Алло, це швидка!? - майже істерично крикнув голос у слухавці .
Так слухаю вас, що у вас трапилося? Чим можу допомогти?. - відізвалися на тому кінці.
Ще нічого не трапилося, але моя дружина... -голос у слухавці звучав стурбовано з легкими нотками паніки - розумієте, моя дружина стоїть на підвіконні і збирається вистрибнути з вікна ...- в слухавці почулося щось схоже на стримуване схлипування, - я не знаю що мені робити, вона на мене реагує, не хоче чути мої вмовляння злізти з підвіконня та поговорити, я боюся навіть підійти, щоб не сталося непоправне...що мені робити - промовив з явно вираженим відчаєм той самий голос у слухавці.
Будь ласка зберігайте спокій, бригада спеціалістів вже їде до вас, кажіть адресу, не робіть нічого, не наближайтеся до вашої дружини, спеціалісти потурбуються про вашу дружину...оператор закінчила розмову і в ту ж мить набрала інший номер і гарячково промовила в слухавку - психіатричне відділення, здається у вас тут намічається свіжий клієнт, так жінка на підвіконні, схоже збирається стрибнути, так телефонував чоловік, так пишіть адресу... оператор поклавши слухавку і потерши обличчя долонею тяжко зітхнула - і чого їм так не йметься на той світ потрапити раніше, всі ж там будемо...на її втомленому обличчі промайнуло роздратування від того, що деякі люди не здатні цінувати власне життя, коли інші борсаются до останнього за кожну хвилину. Вона часто на жаль бачила хворих на рак, та інші невиліковні хвороби, тому її думки були дещо викривленими через надмірну увагу до таких хворих і відносно потенційних самогубців...
Тим часом за кілька кварталів від лікарні швидка з бригадою спеціального призначення вже прибула на місце і почала свою роботу...
Пролунав дверний дзвінок і чоловік, що стояв у дверному отворі між коридором та кімнатою, похапцем кинувся до вхідних дверей, навіть і не глянувши хто там, він їх відчинив. У дверях стояло двоє людей у білих халатах, один з яких тримав у руках невелику валізку, таку саму яку завше має при собі будь який лікар швидкої допомоги.
О, це ви, дякувати богу ви вже тут! Я так хвилююся! - нервово випалив чоловік та відійшовши вбік дав дорогу лікарям ...
Вона у великі кімнаті, на підвіконні, стоїть і мовчки дивиться вниз, я намагався з нею розмовляти, відмовити, та вона мовчить . Не розмовляє зі мною. А коли я хотів підійти ближче, щоб спробувати зняти її з того клятого підвіконня, вона занесла одну ногу назовні і я не посмів ще щось пробувати. - ділився інформацією чоловік по дорозі від вхідних дверей до кімнати.
Це в неї перша така спроба!? - запитав один з лікарів, примруживши очі і ніби щось обдумуючи...
Ну, як вам сказати, - ніби соромлячись промямлив чоловік...
Та кажіть як є відверто, ми маємо знати чого від неї очікувати і цій ситуації, і як діяти, тому будь яка інформація буде важливою.- промовив лікар...
Ну, вона кілька разів під час сварок погрожувала, що щось заподіє собі, якщо я її більш не кохатиму так, як в перші дні наших стосунків. А ще вона казала, що якщо я її зраджу, то вона помре... чоловік поступив очі долу і здавалося, що йому дещо ніяково говорити про такі речі...але якби хтось ретельно придивився до його виразу обличчя і звернув увагу на те, як задоволено блиснули його очі, то був би геть розгубленим від зловтіхи, що плескалася на дні тих очей.
Гаразд, будьте тут і не заважайте нам робити свою роботу, - із цими словами один з лікарів ввійшов до кімнати, де на підвіконні стояла молода жінка в легкій шовкові сорочці, яку розвівав вітер, з прочиненного навстіж вікна.
Вона стояла спиною до дверей і ніби навіть не чула, що до кімнати хтось зайшов, здавалося, що то холодна мармурова скульптура навіки завмерла на підвіконні.
Але як тільки лікар підійшов впритул, вона налякано повернула голову, в неї на обличчі застиг переляк впереміш з рішучістю діяти.
Лікар згадав скільки таких облич він вже бачив за час своєї роботи в бригаді швидкого реагування для самогубців. І скількох йому вдалося відмовити, а скільки з них наперекір всьому зробили той фатальний крок. Кожен раз виїжджаючи на виклик він відчуває дивний тремор у всьому тілі, це передчуття смерті, не своєї смерті, а чужої смерті, яку він має якось зупинити, запобігти, відмовити чергового самогубцю від фатального кроку в нікуди...
От і зараз зробивши крок до цієї кімнати, в якій вже здавалося запахло смертю, хоча ні запахло передчуттям смерті, тим самим моментом, коли пані з косою прийде і забере чергову душу собі. А цікаво чи взагалі існує рай та пекло!? Чи потрапляють душі самогубців до пекла!? Ніби то релігії вчать, що самогубство то страшний гріх, і такі відступники йдуть на вічні муки...раптом пронеслися несподівані думки у голові у лікаря в той момент поки вони двоє - він на порозі у дверях та вона жінка на підвіконні, що готова зробити той самий останній крок роздивлялися одне одного. Він дивився із спокійним виразом обличчя, вже звичний до всього, та вона здивовано-перелякано, намагаючись зрозуміти, що ж тут відбувається.
Так пройшло кілька хвилин мовчазної, тягучої та злегка моторошної тиші... здавалося час зупинився і не хоче рухатися, бо йому теж стало страшно від того, що може трапитися тут і зараз в цю мить, здавалося сам час хоче зупинити самогубцю від фатального кроку...
Але раптом жінка розтулила рота і тихо прошелестіла- ви хто!? Що ви тут робите!?
І час наче наляканий заєць, що відчув небезпеку, раптом відмер та кинувся вскач...
Лікар почув гуркіт у вухах, та спочатку подумав, що то щось десь впало чи на вулиці чито в сусідів, через стіну, лиш потім усвідомивши, що то його власне серце відмерло і знову почало прокачування крові.
- я лікар, вам потрібна допомога, я тут щоб вам допомогти, розкажіть що у вас трапилося...почав він свою звичну промову, з якої він завше починав своє спілкування з потенційними самогубцями, для встановлення контакту...він говорив спокійним та м'яким тоном, намагаючись не злякати жінку, адже будь який недбалий рух і вона може навіть просто впасти з підвіконня...
Жінка здивовано підняла брови, її зіниці були розширені... здавалося вона намагається зрозуміти де знаходиться і що тут відбувається...
Невже вона під дією наркотиків!?- Подумав лікар.... -ще цього мені бракувало, вони ж геть неадекватні та непередбачувані...
А в слух він повторив, тим самим м'яким та спокійним тоном, - так я лікар, якщо вам погано чи потрібна будь яка інша допомога, то скажіть я тут саме для цього.
Жінка підняла руку і потерши нею обличчя вимовила, - лікарю мені страшно, мене хочуть вбити, врятуйте мене! Допоможіть мені!
Лікар трохи здивовано перепитав у неї, - хто і коли намагався вас вбити!? Сам він гарячково думав, як діяти в такій ситуації, у цієї пані явно приступ параноїдного психозу, на фоні прийому наркотичних речовин, і треба якимось чином вмовити її злізти з підвіконня та поїхати з ними в лікарню, а там вже нею займуться, виведуть залишки наркотичних речовин із організму та добряче пролікують.
Але йому не довелося нічого робити, вірніше він не встиг навіть почати діяти. Жінка, раптом сама зісковзнула з підвіконня та підійшовши до нього впритул і вчепившись пальцями в халат - почала благати, - заберіть мене звідси, будь ласка...куди завгодно... тільки подалі від них...вони хочуть мене вбити...я знаю...вони це спланували вже давно...від самого початку...вони хочуть моєї смерті... благаю врятуйте мене...вона заклякла на місці, міцно вчепившись руками в халат...
Лікар в цей час видихнув майже з полегшенням...- ну от і добре, що вона сама хоче звідси піти, не треба вимовляти, знімати її з того клятого підвіконня...вона все зробила сама... головне щоб не втекла по дорозі, та не почала бійку...а то хто її зна, що вона приймала...
Вголос же він сказав - не хвилюйтеся, я вас звідси заберу в безпечне місце, там вас ніхто не знайде, ви будете під охороною...і тут же додав подумки - психіатрична лікарня дуже надійне місце, там за нею буде гарний нагляд...
Може ви вдягнете, щось на себе? - він запитав у жінки, що так і стояла заціпенівши, біля нього тримаючись за його халат, а з одягу на ній була тільки тоненька шовкова сорочка...
Ні, ні...вони отруїли ввесь мій одяг, ні вони не дозволять мені втекти... прошепотіла вона з відчаєм у голосі...
Доброго дня, лікарю- так я хочу навідати свою дружину. Як вона!? Є якісь покращення? Так якщо можна сьогодні, так дякую до зустрічі...- чоловік поклав слухавку і хижо посміхнувшись промовив сам до себе - ну, що люба не вийшло а тебе? Не змогла ти вирватися на свободу? Ніхто тобі не повірив та й не повірить ніколи... тепер ти надовго в психіатричні лікарні з гарним діагнозом та ще й під моєю опікою...а я потурбуюся, щоб ти ніколи не вийшла з лікарні...нема чого тобі робити тут на волі, будинок та твій бізнес належить мені, після того, як тебе визнали недієздатною та небезпечною для себе та оточуючих...
Чоловік пружною ходою попрямував до виходу з будинку, зупинившись перед дзеркалом щоб поправити краватку та зачіску, треба відповідати іміджу успішного та турботливого чоловіка...може її придбати , щось по дорозі? Зайвий раз кинути сірника в її параною та заодно показати оточуючим як він про неї турбується? Звісно вона не візьме його подарунок, або що ще краще знову жбурне в нього і цим самим доведе власні проблеми із психікою...він глянув у дзеркало та знову хижо посміхнувся... ідеально...
Грюкнувши дверима чоловік, клацнув ключами та попрямував до авто, що було припарковане у дворі... Попереду його чекає гарний день, повний важливих справ. Треба розібратися з документами на в офісі, а надвечір заїхати до матері та відсвяткувати нарешті здійснення їх планів...
Він клацнув кнопкою на пульті і авто підмигнувши відмінило дверцята. Він сів, зачинив дверцята та пристебнувши ремінь безпеки і завівши мотор, плавно натиснувши на педаль газу рушив з місця.
Він неквапно їхав, підспівуючи пісні, що грала в салоні авто...настрій перебував на відмітці прекрасно -краще не буває. Всі його плани здійснилися. Він отримав право опіки над дружиною, відповідно може розпоряджатися спільним майном та керувати сімейним бізнесом. Він задоволено посміхнувся, і подумав - тепер бізнес вже не сімейний, а мій. Та й все решта моє. А папери вона підпише, коли то буде потрібно. Тим більше вона проведе в лікарні решту свого життя, він про це потурбується. Адже вона небезпечна для себе, він так за неї хвилюється, так хвилюється...він кинув поглядом у дзеркало заднього виду і черговий раз зобразив стурбовано занепокоєний вигляд на обличчі...
Ідеально, я чудово вжився в роль нещасного чоловіка, що неймовірно переживає за стан психічного здоров'я своєї дружини - він відмітив про себе. І вони всі повірили, на моє щастя чи вдачу, суспільство занадто наївне і вірить в маску яку я ношу на обличчі.
Хижа посмішка , що промайнула на його обличчі відбилася у дзеркалі заднього виду...
Так не забути придбати квіти та щось з солодощів чи фруктів, я дуже люблю свою дружину і хочу її потішити, він звернув на перехресті та під'їхавши до невеликого ринку з магазинів, в тому числі і квіткових припаркував авто, та вийшовши з нього попрямував до першого ліпшого квіткового по необхідний букет.
Коли квіти та невелика кількість фруктів та солодощів були придбані він закинувши це на пасажирське сидіння спереду поруч нарешті вирушив до пункту призначення - приватної психіатричної клініки, що знаходилася за межами міста в тихому охайному парку на території з надійною охороною та камерами відеоспостереження.
Він згадав яких сум йому це коштувало, перевести дружину із звичайної психіатричної лікарні сюди. Але воно того варте. Тут не задають зайвих запитань, діагноз не піддають сумнівам. Дружина під постійним наглядом, її вводять певні препарати, щоб тримати у стані спокою. А більше і не треба ідеально...він знову хижо усміхнувся, пишаючись власними досягненнями...
І ось нарешті він під'їхав до воріт клініки, зупинився і припаркував авто. Так, на територію клініки вхід тільки по попередньому запису і через пункт охорони, плюс перевірка на вході, чи не ховаєш якихось заборонених предметів - мобільних телефонів, планшетів, ножів лез чи ножиць, або будь які таблетки. Дуже суворі правила, але знову ж таки ідеально для його дружини.
І ось він у супроводі місцевої медсестри, крокує коридором до палати, де перебуває його дружина. Вона розповідає про стан здоров'я його дружини, значних покращень немає, її вводять ліки, вона більшу частину часу спить, іноді гуляє по території під наглядом, ні з ким з інших пацієнтів не спілкується...
Він робить вигляд, що переймається цим всім, хоча насправді його це дуже тішить, адже все іде по плану...
- До вас відвідувач! - промовила медсестра відчиняючи двері та пропускаючи чоловіка вперед у палату.
Віп палата, для віп пацієнтів. Стіни пофарбовані в ніжно персиковий колір, ліжко з м'яким та зручним матрацом, шовкова постільна білизна, полиці для одягу на стіні, м'який пухнастий килим з довгим ворсом в якому втопають ноги, коли на нього ступаєш. Ще одні двері в стіні кімнати ведуть до туалету. Але в палаті немає ані ваги, ані навіть душевої кабіни, також тут немає дзеркала чи будь яких скляних предметів чи поверхонь, також відсутній телевізор. Це все задля безпеки, аби пацієнтка не могла заподіяти собі шкоди. В душ по бажанню проводить медсестра, яка ж і пильнує під час водних процедур за пацієнткою...
Він увійшов у палату, зачинивши за собою двері, - люба це ! Вимовив турботливо...- я приніс тобі твої улюблені квіти та цукерки і трохи фруктів...додав ...шукаючи її очима по кімнаті...
І побачив її, вона сиділа в кріслі у самому кутку кімнати, скрутившись калачиком, вона ніби намагалася зникнути для оточуючого світу чи можливо захистити себе від загрози ... Вона ніяк не зреагувала на його прихід, навіть не повернула голови в його бік.
Ну що ж доведеться нагадати, що я тут головний і вирішую її долю подумав чоловік та поклавши квіти у вазу на тумбі, пакет з гостинцями, підійшов до неї та присівши навпочіпки потягнув її за підборіддя і вчепився в неї цупким поглядом.
- дивись мені в очі! Він грубо звернувся до неї, жорстко тримаючи за підборіддя та не даючи відвернути погляд...
Відпустки, не чіпай мене...-вона майже прошепотіла...
А то що!? Що ти зробиш!? - зухвало запитав він все ще тримаючи її за підборіддя і хижо всміхаючись.
Невже поскаржишся!? Кому!? Ти нікому не потрібна! Нікому не цікаво де ти і що робиться з тобою! А ті хто знає, вони не хочуть мати нічого спільного з психічно хворою!- він нарешті відпустив її обличчя та піднявся на ноги...випроставшись у ввесь зріст. І додав впевнено і дещо глузливо зверхньо.
- Як бачиш люба тобі ніхто не повірить, ти тепер в мої повні владі тут в лікарні, назавжди...ти ніколи звідси не вийдеш...я про це потурбуюся. - Це він прошепотів її вже на вухо, міцно обіймаючи, майже душачи в тісних обіймах. Щоб раптом ніхто не почув, що він її говорить. А збоку це виглядало, ніби чоловік обіймає свою дружину, він страшенно за нею скучив та неймовірно хвилюється за її стан здоров'я.
А оточуючі бачитимуть тільки мої страждання, через те, що моя кохана дружина безнадійно невиліковно хвора і те як я про неї піклуюся...- додав він наостанок і відпустивши її з своїх задушливих обіймів, похапцем вийшов в коридор, зачинивши двері палати...
Вона очманіло озирнулася довкола і їй в очі втрапила ваза з квітами,тими самими, що він сьогодні приніс...вона підійшла до тумби на які стояла ваза з букетом та схопивши її щосили жбурнула у зачинені двері...йому вслід, шкодуючи, що це не його голова опинилася під прицілом...
Хрясь...бум...ваза розлетілася на друзки, розхлюпуючи довкола воду та розсипаючи квіти по килиму ...
Вона спостерігаючи це здивовано подумала, - ну точнісінько як я в свій час та все моє життя, на друзки розбилася об кам'яну стіну - особистості мого чоловіка...та його плани ... нічого не залишилося від мене тільки друзки ... Ще вона десь на периферії свідомості зрозуміла, що зараз вони знову прийдуть, зроблять чергову ін'єкцію заспокійливих, і вона. буду спати. Спати і бачити сни... прекрасні сни де вона вільна ...де в неї любляча сім'я, де вона щаслива...вона гірко посміхнулася, це тепер можливо тільки у снах...
А як гарно все починалося... спогади як стара кіноплівка почали відмотувати час назад туди в минуле, де вона була студенткою, юною та закоханою по самі вуха.
А він був чарівним та турботливим лицарем в сяючих обладунках. Він дарував її величезні оберемки троянд, діаманти, водив в дорогі ресторани та з обожнюванням у погляді зізнавався у коханні...де ж вона зробила помилку!? Що пішло не так!? Напевно в той момент, коли погодилася вийти за нього заміж, вона і підписала собі вирок, майже смертний...- вона захихотіла, -ну що ж смертний вирок замінили на довічне ув'язнення у цих стінах ідеальної в'язниці...
Як шкода, що батьків нема в живих, вони б не дозволили так вчинити з їхньою донечкою. Але її батьки загинули в автомобільній аварії через кілька років після її заміжжя...десь в голові гайнула думка - а чи немає часом її чоловік відношення до тієї аварії!? Хоча зараз це вже немає значення, вона зітхнула...вже надто пізно...надто пізно щось робити, я приречена на довічне ув'язнення тут в цій комфортабельні в'язниці віп класу.
