачим ніколи! В сердці безсмертно надія лине Хоробрих синів закарбованих долей В сердцях у нащадків

Хотіла йти вперед - та все кочусь назад... Не можу знайти відповідь: " Як побороти страх?" В коханні, в роботі, в побуті - і всюди, я одна... Немає навіть подруги: така біда моя! Якісь неначе крутяться, ті люди навкруги, Та серед них, я, як не я - кочусь з життя гори. Блукаю в днях я відчаю, б'юсь об стіни ран... А хотілось жити повнісіньким, щасливим тим життям! І поки люди поруч вже

Чим ж ти мене таким зачепила зачаклувала ? Наче пила нашинкувала . Наче кувалда чим ж ти мене таким довбанула вибила землю з під ніг ? На тиждень молюся блаженно сім днів і як навіжено б ущент не спітнів - боюсь цим вже біль не вгамує