«Я її ненавиджу. Але живу під одним дахом» 🕯 вечірня історія з життя Мама завжди була грозою. Я знала це ще в дитинстві, коли навчилась ходити навшпиньки — аби не скрипнула підлога, бо «мама не в гуморі». А не в гуморі вона була часто. Тепер я доросла, мені 37, маю доньку і... живу з мамою знову. Переїхали ми за кордон. Я, чоловік, мала і мама. Спочатку план був простий: «на час війни, разом буде легше». Але виявилося, що легше — не з усіма. Мама не змінилась. Їй усе не так. Не так готую, не так виховую, не так відповідаю. Навіть не так плачу — тихо, але, бач, очі в мене не такі. - Не

Мені завжди здавалося, що мій батько не ходив по землі, як усі люди, а трохи ширяв над нею — як чайки, що сідають на воду, торкаючись її легким крилом. Може, тому, що він ніколи не стояв на місці. Його ніби й не тримала ця земля — настільки завжди був у русі. З ранку щось лагодив — то двері сусідам підправить, то виточить якусь втулку на своєму верстаті, то комусь прикрутить дріт до стовпа. Міг піти косити в Дубину, потім - закинути сітки на кар’єрах, а через годину вже їхати комусь склепати димар чи підправити телевізор. Його звали Володимиром, але мама ніжно кликала його Владіком. Сусіди ж

Колись в нашому селі була Свято-Миколаївська церква, збудована ще 1762 року, з дзвоном, що лунав над усім Олбином. З 1859 року тут служив отець Феодор Рубановський, а моя баба Маня, коли була ще моторною дівкою з довгою косою, стала хресною його прийомної доньки Ольги. Більшовики церкву закрили, а після війни її і зовсім перебудували - зробили з неї школу для старших класів. Тепер у колишньому вівтарі стояли парти, а в притворі облаштували директорський кабінет і вчительську. Старий церковний дзвін, схожий на велику бронзову грушу, довго ще валявся на задвірках школи - під столітнім дубом,

Щілина в гнилій дошці пропускала вузький клинок світла, що падав на закривавлене обличчя 26-річного Андрія, українського бійця, в тілі якого було більше десяти куль. Його серце вперто билося їм наперекір — молитвами тих, хто чекав. Він сам заповз у цей сарай, з думкою, що помре, ще до завершення бою. Та не судилося. Знайшли його не свої. І не вбили. —Пусть падихаєт, как сабака. Солома давно злиплася з кров'ю і пекла спину, наче хтось підклав вугілля під лопатки. Тіло вкоротилося до грудної клітки — усе нижче просто не існувало. Спершу він думав: не витримаю. Потім: що далі? Тепер уже не

Зателефонувала мама – у неї трагедія. Посеред ясного дня у двір залізла лисиця і влаштувала дас массекзекуціон – падлюка передавила і розірвала всіх курей. З тупою маніакальною жорстокістю і холоднокровністю айнзатц-палача Дирлевангера вона ловила нещасного птаха, похапки перегризала шию і гналась за іншою жертвою. Рябий півень, старий хазяїн двору, загинув першим. Влітку він безстрашно бився з коршаком, який хотів поцупити молодушку, і таки відбив її. Але зараз сили були не рівні. Півень кинувся на захист своїх підопічних, але швидко згинув в нерівному бою, як «Яструбок» проти «Месершміта».

У самому кінці нашого села, між тракторною бригадою та дорогою на сусідній Вовчок, розкинувся ставок Брисовщина — великий, зарослий, мов забутий. Він ховається в зарослях лепехи, верболозу й облізлих корчів, ніби не хоче, щоб його зайвий раз турбували. Тут водилися карасі — дрібні білі, блискучі, як срібні монети, і коли один тріпотів у твоїх долонях, то здавалося, що ти спіймав не рибу, а маленьке щастя. Ми ходили туди з хлопцями — хто з бамбуковою вудкою, а хто з простою лозиною, зі старим гачком і поплавцем із гусячого чи воронячого пера. Щоб краще клювало, треба було зняти черевики,

СЛУХАТИ В АУДІОФОРМАТІ Присвята юним героям України Микиті Ханганову та Тигра Оганесяну Іванна часто пригадувала, як Денис ще був малим. Ударився, розплакався — а вона садовила його собі на коліна, пригортала і шепотіла: — Ти ось тут, а біль — оооон там. Віддамо його вітрам! — показувала кудись за обрій. — Хай летить геть, геть від мого хлопчика! Сама кумедно кривилася і тупотіла ногами. Хлопчик сміявся, забувши причину сліз. — Наступного разу, як упадеш, не плач, — цілувала в маківку. — Рахуй до п’ятдесяти. Біль угледить, що ти хоробрий, і відступить. Слабшатиме, слабшатиме — й зникне.

Є такі речі, які навіки застрягають у пам’яті не через свою значущість, а через те, як твоє тіло їх запам’ятало. Дрібниці. Деталі. Але вони — твої. Назавжди. Наприклад, стук дощу по даху, коли ти прокидаєшся серед ночі, загорнутий у ковдру. І раптом чуєш — бух! — падає яблуко з старої яблуні, що схилилася над хатою. Воно котиться по мокрому залізу, глухо гуркоче й зрештою падає в темряву. А ти лежиш, дослухаєшся. Чуєш, як у другій кімнаті хропить дід Микола, як вітер злегка шарудить гіллям по даху, як дощ не вщухає — і в цьому є своя радість: ще можна не вставати. Ще можна спати.. А ще —

У нашому селі було два магазини. Один - сільмаг, поруч з клубом, де продавали все, що могло знадобитися в господарстві: сокири, лопати, гвіздки, мотузки, грубні плити, алюмінієві каструлі, чоботи, халати в квіточку і ватяні кухвайки. За прилавком там стояла тітка Ніна - завжди чемна, в чистому сірому халаті, з добрим обличчям, яке одразу ж розцвітало усмішкою, щойно ти переступав поріг. Всередині пахло металом, мастилом і гумовими чобітьми і для дітей там не було нічого цікавого. Мені там не дуже подобалося. Там не було нічого, що пахне щастям. Інша справа - продовольча лавка. Там пахло

Я приїхав у Ольгине на день. Давно вже тут не був. Після смерті баби Галі, а потім і батька дорога сюди якось відмерла. Їздили хіба що на проводи — на коротко, як у гості до тіней. Двір зустрів мовчки. Все стоїть на місці — і хата, і сад, і криниця з похиленим журавлем. Але все ніби інше. Зовсім не те, яким було колись. Дивишся — і не віриш, що тут колись кипіло життя. Що баба Галя снувала тут цілими днями, поралася, виносила мені з хати борщ у мисці з вишневим обідком. А там, на призьбі колись сидів батько і клепав косу. Трава кругом по коліна, густий бур’ян вже лізе на стежку, що веде до

Жінка, яку мені порадили, була радше схожа на відьму, ніж на знахарку. Вона сиділа в кріслі-гойдалці на критій веранді, мала пронизливий погляд і стрекочучий голос. – Ти певен, що хочеш про те знати? – жінка встала з крісла. Судячи зі слухів, вона часто ворожила на кавовій гущі та воску, іноді давала поради. І мешкала на околиці села. Саме тому я прийшов до неї. Хто як не вона могла знати, що тут відбувається. Ось тільки її одповідь мене трохи спантеличила. – Звісно, хочу. Інакше навіщо б я приходив? Вона підійшла до невеликої шафки і дістала звідти маленьку записну книжку. – Ну що ж, це твій

Сині сутінки вже давно сховали в своїх обіймах яскравий день. Сірі хмари приховали зорі, спалахнула блискавка, вдарив грім, на землю впали перші дощові крапельки. Посилений вітер, чимдуж погнав водяні доріжки, поглинаючи всі інші звуки. Вулицю освітлювали лише одинокі ліхтарі та відблиски світла в вікнах: від них віяло теплом та затишком. За такої погоди, навіть пса ніхто не вижене на вулицю. Але там, крізь шепіт дощу, ледь чутні звуки наближення кроків. Вуличний ліхтар вловив стрункий стан молодої дівчини. Її довге, колись пишне, а тепер сріблясте волосся, хаотично розлягалося на опущені