Я бачу те, що бачиш ти. Чую те саме, що й ти. Але між нами — невидима стіна: ти стоїш переді мною, мов скеля в морі думок, і я не можу проникнути вглиб твоєї свідомості. Ми разом блукаємо коридорами твого розуму, мов у чужому сні, натикаючись на химерні лабіринти, де немає навіть тупих кутів, тільки плавні, недосяжні вигини — як твої наміри. Твій настрій — це примхлива літня погода. Спершу ти теплий, лагідний, торкаєшся мов сонячний промінь крізь вікно дитинства. Потім розпалюєшся до обпікаючої спеки, і стаєш небезпечним — наче вогонь, що знищує, не питаючи дозволу. А згодом усе змінюється:

Я приїхав у Ольгине на день. Давно вже тут не був. Після смерті баби Галі, а потім і батька дорога сюди якось відмерла. Їздили хіба що на проводи — на коротко, як у гості до тіней. Двір зустрів мовчки. Все стоїть на місці — і хата, і сад, і криниця з похиленим журавлем. Але все ніби інше. Зовсім не те, яким було колись. Дивишся — і не віриш, що тут колись кипіло життя. Що баба Галя снувала тут цілими днями, поралася, виносила мені з хати борщ у мисці з вишневим обідком. А там, на призьбі колись сидів батько і клепав косу. Трава кругом по коліна, густий бур’ян вже лізе на стежку, що веде до

Про небо сьоме надала мені уявлення пивною сьомгою манда твоя зав'ялена . Трофейна пастка : розгулялись яйця Троєю - жіноча слабкість почала кульгати прояви . Вхопив за шию - аж сказилась матки шийкою на вуха внутрішні язик пиздіж підшіптує оргазм нагадує калейдоскоп мозаїки : у рота з заду - от як з бабою базарити . Природу попри хижу бздить пантера мишею гівно зі спермою залупа перемішує : не золотим дощем - алмазним обдристалася . Вершків оральних аби нам обом дісталося ( на нуль ділити - непроста нумерологія ) ковтала літри розсував лизанню ноги я - дев'ятка з шісткою навіки

Чи то я не я Чи то ти не ти Чи то світ такий Чи то ми такі Або ще не час Або ще не слід Або я німа Або ти глухий

Як я голосно кричу в своїх думках, А на ділі я просто шепочу. Чи то сили в мені вже нема, Чи то страх стискає щоночі. Як я хочу кричать на людей, Що допускають цього божевілля. Серед світу: добра та пісень, Злидні хочуть набитих кишень. І нас знов годують війною, І нас знову годують жалем. І наїстися зло вже не взмозі, Тільки бруд навколо людей. Чи то Бог - таке допустив, Чи то люди якісь нехороші. І я знов у думах кричу, А насправді, я просто шепочу.

Жінка, яку мені порадили, була радше схожа на відьму, ніж на знахарку. Вона сиділа в кріслі-гойдалці на критій веранді, мала пронизливий погляд і стрекочучий голос. – Ти певен, що хочеш про те знати? – жінка встала з крісла. Судячи зі слухів, вона часто ворожила на кавовій гущі та воску, іноді давала поради. І мешкала на околиці села. Саме тому я прийшов до неї. Хто як не вона могла знати, що тут відбувається. Ось тільки її одповідь мене трохи спантеличила. – Звісно, хочу. Інакше навіщо б я приходив? Вона підійшла до невеликої шафки і дістала звідти маленьку записну книжку. – Ну що ж, це твій

Сині сутінки вже давно сховали в своїх обіймах яскравий день. Сірі хмари приховали зорі, спалахнула блискавка, вдарив грім, на землю впали перші дощові крапельки. Посилений вітер, чимдуж погнав водяні доріжки, поглинаючи всі інші звуки. Вулицю освітлювали лише одинокі ліхтарі та відблиски світла в вікнах: від них віяло теплом та затишком. За такої погоди, навіть пса ніхто не вижене на вулицю. Але там, крізь шепіт дощу, ледь чутні звуки наближення кроків. Вуличний ліхтар вловив стрункий стан молодої дівчини. Її довге, колись пишне, а тепер сріблясте волосся, хаотично розлягалося на опущені

– У-у-у, – звук озвався в голові гулом, і притяг з собою інші подразники: голоси, стукіт, шурхіт, кроки. У кімнаті всього чотири людини, а шуму, як від роти новобранців за годину побудки. Я накрився подушкою, щоб мінімізувати рівень звуків. Зрештою почув, як б'ється власне серце. Нічого заспокійливого в ньому не було, тільки німий докір. Я начебто нічого алкогольного не пив, то чому мене штормить? – Що, добре вчора погуляли, Пшениця? – Запитав сусід по кімнаті. – З ким? – Простогнав я. Нічого не пам'ятаю. – Не знаю, ви з ним у «Ромашці» сиділи, грали начебто. – Грали? – Не повірив

Що чує крамар, коли до нього приходять покупці? Дзвін дзвіночків над дверима? Скрип іржавих петель? А може, звичайний сміх, радість у голосах покупців? Все залежить від самої крамниці, її захищеності, товарів та уважності продавця. Адже навіть за поведінкою можна визначити, що потрібно людині, яка увійшла до крамниці. Чи не людині. Звуки флейти наповнили тишу задовго до появи відвідувача. І де б продавець у цей момент не знаходився, він почув би її у будь-якому кінці крамниці. Але не сьогодні. Ось-ось мав закінчитися півфінал ліги чемпіонів водних фей. Відірватися від напруженого моменту було

Молодшому сержанту Віталію Володимировичу Волчку. *** СОНЕТ *** І До Світлани Н авіщо ти на мене позирала І д ý шу — не забуду! — пронизала?! Не треба! Годі! Нащо завдаєш Такої м ý ки?! Схаменися! Б’єш Мені у серце! А затóго — рвеш! Як можна?! Повернись! Куди пропала?! *** Зізнайся! Ти мене причарувала! Ще й надто! Сон у мéне відібрала! Не пожалієш... Ах! Ти з розуму зведеш! У погребі — голодного! — запреш... Не вирвуся! У пута закуєш! Не вийду... Ні! Якби ж ти випускала... Не прийдеш... Ех! Не вірю! Байдужé Тобі... Нікóли ти не приголубиш! Мене — заприсягну! — колись погубиш! Кохана! Ти

Na świecie jeszcze, lecz już nie dla świata! Adam Mickiewicz, „Dziady”, Upiór . *** У хму́ристому надвечір’ї Саме́ на Вдовин í м узгір’ї Дівча бентежливе стоїть. Внизу тривожні хвилі б’ються І, може, гребнями торкнуться До тіла ніжного за мить. *** Аж ось в обійми холоднаві Щонайлюбішому Варнаві Небога щиро подалась. «Гадав я, що тебе лишився!» «І з цим бодай ти примирився, Бо світла я ще не зреклась. Якщо зі мною прагнеш бути, Пітьм í дозволь мене здобути, А поки я — минуща тлінь». «Тебе не хочу погубляти І милої перетворяти На проклятущу напівтінь». *** Тоді, журливо усміхнувшись І

Такий густий і прохолодний туман буває лише на світанку – тоді, коли сонце тільки ще намагається визирнути з-за обрію. Він м’якою ковдрою стелиться поміж дерев, ледь торкаючись вологих гілок, неначе й сам тільки-но прокинувся й не поспішає зникати. Сріблясті пасма пливуть між стовбурам, повільно танцюючи в сонячних променях, що обережно пробиваються крізь густе листя. Десь неподалік чутно, як хтось пробігає легкими лапками по вогкій землі – це можливо білка поспішає до свого прихистку. У кущах шелестить сонний їжак, повільно вибираючись зі схованки. Ліс ще дрімає, але простір вже