Бути поруч

То був звичайний собі ранок. Екран ноутбука уві млі повільного світанку, тисяча відкритих вкладок, усе як завжди. Незмінний маршрут: новини – фейсбук – інстаграм. І паруюча філіжанка кави, що заварив мені він. Взагалі-то я вже давно не п’ю кави, відтоді, як… Втім, це не має значення. Зате обожнюю вдихати його гарячий гіркий аромат. Він дарує відчуття насичення – ніколи не перестану цьому дивуватися. 

Він виник у дверях за моєю спиною. Несміливо потоптався, не наважуючись заговорити. Я не стала допомагати. Не обертала голови. Чекала.

– Сьогодні прийдуть гості, – вимовив трохи винувато. Для махрового інтроверта на зразок мене гості завжди стрес. – Буде мама. Мій найкращий друг із дружиною. І ще колеги з роботи, деяких ти знаєш...
 Я кивнула, не обертаючись. Гості. Нехай будуть. Я не проти. Я вмію мовчати і ходити безшумно, і бути непомітною, коли дуже потрібно.

Потім почалися приготування. Ліквідація безладу, як він це називає. То він не бачив безладів. Джинси з сорочками зі стільця в шафу, книги зі столу на полицю, протерти пил, викинути зайві папери – справ на п'ять хвилин, який це безлад? Безлад - це тиждень розгрібати завали. І місяць відмивати бруд. А в нього не буває ні завалів, ні бруду. Хаосом в цьому будинку завідую я. І зараз, і коли... Втім, це не має значення.
 Потім він куховарив. Я не могла це пропустити. Обожнюю дивитися, як він готує. Фартух і пов'язка на голові, точні помахи ножа, акуратні рухи. Завмираю, затамувавши подих, щоб не заважати. Зараз він замаринує м'ясо, додасть спецій з особливої скриньки – до знайомства з ним я не знала про існування і половини з них – придумає якийсь новий соус, додавши туди щось від натхнення, наприклад, заморожений апельсин, натертий на дрібній терці. А потім поставить запікати, змушуючи мене втрачати розум від запаморочливих запахів.

Колись, на самому початку, мені заздрили, а хтось схвально кивав головою: гарний собою, вихований, охайний, смачно готує і пристойно заробляє. Чого ще потрібно? І я кивала у відповідь: так, відмінна партія. З обивательської точки зору – бездоганний. Я відзначала це про себе, ніби ставила галочку в відомості.

А цінувала інше.
 Мистецтво вловлювати сигнали. Натикатися на приємні сюрпризи збігів. У фактах біографій, емоціях, словах. Бачити себе одне в одному, як у дзеркалі. Тонути одне в одному і, розлучившись після побачення, насилу відірвавшись від коханого, рахувати хвилини до дому в нічному таксі, щоб увімкнути скайп і продовжити вже віртуально. Сидіти в чаті до третьої ночі, а вранці ковтати гарячу каву і писати абракадабру в офісних документах.

Юність. Тоді це здавалося єдино важливим – відчувати налаштування, звучати на одній ноті, закінчувати фрази одне за одного. І пірнати в відмінності, як у незнайоме море, відкриваючи для себе новий світ.

Зараз же, коли всі його звички, смаки, реакції вивчені до кожної коми з крапкою, що він зробить наступної миті, як поверне голову, – тому що він робив те саме і так само тисячі разів, тому що він завжди це так робить – зараз стало головним, що відчуваєш в результаті цих нескінченних повторів. Це дратує? Бісить? Розчулює? Дарує впевненість і спокій?

Я милуюся. Дрібницями, які здавалися неважливими, коли... Втім, це не має значення.
 Дзвінок. Він нашвидку сполоснув руки, витер, не знімаючи фартуха, пішов відкривати. Прийшла його мама – допомогти з приготуваннями, навести лоск і красу. Вони разом попрямували різати салати, і в кухні відразу стало тісно. Я забилася в свій стратегічний кут, завмерши і затамувавши подих. Спостерігала звідти за їх злагодженою працею.

Коли я захоплювалася його кулінарними талантами, він завжди казав: це не я, це мама чарівниця на кухні, а я всього лише учень. Що я можу сказати. Вона чарівниця, це правда. Готує божественно, а прикрашає готове так, що шкода доторкнутися – зруйнувати гармонію.

Потім вона послала його за тістечками до чаю, а сама пройшлася вітальнею ще раз, окинула критичним поглядом, зітхнула сумно, знайшла і змахнула невидиму пилюку, поправила скатертину.

Я сиділа в кріслі біля вікна. Не заважала.

І коли він повернувся, перевдягнувся, і прийшли перші гості, я так там і залишилася. У своєму улюбленому кріслі, повернутому до центра кімнати, – прекрасний спостережний пункт. Я, бувало, просиджувала тут годинами і навіть днями, настільки в ньому м'яко і затишно. Зараз я з цікавістю розглядала гостей. Вони швидко наповнили дім голосами, сміхом, своїми кроками. Принесли з собою запах вулиці: трохи пилу, трохи спеки літніх міських сутінків. Друг, його дружина, ще друзі, колеги... Хтось змінився сильно відтоді, як я їх бачила, хтось не дуже.

І дівчина. Струнка, чорнява, щось невловимо східне в рисах обличчя. Я відчула її безпомилково, визначила відразу і подалася вперед, роздивляючись з цікавістю. Мимохідь відзначаючи, як інші кидають на неї погляди і переглядаються між собою. Як він знайомить її зі всіма по черзі, явно бентежачись. Не дивлячись у мій бік. Здається, вечір обіцяє бути цікавим. Побачимо.

Гості швидко розбилися по групках, почалися жваві розмови, жарти, сміх. Я стежила за нею. Як посміхається, блищить очима, поправляє волосся, відпиває з келиха маленькими ковтками. Зараз ні їй, ні йому, нікому з присутніх ще нічого не ясно. Будь-яка дрібниця може повернути ситуацію в який завгодно бік.
 Тільки це буду не я. Я обіцяла поводитися добре. Обіцяла не втручатися. Я буду просто спостерігати.

Навіть піду на балкон, щоб не заважати. Спостерігатиму через скло. Так іще цікавіше. Всі ці розмови... що там слухати. Вони набридли мені ще тоді, як... Втім, це не має значення.

Сині літні сутінки взяли мене до своїх ласкавих обіймів. Я занурилася в шелест листя, вуличний шум, запах припорошеної пилом липневої зелені. Усередині запалили світло. Повернувши голову, я побачила, як усі сідають за стіл, беруться до страви, розливають напої, передають серветки і хліб.

Зовні все виглядало цілком цивільно, але за непрямими ознаками, за маленькими дрібницями, – наче камінчики котилися схилом, зачіпаючи інші, потроху збираючись докупи в лавину – з її невпевнених рухів, тривожного погляду, ніякової усмішки я відчувала, що їй незатишно.

Маленька галаслива компанія гостей висипалася на балкон – покурити і освіжитися. Я втислася в дальній куток, намагаючись нікого не зачепити. Жваво базікали про своє, сперечалися, сміялися, жестикулювали, піддражнювали одне одного. Не змінилися анітрохи. Я всотувала їх розмови і веселощі. Посміхалася, порівнюючи і згадуючи. Як я все-таки за ними скучила.

Потім галаслива хвиля спала, відхлинула до кімнати, і на балкон вийшла вона. Стиснувши губи, звузивши очі, швидко глянула назад і щільно причинила двері. Витягла телефон, гарячково набрала номер. Заговорила комусь, захлинаючись від образи:

– Розповідаю...

І полився потік гарячих скарг.

– Вони всі дивляться на мене... так ніби насміхаючись. Наче щось таке знають... Так переглядаються... ніби я тут зайва, ніби зовсім йому не підходжу. Наче мені тут не місце. І взагалі вся атмосфера... важка якась, похмура...

Треба ж. Відчула. Я впевнена, з нею всі були ввічливі і привітні, ніхто не сказав поганого слова. Я дуже добре знаю цю компанію. Але вона все одно щось вловила. Плюсик за проникливість.

А ще мені сподобалося, що вона не влаштовувала сцен, не скаржилася при всіх. Коли емоції стали зашкалювати, пішла в самотнє місце, зателефонувала подрузі, щоб виговоритися і повернутися вже спокійною. Готовою до бою. Ще один плюсик.

Подруга на тому кінці співчувала, лаяла зарозумілих снобів і цокала язиком.

– А його мама... Коли знайомилися... почула моє ім'я і так протягнула – Айру-ун? Ну незвичне, і що? А вона... з таким подивом... так неприязно... ти б чула! З таким виразом на обличчі, такими очима!

В її голосі бриніла щира образа, така чиста, непідробна, що я стискала губи, щоб не розсміятися вголос. Мені так і кортіло трішки побешкетувати. Зовсім не пишаюся тим, що сталося далі, але я просто не змогла втриматися. 

Підійшла зі спини, провела по потилиці холодним подихом. І прошепотіла у самісіньке її вухо:

– Я – Каспер, доброзичливий привид...

Вона зойкнула і кинулася назад до кімнати, мало не впустивши телефона.

Я фиркнула і відвернулася.

А потім вийшов він.

Підійшов до поручнів, сперся на них ліктями, подивився униз, в темну зелень палісаднику. Помовчав. Я тихо підійшла і стала поруч. Теж мовчки.

Колись ми любили взаємні піддражнювання, словесні пікіровки. Це була родзинка нашої гри, однієї на двох, нескінченної історії, як нам тоді здавалося. Одного разу все змінилося. Ми вже давно так не робимо. Втім… Не має значення.

Він повернув до мене голову. Я вмію бути дуже непомітною. Але не з ним.

– Вона тобі не сподобалася? – запитав з сумною посмішкою. Радше ствердження, ніж питання.

Я погладила його по щоці, скуйовдила волосся – невагомий прохолодний дотик, мов поцілунок вітру. Подумала у відповідь: "Вона не сподобалася тобі. Якби сподобалася – мене б тут уже не було. І більше нічия думка не мала б значення."

Тим часом усередині ввімкнули музику, почалися танці. Він кинув байдужий погляд через плече і знову відвернувся, дивлячись униз, у темну в сутінках зелень. 

А коли нарешті пішов до вітальні, там оголосили білий танець, "дами запрошують кавалерів". Вона демонстративно пройшла повз нього і взяла за руку чийогось друга або родича, що випадково потрапив на цю вечірку. Танцювала, посміхаючись і кокетуючи явно напоказ. Піде з ним. Дурна і дріб'язкова помста. Я відчула легкий укол розчарування: ще одна зійшла з дистанції. А так добре трималася. 

Його мама тихенько зітхнула. А він, здається, навіть не помітив.

Незабаром гості стали розходитися, якось усі відразу, і в передпокої стало шумно і тісно. Я злетіла під стелю. Я це також умію, тільки рідко так роблю. Його мама пропонувала залишитися – допомогти з прибиранням, але він твердо відказав, що впорається сам.

Не треба сумувати, думала я, звертаючись до нього і до всіх, що зазнали сьогодні розчарування і краху надій. Просто загадай бажання – щиро, від усього серця. І воно обов'язково збудеться. Я перевіряла.

Коли за останнім гостем зачинилися двері, він пішов до кухні, згріб брудний посуд, завантажив посудомийку. Ще чимось шумів. Я не звертала уваги. Повернулася до ноутбука, своєї тисячі розкритих вкладок.

Дуже давно, цілу вічність тому я вела мережевий щоденник. Іноді писала там прохання до дорогої світобудови, скорочуючи її до СТБД. Ось один з тих записів:

я, напевно, колись помру (напевно, хехе)

хотілося б після смерті мати якусь можливість продовжувати бути поруч з коханими, що тут залишаться

не втручатися до їх життя, просто наглядати

просто бути поруч

SvitSyd
Опубліковано: 31 бер. 2021. 23:23
Я не вигадувала цю історію. Вона мені наснилася. Від початку й до кінця. І я просто мусила її записати. Про що вона? Про кохання. Про таємницю, одну на двох. Про те, що сильніше за смерть.
2 коментарі
  1. Ninapichka2
    05 кві. 2021. 20:40
    Неочікувано. Круто.
  2. Ninapichka2
    06 кві. 2021. 08:40
    Сьогодні перечитала ще раз. Хотілося б продовження)