Війна: життя до і після….. Як часто ми кудись поспішаємо, намагаємось все встигнути, сваримося через всяку дурню на роботі та в побуті та не думаємо про завтра… Завтра, яке може змінити твоє життя назавжди…. І головне, добре, коли в тебе настає це ЗАВТРА…. Я теж так думала, доки не прийшла ця клята дата- 24 лютого 2022 року. Дата, яку Україна запам'ятає назавжди. Дзвінок мами о 6 ранку зі сльозами: «Прокидайся, війна почалася…». І ще не розуміння всього, що відбувається, але страшне розуміння, що вся сім'я під обстрілом: рідний братик з сім'єю в Харкові, я в Київській області

Оголені до бо́ю шашки дамками : Чапаєв пересів на кулемет Петро Ганнусю змушено кидатиме - придушуймо ворожий елемент ! Перепливти Урал - орел котрий це б зміг ? Не тратьте куме сили на хуйню а зад задійте краще бздіти збитим з ніг аби не заглядати в рот коню . Ганьба присягу скласть під білим прапором : бороти гайда клятих комуняк ! Акулам менструація закрапала - в Кремлі палає владу знов мінять ? На жаль музейно-мавзолейна мумія керує всім як у кіно " Пила " . Побудував би й вам свою комуну я : кому в окоп потрібен капелан ? На дрона перш грошима скинься котикам - чекають від

Родина б дівкою пишалась : могла б для інших буть взірцем якби лобок відьомський шабаш вночі не пестив вітерцем . Якби пояснювала іншим для чого дамі в дім мітла то може сам про неї вірш мій писать назавжди б і відклав . Жило-росло собі дівчисько : нормальним ходом йшло усе аж зовсім раптом дух нечистий спотворив дзеркалу лице . Замерзло серце - розлетілись дрібні шматки в кути глухі : то з усіма підряд то з кимось гуділи оргії лихі . Родина б дівкою гордилась : ставати прикладом могла б та леді всю вкладало в бізнес " Дістань залупою до гланд . " Настільки це усе дістало постійний

Цей світ не згине не стане без тебе. І я жити буду, як доти жила. Та очі твої, порожні без мене. Без тебе і я зовсім інша була. В коханні зізнатись не можу. Бо лише крок на зустріч ступила. Прийняти я все таки мушу, Почуття, що відчути посміла. Не треба ні зірок ні квітів у полі. Я хочу лиш груди слухать твої. І хочу спитати у нашої долі. Коли вже ці руки стануть мої? Мушу зізнатись що в грудях палають, Таємні і теплі, та милі чуття. Світ від думок моїх мов завмирає. таке сьогодення мойого життя. Чого ти запнувся, стоїш в далині? Я тут, я справжня, з почуттями тобі. Крок за кроком на зустріч

Угору курс на Еверест взять - не кожен глузд за це береться не кожен вниз живим-здоровим з такої спуститься дороги . Не всякий шибеник грошима наблизить прапор до вершини : є й єті з тих хто встиг зробить це злізав - змерзав насмерть розбився попав від глюків під лавину чи каменюка придавила . Орлів сортує навіжений в монети бік фортуни жереб : мов едельвейси всюди трупи - джекпот на піку виграш крупний зеро обнулює всі шанси ім'ям в історію вписаться . Навряд з валізами долізе місцевих логіка залізна : " Гівно в гівні заради хайпу нема чим дихать - подихайте "

«Я її ненавиджу. Але живу під одним дахом» 🕯 вечірня історія з життя Мама завжди була грозою. Я знала це ще в дитинстві, коли навчилась ходити навшпиньки — аби не скрипнула підлога, бо «мама не в гуморі». А не в гуморі вона була часто. Тепер я доросла, мені 37, маю доньку і... живу з мамою знову. Переїхали ми за кордон. Я, чоловік, мала і мама. Спочатку план був простий: «на час війни, разом буде легше». Але виявилося, що легше — не з усіма. Мама не змінилась. Їй усе не так. Не так готую, не так виховую, не так відповідаю. Навіть не так плачу — тихо, але, бач, очі в мене не такі. - Не

Мені завжди здавалося, що мій батько не ходив по землі, як усі люди, а трохи ширяв над нею — як чайки, що сідають на воду, торкаючись її легким крилом. Може, тому, що він ніколи не стояв на місці. Його ніби й не тримала ця земля — настільки завжди був у русі. З ранку щось лагодив — то двері сусідам підправить, то виточить якусь втулку на своєму верстаті, то комусь прикрутить дріт до стовпа. Міг піти косити в Дубину, потім - закинути сітки на кар’єрах, а через годину вже їхати комусь склепати димар чи підправити телевізор. Його звали Володимиром, але мама ніжно кликала його Владіком. Сусіди ж

За Ріхтера шкалою заїб тебе в руїни - мільярд спалив калорій хуяка мій наївний а феніксовий попіл до неба вже здіймало папером ксерокопій якого завжди мало . Вагіна знов кипіла відроджено вогняна вулкан вкривав все пилом : ой грізний грім нагряне - від блискавки такої чи вийшло б заховаться ? Навіщо ж я накоїть це лихо змусив яйця ?

Колись в нашому селі була Свято-Миколаївська церква, збудована ще 1762 року, з дзвоном, що лунав над усім Олбином. З 1859 року тут служив отець Феодор Рубановський, а моя баба Маня, коли була ще моторною дівкою з довгою косою, стала хресною його прийомної доньки Ольги. Більшовики церкву закрили, а після війни її і зовсім перебудували - зробили з неї школу для старших класів. Тепер у колишньому вівтарі стояли парти, а в притворі облаштували директорський кабінет і вчительську. Старий церковний дзвін, схожий на велику бронзову грушу, довго ще валявся на задвірках школи - під столітнім дубом,

Щілина в гнилій дошці пропускала вузький клинок світла, що падав на закривавлене обличчя 26-річного Андрія, українського бійця, в тілі якого було більше десяти куль. Його серце вперто билося їм наперекір — молитвами тих, хто чекав. Він сам заповз у цей сарай, з думкою, що помре, ще до завершення бою. Та не судилося. Знайшли його не свої. І не вбили. —Пусть падихаєт, как сабака. Солома давно злиплася з кров'ю і пекла спину, наче хтось підклав вугілля під лопатки. Тіло вкоротилося до грудної клітки — усе нижче просто не існувало. Спершу він думав: не витримаю. Потім: що далі? Тепер уже не

Зателефонувала мама – у неї трагедія. Посеред ясного дня у двір залізла лисиця і влаштувала дас массекзекуціон – падлюка передавила і розірвала всіх курей. З тупою маніакальною жорстокістю і холоднокровністю айнзатц-палача Дирлевангера вона ловила нещасного птаха, похапки перегризала шию і гналась за іншою жертвою. Рябий півень, старий хазяїн двору, загинув першим. Влітку він безстрашно бився з коршаком, який хотів поцупити молодушку, і таки відбив її. Але зараз сили були не рівні. Півень кинувся на захист своїх підопічних, але швидко згинув в нерівному бою, як «Яструбок» проти «Месершміта».

У самому кінці нашого села, між тракторною бригадою та дорогою на сусідній Вовчок, розкинувся ставок Брисовщина — великий, зарослий, мов забутий. Він ховається в зарослях лепехи, верболозу й облізлих корчів, ніби не хоче, щоб його зайвий раз турбували. Тут водилися карасі — дрібні білі, блискучі, як срібні монети, і коли один тріпотів у твоїх долонях, то здавалося, що ти спіймав не рибу, а маленьке щастя. Ми ходили туди з хлопцями — хто з бамбуковою вудкою, а хто з простою лозиною, зі старим гачком і поплавцем із гусячого чи воронячого пера. Щоб краще клювало, треба було зняти черевики,