Знайдений сувій із числом вісімнадцять. 

Опис п'яти безсмертних - "Уламки пітьми"

Це історія про тих істот, яких прозвали: "Непідвладні смерті".

П'ять істот, походження яких покрите таємницею, про них невідомо чи люди вони, хтали, урси, куніри, аахти, а може й зовсім жорстокі боги чи благородні демони.

Кожен має свою особливість, свій "артефакт". Кожен має свої сили. Ходять багато легенд про те, що коли присутній носій артефакту, закінчуються найбільші битви, йдуть найруйнівніші катаклізми, проходять найстрашніші захворювання.

Іноді вони приходять на лічені години, іноді живуть серед людей роками, самі того не бажаючи створюючи культ навколо їхньої особистості. А потім можуть зникнути так само раптово, як і з'явилися. Пам'ять про них завжди залишалася в тіні, легенди про них існували по всьому світу, але завжди перетворювалися на міфи. То хто, чи що вони таке?

Ходять чутки, що всі їхні подвиги вони здійснили жодного разу не скориставшись своїми артефактами, і якщо хоч один з них звільниться настануть події, які відчують на собі всі живі істоти.

Їх п'ятеро, вони вічні та їх істинних імен ніхто не знає, є думка, що немає співзвуччя і не придумані символи, здатні назвати або описати їх справжні імена. У народі їм дали назви, за "артефактами" якими вони володіють.

Меч темряви, Око темряви, Ліхтар темряви, Стріла темряви, Поклик темряви.

Вони з’являються в темні часи, з ними настають темні події, темрява - це те що вони є, тому кожне з імен не називають без приставки "темрява".

Але чому про них всі говорять, що такого неймовірного можуть ці п'ять істот які по оповіданням здатні принести розруху та творення у цей світ та у світи інші, але в цей же час про яких ніхто не скаже що бачив їх на власні очі.

Меч - могутній воїн, який своєю правою рукою володіє будь-якою зброєю настільки майстерно, що навіть загін найкращих воїнів світу, здався б у порівнянні з ним, як дитина в порівнянні з головним вартовим імператора. Декількома помахами свого меча, він може змінити русло річки, може обеззброїти цілу армію. За чутками, одна його присутність може призвезти до страшних катаклізмів, але й будь-яка катастрофа “не наважиться” проходити поруч з ним. 

А що ж його ліва рука… Ніхно ніколи не бачив щоб цей славетний воїн, хочаб раз не тримв нею ручку того меча, меча який захований у піхвах на його поясі. І під час сну, і під час бою, і в швидкі моменти радості, і у випадках найтяжчого горя. Ще ні одна подія цього всесвіту не призвела до того щоб Мечу знадобилось оголити свій клинок.

Існують легенди, що в момент, коли меч темряви, буде звільнено, саму тканину простору розрубає навпіл, матерія та енергія розділятися і перестануть існувати як ціле, темрява заповнить увесь світ, і через кілька моментів усі живе та не живе що існує у всесвіті побачить та віддчує що відбулось.

Око. Про Меч пліткували, що бачили його обличчя, це статний парубок якому притаманні людські риси чи принаймні, колись були притаманні. Око, за іронією долі, під його темним рясом з каптуром ніхто не бачив, або ж не залишилось тих хто зміг би пережити побачене. Але якщо Меч це воїн, то око - розвідник. Розвідник, якого б бажали побачити в своїй армії усі полководці світу. Кажуть, що Око може побачити як те, що було, так і те, що буде, хтось скаже що це величезний дар, але багато хто не розуміє яка темрява прихована в серці того хто бачить все, якщо ж у нього взагалі є серце. Майже ніколи його не буває в місцях бою, і це напевне з однієї причини, а саме, тому що він бачить одночасно всі події, смерті та народження, біль та радість, хвороби та зцілення усіх та усього що навколо нього. Хто ж він такий, істота що попереджує мирні племена про навали загарбників, про посухи чи потопи, про хвороби чи розмаїття врожаю. Люди писали історії, що він бачить всі світи, які можна побачити на зоряному небі, але ж хто справді може осягнути “всевидючість”.

Поверх його капюшона над лівим оком, намертво закріплена пов'язка, іноді здається що ніякі ножиці не розріжуть її, ніяке полум’я не взмозі її підпалити, ніяка сила всесвіту не дужа відірвати її від Ока. Постійно закрите ліве око, та навіть якщо трапиться так, що він раптом не зможе бачити правим, усе його нутро і є зір, його відчуття настільки тонкі, що може він не оглядає тей спектр що звикли ми називати зором, і завжди Око "бачитиме" більше “зрячих”.

Чи відчували ви знаходячись на самоті, чийсь сторонній погляд, ніби з вами в темній кімнаті знаходиться хтось ще, це дивне відчуття стеження, тож якщо ж Око позбудеться своєї тугої пов'язки, просто кліпнувши лівим оком, ви відчуєте це, усі відчують… Настанне “прозріння”. Уявіть що ви все життя були сліпими, і раптово почали бачити все, але це все відбувається в один момент. Під час прозріння, усі живі на кілька миттєвостей побачить як вмирають і народжуються створіння, як спалахують і гаснуть зірки, як зводяться і зникають імперії, кожен момент людської історії та історії усього всесвіту. Після такого ті хто не закриють свої очі назавжди, втратять бажання колись розплющувати їх.

Поклик. З усіх історій що переказувалися із вуст в уста, за т теревень в тавернах, можна дійти висновку, що Поклик і Око, це, мабуть, єдині уламки, які хоча б іноді були разом. Поклик - істота з повністю пустим лицем, в прямому сенсі без хочаб якихось рис на обличчі. Він не схожий на воїна чи бійця, він виглядає як правитель, правитель що ладен правити навіть сутністю буття. Люди розповідають, що там де він з'являвся, він не вимовляв ні слова, але у письменників з'являлися неймовірні ідеї, у бардів звучали надзвичайні пісні і навіть у найнікчемніших дослідників виникали ідеї величних приладів. Жорстокі правителі йшли просячи прощення, інші отримували знання, які вели їх народи до процвітання. У місцях скорботи ж ставало настільки тихо, що якби за 10 миль летів комар було б чутно помахи його крил. Люди пригнічені бідами і сумом знаходили душевний спокій, сварки припинялися, а моральний дух зростав і дозволяв багатьом відбудовувати ще більші міста, ніж вони були.

Коли Поклик поруч, знаходились відповіді на все і зникали питання, крім одного, про "оратора" який завжди мовчить, чому його уста наглухо зашиті? За легендами, його губи сковують найміцніші нитки, які ви зможете знайти, їх не розрубає жодна зброя, і навіть сам час не в змозі їх послабити, нитки що могли б зв’язати материки в одне ціле.

Але як і в попередніх випадках, якщо настане день, коли Поклик звільниться від пут, коли знайде ті необхідні слова, і тільки но розпочне промовляти свою істину, в момент як його уста випустять лише один звук, як по всьому всесвіту після секундної тиші, яка вже не приносить спокою, а вселяє величезне занепокоєння, ця секунда буде сприйматися як години, а після, коли найменше коливання його зв'язок, видасть хоч легкий свист, усі живі почують перший сміх немовляти, перше слово дитини, перший шелест трави, але й крім цього, всі почують, перший плач матері, крик бійця, агонію вмираючого, і від такого не врятує жодний шум, жодне приміщення, ні навіть відсутність слуху. Після того, що буде всіма почуто, не складно зрозуміти що буде далі.

Стріла. Як зрозуміло з імені, вона найвправніша лучниця. Падіння її стріли може створити озеро або знищити гору, так і відбити жало оси яка намагається когось поранити. Тітива її лука настільки міцна що при пострілі стріла може не тільки облетіти кілька разів планету знищуючи війська, а може викликати дощ, розігнати хмари, прострілити місяць, або посунути зірки. 

Чоловіки що бачили її, скажуть що без усілякої зброї вона взмозі влучити в саме нутро. Жінки казали що її волосся гарніше усіх шовків що вони колись зустрічали.

На її спині висить два сагайдаки стріл. Найкращі майстри стрілецького ремесла, при її появі пропонували їй свої стріли, вона на знак своєї доброї волі, приймала в подарунок, але завжди лише одну, не більше та не менше, у її правому сагайдаку ви могли б знайти найкращі стріли всіх часів і будь-яких народів, будь-який колекціонер мріяв б про такі експонати, і навіть царі не могли б створити такі влучні стріли для себе. 

Але ніхто не скаже що стримує її лівий сагайдак, який завжди закритий, закритий так, що найвправніші майстри злому і кращі ковалі не змогли б відкрити його. З нього виглядає лише оперення однієї, темної як ніч стріли. 

Одним вправним рухом ця стріла може опинитись у дрівку її лука, після цього будь-яка істота на планеті відчує ніби десятки болючих голок пронизують їхні тіла, листя дерев усього світу вмить линуть до долу. Це сила не стримуючи яку, можна принести страждання всій матерії. 

Стріла вистрілить, її точний постріл не ранить, не вб’є в звичайному для нас понятті, бо цей постріл зможе проткнути саму вісь часу, зупинивши одну мить на віки, ніби стрілки годинника зупинили, і з ними зупинилась сама світобудова. Життя замкнеться в тому моменті коли це станеться, останні кілька хвилин будуть наступати знову і знову по всьому всесвіту, розум людей з часом почне розуміти це, а потім і зовсім ці п'ять хвилин для вас стануть пеклом, це буде коло з якого не вибратися, не позаздрю тому хто в цей момент відчуває біль, але й після сотень разів будь-яка насолода стане нестрепною.

Залишився останній про кого я маю повідати вам. Знайти спогади про нього просто неможливо. Це точно не людина, чи жива істота це взагалі? П’ятий у цьому списку, Ліхтар. Істота своїми розмірами вдвічі більша за звичайну людину, але чи має світло розмір, чи можна осягнути темряву?

Під тим убранням, які воно носить, неможливо точно сказати чи гуманоїдної воно форми чи ні, і взагалі чи має форму. Не існує того хто зміг би розповісти про колір очей Ліхтаря, та чи взагалі чи є в нього очі, чи є голова, чи можливо щось замість неї, чи стримує його оболонку шкіра, чи можливо його вбрання це все що не дає йому заполонити все навколо. Кажуть, що тм кому не пощастило побачити хочаб шматочок, під шатами Ліхтаря, втрачали пам'ять про той момент, або якщо дух був слабкий то і розум, ніби не могли осягти того що не може існувати в цьому світі.

Що ж таке вигляд Ліхтаря не передати словами, безформна сутність в яку не вкладено і краплю матерії, енергія темряви, що літає світом і всесвітом. Оточений енергією, яка виходить з його поверхні як протуберанці із зірок, та і сам він ніби небесне тіло, предмети навколо Ліхтаря плавають в повітря і кружляють немов супутники навколо планет. З глибини цієї сутності виходить легке свічення яке ніби зупиняється як вода об греблю і здається, що світло це ніколи не прорветься назовні і не досягне ні живої ні мертвої матерії. Вигляд цього створіння вселяє незбагненний жах та одночасний спокій у всіх живих істот, створює вир емоцій що ніколи б не поєжнались в звичайному житті. 

Там, де Ліхтар проходить, можуть початися століття достатку, а може залишитися мертва земля на якій ніколи і ніщо не вродить, можуть воскреснути мертві та зникнути чума, а може й залишитись лише мертве каміння, можуть вирости гори та наповнитись річки, і так само швидко можуть висохнути моря і зникнути міста.

Величні сутності,

І не даремно кличуть їх богами.

Але ж з’являються вони до вас, 

Аби дотримувались норми та моралі.

Ліхтар - єдиний, так само він всюдисущий, завжди й ніде, й ніколи і усюди. Для нього людина це лише крапля енергії та шматочок матерії, не розумніша за всіх істота і зовсім не “вінець”, ти лише іграшка в його пригодах, він встигне лише моргнути, а тебе вже нема… 

Якщо б в нього були вороги вони б померли від старості не встигаючи сказати слова про прощення, а ті хто б змогли викликати повагу Ліхтаря, не лише проживають довше, але й отримають незвичну вдачу, що дозволить пережити будь-які несприятливі часи. 

Цій істоті не страшні ні світло ні темрява, мабуть тому що вона сама і світло і темрява одночасно. Навіть сонце соромиться світити при появі Ліхтаря. Є ті хто дивиться, але нічого не бачить, Ліхтар ніколи не дивиться, але завжди “бачить”, відчуває будь-які коливання світла і тіні, ніякі печери не будуть темні для нього і навіть вибух галактики не засліплюватиме його. Він може виникнути з тіні і може піти в неї, він може приручити будь-яку тінь і істоту якій ця тінь належить.

Та навіть у цієї безформної сутності є свій артефакт, ліхтар що завжди літає навколо сутності, прикований ланцюгом, що не зміх би відтворити жодний ремесленик, віконця цього ліхтаря, через які мало б йти світло навіки закриті пластинами схожими на найміцнішу сталь. Крім двох. В одній з них “скло”, яке швидше нагадує найдорогоцінніші камені, через нього можна помітити щось що нагадує чорну діру, просто уявіть що Воно змогло, мабуть, приручити цілу галактику. Четверта стінка містить замкову щілину, з таким замком, що жоден майстер, та навіть якби усі ключні майстри світу працювали разом не змогли б відтворити ключ.

Коли простір перестане бути цілим, погляд буде затьмарено і чути буде одразу все, коли час застигне, Ліхтар відчує, уламки звільнили свої “заборонені” артефакти, і момент настав. Він з'явиться біля найпекельнішої та найяскравішої зірки, її жар зруйнує покрови що стримували міць та форму Ліхтаря, занурюючить глибше в палаюче коло, як замерзлий мандрівник занурюється в гарячі джерела, Ліхтар віднайде ключ, ключ викований самим ядром цієї зірки, його артефакт буде відчинено. Нехай ця річ і нагадує ліхтар, але з нього не проллється жодної краплі світла. Навпаки, він заповнить всесвіт зцілюючою пітьмою, все те, що викликали попередні, це лише крок, це знак чи можливо маяк, який спрямовує буття до припининення існування часу і матерії, прибрає поняття простору і міжпросторової речовини. 

Душі всього живого, матерію усього існуючого, кожну частку енергії поглине ліхтар, все що існувало замінить темрява, темрява яку б можна було відчути, якби залишився хоч хтось зданий на відчуття. 

Таку подію не взмозі пережити навіть уламки темряви, це лише частки однієї події, вони зникнуть, але після цього відбудется нове народження, кожен знайде нову форму, відчує нову силу, та стане чимось іншим. В момент коли живе ще не народжене, а енергія усього буття знаходиться в оній точці,  вони закують свої реліквії, аби зберегти від їх впливу все що з’явиться пізніше, і будуть слідувати світом, очікуючи моменту новго “великого катаклізму”. 

Але все ж цей артефакт це ліхтар, і нього поллється світло, світло творення всього сущого, піде годинник часу і момент за моментом з'явиться новий всесвіт.

Пам'ять про черговий всесвіт, стане невеликою частиною спогадів Ліхтаря, як новий сон що ми бачимо вночі, та сни притаманно забувати, а йому доведеться далі нести свій тягар знання, крізь час і порожнечу що немає поняття часу, крізь століття та секунди, крізь величезні простори та найменші частинки атома, крізь міста та інші світи…

Кінець?