Усьому живому щось їсти треба ще й дихати мусиш постійно чимсь хоч : потрохи формується власне кредо як слід називати цей фотосинтез . І хтось половинку без зайвих мрій вже свою відхопив доки хтось шукає . Хай ножиці легко папір розріжуть - папір в свою чергу покриє камінь об камінь затуплює лезо ножиць : весь світ споконвіку пиздує циклом . Комусь би на нуль і ділить і множить - подібний підхід лиш потворить цифру . Чого ж ланцюгом маячня висить ця моїх завіршованих рим вчергове ? Бо інші нав'язливо стали сниться так - ніби ніяких не бачив голих . Прокинусь підносить у ліжко каву де ти

РОЗДІЛ I «Усі ми інколи сподіваємося на диво» Ось і скінчилася повість. За останні декілька днів її квартира перетворилася на смітник. Та що там усі ці гори брудного посуду та декілька горняток з недопитою кавою, коли навіть до того аби помитися діло не доходило. Фіранки колихалися, бо крізь не зачинене вікно вривався вітер й гамір навколишнього світу. Вона лежала в ліжку, що наразі більше нагадувало барліг, дивлячись на стелю з тупим виразом обличчя. Відчуття пустки охоплювало свідомість, а тиша в кімнаті тільки намлинкувала ситуацію. Бо несла за собою усвідомлення самотності. Знаєте, це ж

У серці вічності, де перетинаються життя і смерть, де час немає плину, вони - вершили людські долі. Наора - місце де все починалось і завершувалось. Тут, серед вічного заходу сонця, що відблискував золотом на величезних воротах, дві сестри, дві могутні сили всесвіту збирались зіграти в карти. Вони розмістилися на великій гладкій кам’яній плиті, різьбленій символами древніх часів, яка служила їм столом. Морана сіла на стіл і усміхнулась, поклавши перед собою колоду карт. Її довге чорне волосся, що ніби поглинало світло, спустилось на руки, мов змії, а темні очі чаїли в своїх глибинах силу і

Каміла уже всоте проклинала себе за те, що вирішила плентатися додому через ліс, аби не обходити його звичайною дорогою. Сьогодні роботу вона закінчила надто пізно, тож у її маленькому містечку нечисленні таксі вже давно перестали їздити. Знову перечепившись через товстий корінь вона ледь не гепнулася на вологу землю. Про ліхтарик годі було і мріяти, телефон давно вимкнувся від нестачі енергії, тому дівчина продовжувала постійно врізатися або чіплятися за щось. Правду сказати, атмосфера усе ж відповідала її смаку. Досить світла від повного місяця на чистому небі ніч, легенький туманчик і

Ми жили без відхилень усяких : на позицію місіонера знов заліг та ти всілася сцяти . І в подібній незвичній манері то насрати у рот мене просиш то аби вкотре виєбав сраку . Ой дограюсь в поганих-хороших бо й самого пахать ставиш раком : застромивши у мене пластмасу до розетки її під'єднала . Навіть і не запитувавсь : " Нащо там вібрує банальний аналог ? " Лиш як міг - затамовував подих від пригоди хмільної нестримно . Упізнав язик мову свободи - це лиш айсберг верхівки мейнстріму а Титанік у тому що якось під рукою не стане предмета : от тоді треба буде боятись бо на те діло

Тихенько свічка плаче у долонях За тими, що лишився у пітьмі... Відлунням серце гупає у скронях, Як вибухи проклятої війни... Минає ніч. За нею день минає. І непомітно літо вже прийшло. А розум твій і досі відчуває Як лютий холод смикає вікно.... І нескінченна ниточка історій В одне криваве сплуталась кубло... Кубло страху, і відчаю, і болі.... І знову сну неначе й не було.... І зорі бачиш тільки у віконце. Бо там, на зовні, знову виє світ.... Але ти віриш у величне сонце, У прапор, ЗСУ і Заповіт.... Не спиш. Бо вибух поруч з домом.... Тремтиш. Чекаєш. В укритті сидиш. І голос знову збився в

У темряві шукаю світлячків - Вони мені сьогодні так потрібні! Бо я зі світу сталих диваків, Я кі не розуміють слово "злидні". Сьогодні день непевний, як завжди. На фронті є і успіхи, і втрати.... І серце тьохкає тихесенько: "зажди!.. Ті покидьки усі підуть за ґрати!.." Ми в цьому дні немов би новачки... Вчимося бути, плакати, любити... А в темних вікнах жевріють свічки... Бо нам ніхто не заборонить жити!.. 06.11.22

Серед згарища мовчки стоїть. Вдивляється в попіл. Не палає вже. Тільки димить. Розламана навпіл. Порожнеча розтрощених стін, Як збочений натяк. І замащує аж до колін Пилом протяг. Мовчки дивиться, не впізнає. Погляд блукає. Де воно, тихе щастя моє? Як це - немає? І, як дитятко, плаче земля Всиротіла. Час тепер починати з нуля... Україна... 05.05.22

Я вчуся жити посеред руїн... Всміхатися і мріяти безмежно. Я стільки піднімалася з колін, Що в підсумку, і справді - незалежна. Так, іноді мені бракує слів. Тоді малюю або мию посуд. Натомість, досить кольорових снів, В яких мене не зачіпає осуд. Можливо, це дратує й тригерить Когось, хто бачить світ інакше. Та мій літак летить собі. Летить! Бо він - моє. А все що ваше - ваше. 15.06.23

Пролог Земний сосновий ліс оповитий мороком. Рідкісні промені нічного світила пробираються крізь листя, падаючи на траву витонченим малюнком, що розпливається в тіні дерев. Жінка, одягнена в темно-фіолетовий плащ, якийсь час стоїть на місці, прислуховуючись. Погляд підіймається до неба. Там спокійно мерехтить місяць — місцевий нічний-денний супутник, що перші сімдесят дві години простягає небосхилом, а другий цикл йде геть з небесного каскаду. Фігура пересмикує своїми плечима, її блакитні крила з гострими кінцями, що складаються з двох пар, луною повторюють цей рух. Вжух! Фея зривається з

Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло. Та погляд жінки був прикутий лише до одного: на полиці, по-під стіною, стояв ряд пустих, маленьких пляшечок, а в одній із них раптом запульсував яскравий, жовтий вогник. Вона втупилась в нього очима і відчула, як мороз пройшовся по шкірі. Вони тут! - вигукнула вона і босоніж зіскочила з ліжка на підлогу. Жінка кинулась до

Я - ніхто. Я - людина без мрії. Я - застиглий камінь самотній. Я не маю ні слів, ні надії - Все згубилося десь у безодні. Я - загублена скибочка хлібу, Що розчавлена десь на дорозі. Я - есенція болі і схибу. І нічого зробити не в змозі. Я - ліхтар, що тепер не засвітить, Бо розтрощений вибухом міни. Я - вікно, що ніхто не помітить, Бо його заховали руїни. Я - безкрайній, занедбаний цвинтар, Де поховані скривджені долі. Я навіки - безхатько і митар Із дірявою торбою солі. І на душу не вшиється латка, Бо немає на що нашивати. Я не можу почати спочатку, Бо не маю з чого починати.... 02.05.2022