Вона відтягнула медичну маску, оголюючи свої пухкі червоні губи, щоб надпити води з пляшки. Зробила це дуже акуратно, я б сказав, "аристократично" і знову сховала від відвідувачів цю красу. Вишневий джем у моєму круасані мав такий же відтінок. Вітя віддає перевагу шоколадній начинці. Запах свіжої випічки, справжня зернова кава і красуня, що милує око. Це найкраще місце на Землі.
Уже два роки ми з напарником починаємо ранок у цій пекарні. Якщо день починається так приємно, то вже не так нестерпно підійматися з ліжка зранку. Враховуючи, що в холодильнику, окрім пива, ковбаси та консервів, нічого немає. Тут наше місце сили, тут можна розслабитися та пожартувати.
– Тайсон, хочеш анекдот? – взагалі то мене звати Борисом.
– Давай, – я відповів, крадькома стежачи за пекаркою в масці чи не захотілося їй пити.
– Викрали українця. Привели його на озеро, занурили головою у воду і питають: Долари є? А він: Ні. Євро є? – Ні. Гривні є? А він: Мужики, ви або глибше мене занурюйте, або довше тримайте, бо нічого не видно.
Я подавився кавою, реготав, на землю полетіли крихти. Вітя вміє зарядити позитивом, і ми не стримуємося. Бо далі буде не до сміху.
Червневе сонце нагріло авто, в салоні душно, Вітя не може взятися за кермо, бо таке гаряче, але я кайфую. Тому, що сьогодні я ще встигну відчути прохолоду. Ми заледве знайшли місце, щоб запаркуватися. Кожен клаптик землі заставили своїми автівками відпочивальники. Ясницький кар'єр радісно зустрічає гостей, чудове місце для риболовлі та пікніка з друзями й родиною. Боюся цього місця і не тільки тому, що маю допуск для роботи лише на глибині десяти метрів, а тут є місця і по двадцять. Течії тут холодні, а дно піщане.
На пляжі скупчилися відпочивальники, поліціянти, рятувальники і журналісти. Ми з Вітькою притягнули своє спорядження. Уся спина мокра від поту. Ми намагалися триматися якомога далі від натовпу, особливо від рідних того, кого шукають. Ми не рятувальники, а вбивці надії. Спершу ми не надто привертали увагу, адже наземні пошуки ще тривали. Але якщо ніхто не сповістить про знахідку найближчим часом, вся увага припадає нашій скромній команді.
– Хлопчик, 11 років, відпочивав з батьками, але крутився окремо на пляжі, – поліціянт молодо виглядає, хоча в очах я впізнаю суворість солдата, зап'ястя вкриті татуюваннями. Крутий хлопець. – Мама з татом поки тримаються, але ще декілька разів почують від когось, що треба було краще глядіти дитину і, можливо, доведеться
вдягнути кайданки.
– Добре, беремося до роботи одразу, тут площа дна ого-го, – Вітя, як завжди додавав нам ціни.
– Немає шансів, що він міг віднайти в колишньому кар'єрі якусь печерку, заповнену повітрям? Хоч найменшу?
Ми переглянулися з Вітькою і закурили. Точніше я закурив, а мій напарник дістав зубочистку. Відтоді як кинув, вже, напевне, цілий ліс згриз. Робить це відтоді, як дружина завагітніла, переживає за здоров'я дитини. Не часто я зустрічав чоловіків здатних на такі жертви. Мій тато не кинув би курити навіть, якби я народився з четвертиною легені.
Шансів. Яких іще шансів? Ми не круп'є в казино, а сліпаки. Так нас називають, бо ми працюємо в мутних прісних водоймах, видимість тут нульова. Руки заміняють очі, зараз мені доведеться сантиметр за сантиметром перемацати усеньке дно.
Вітя допоміг мені втиснутися в мою другу шкіру. Гідрокостюм зустрів мене, як завжди, привітно, чого не скажеш про компенсатор плавучості. Але без нього занурення буде ще тим. Я змінив свої літні берці на ласти. Всього на мені було близько п'ятдесяти кілограмів спорядження та мотузка. На більш сучасні засоби комунікації ми поки не заслужили. Тож користуємося цим середньовічним методом: я смикаю, Вітя витягує мене на поверхню.
Уже в процесі вдягання я почав відчувати погляди пляжників, головне не дивитися в бік батьків, це не моя справа. Я мав зробити роботу професійно, швидко, без емоцій.
Занурення почалося плавно. Повне звукопоглинання, лише стукіт мого серця. Потрібно зберігати спокій, так менша витрата кисню. Жодних запахів, на гумовий аромат я вже давно не звертаю уваги. Ще декілька метрів, і я занурюся в абсолютну темноту. Коли відключаються одні відчуття, загострюються інші. Мої руки слугували мені й засобом пересування, й очима. Відчув себе якимсь крабом.
На дні, як завжди, тихо. Після монотонного обмацування піску, гілок та сміття, в голову лізуть думки та спогади. Можливо хлопчик живий і ховається десь на дереві, або зламав ногу і не може дійти до батьків, або ж його плавки привабили якогось любителя хлопчиків, ні вже краще хай його знайду я. Так він перетвориться на ангела, а не на зламаного, знищеного носія жахливого досвіду. Буде пурхати на хмарках, Ісус буде до нього по-батьківському посміхатися, і таке інше. Цікаво, чи його батьки християни.
Мій батько вважає себе одним із них. Але я не впевнений, чи він розуміє значення слова милосердя, чи покаяння. Кожного занурення я повертаюся до роздумів про мого старого. Через нього я пішов у водолази. Щоб довести свою крутість. Точніше, я пішов в
рятувальники, однак занадто часто вирубав потопельників, за що і заслужив кличку 'Тайсон'. Ну, а що з ними робити, брикаються, пхають пальці в очі. Вітя покликав у водолази, я погодився. Адже це ж ще крутіше. Але коли я похвалився татові, він одразу запитав, чи це якось пов'язано з армією, чи буду я проводити якісь інженерні роботи. Йому моя відповідь не дуже сподобалася. На тому розмова і закінчилася.
Вирубати з одного удару мене навчили на секції боксу, тренер казав, що це мій єдиний шанс на виграш. Я не вийшов ростом, буйволячою шиєю чи пружністю ніг, мені тяжко давалися комбінації. Не можу похвалитися великою кількістю нокаутів у своїй аматорській кар'єрі, однак на підпитих відпочивальниках спрацьовувало щоразу.
Займатися я почав через однокласницю. Не тому, що хотів з нею стати в спаринг чи вразити. Просто в неї були такі гарні губи, невеликій пухкі, як у ляльки. І щоразу, коли я дивився на неї, це помічав її хлопець, теж однокласник, але майже на два роки старший за мене, матуся все казала, що він замалий для школи. Він часто лупцював мене. Батько сказав, що той, хто не здатний захистити себе, не вартий сім'ї й друзів, бо
ніколи не зможе дати захист їм.
Кисень у балоні закінчувався, я смикнув за мотузку, і Вітя почав мене витягувати.
– Як ти? – мій друг мав стурбований вигляд.
– Нормально, – я відповів, розглядаючи світ навколо, очима всмоктував барви навколишнього світу.
Вітя переживає, він класний мужик. Ми не возимо з собою барокамери, а вона обов'язкова після занурення на 10 метрів. Натомість я попросив цигарку, і мій напарник подав мені пачку, його руки сухі й теплі.
Потилицею я відчув погляд, мені дуже хотілося, щоб це був хтось інший, не батьки хлопчика. Але моє спорядження видалося пір'їнкою в порівнянні з важкістю цього погляду. На вигляд не старше тридцяти, вона ступала по піску швидкою ходою. Верхня
губа трішки більша за нижню, дуже ніжного рожевого відтінку.
– Ви на пікнік сюди приїхали?! – білки очей майже повністю почервоніли від
напруження та горя.
– Взагалі-то, за процедурою, він має відпочити дві години між балонами, –
вступився за мене Вітя.
– Може, вам ще за шавермою зганяти?! – її голос дзвенів у моїх вухах, але це, все
одно, приємніше за мертву тишу глибини.
За нею дріботів чоловік, вигляд в нього був просто жахливим. Здається, він випив чогось для заспокоєння нервів. Його очі дивилися то на дружину, то на озеро, наче його
син от-от винарне, і він зможе першим гукнути, що все гаразд і можна розходитися. Поліціянт також підбіг, він взяв мене під лікоть і трішки відвів убік.
– Його звали Дем'ян. Познайомився тут з одним малим, пішли шукати скарби чи щось таке. Коротше кажучи, він бачив, як Дем'ян відплив і пірнув. Каже, подумав, що той не хотів з ним більше гратися та й пішов.
– Сучий син.
– Хлопці, зараз вся надія на вас.
Мама Дем'яна крутилася на місці, кусала губи, її чоловік підійшов до нас і сказав:
– Знайдіть мого хлопчика, не хочу, щоб його з'їли щуки.
В його голосі не чулося життя, він простягнув мені купюру в тисячу гривень. Поліціянт відвернув погляд, а я не знайшов нічого такого тактовного, щоб відповісти, тому просто кивнув йому, грошей не взяв. Мене і так чекає вища плата, за кожного потопельника Бог пробачає сто гріхів. Я дістав багато людей, припинив їх рахувати, але й гріхи свої я ніколи не записував, тому надіюся, що рахунок на мою користь. Напевно Вітя помітив мою серйозну пику тому вирішив мене підбадьорити:
– Знаєш чому чоловіки більше думають, а жінки більше говорять? Бо в чоловіків
дві голови, а в жінок чотири губи.
– Це жахливо, – сказав я, але тихенько сміявся носом та діафрагмою, ніби практикую бразильське джиу-джитсу.
Наступне занурення далося мені важче. Знову пітьма і пісок. Коли ти зайнятий бездумною роботою, твій мозок можуть окупувати думки, які ти не запрошував. Мене веселять оптимісти, що кажуть: найкраще в тому, що ти на самому дні це те, що тобі нічого більше не залишається. крім руху вгору. Видно, вони ніколи не сягали дна, не досліджували його, не відчували всіх його нерівностей. Можна все життя провести на дні і не розуміти цього, або просто сприймати це, як свій рівень.
Моє перше занурення на дно відбулося задовго до служби в Центральній рятувально-водолазній службі. На кухні в бабусі пахло свіжими рогаликами з вишнями,
я чекав, коли мою маму нарешті випишуть з лікарні. Але Бог забрав її в мене. Так
сказала моя бабуся. Може, не зовсім так, але почув я саме це. Клята пневмонія. Деколи я можу сильно зосередитися на спогадах і відчути теплий доторк її поцілунку на моєму чолі.
Моє відчуття часу вже викривилося, зараз датчик кисню в балоні замість годинника. Пора смикати за мотузку. На поверхні все, як і було. Коли я виходив Із води, мені відкрилася інша точка перспективи. На мене дивилися десятки похмурих лиць, на деяких занадто відкрито читалася нудьга. Збоку я помітив липу, на її гіллі розвівалися барвисті стрічки. Гарно. У світі стільки всього прекрасного. Напевно відсутність барокамери почала негативно на мене впливати. Вітя міняв балон, і я майже чув його думки, що не варто мені йти на ще один спуск, ми вже зробили, що могли. Тіло занесло кудись течією, я його не знайду, тільки ризикуватиму даремно здоров'ям і життям. А хіба воно таке цінне, хіба така трагедія, що світ втратить одного водолаза. Може, той Дем'ян мав вирости геніальним інженером, винайти потрібні речі для порятунку всіх від всього. Із мене вже нічого не виросте. Навіть сім'янин із мене не вийде, може б я і зміг одружитися та зробити дитину, але для чого? Щоб потім стати тираном для них, щоб мої діти здригалися кожного разу від слів: "Тато вдома". Напевно Ісус слухає мої грішні думки і посміхається з моєї наївності.
– Поки дихаю – сподіваюсь, – не знаю кому я адресував це гасло, Віті чи самому
собі.
У моїй голові опустився туман, але мені не потрібно розв'язувати задач з тригонометрії, просто лізти у воду і безсоромно обмацувати дно. Не запам'ятав спуску. Все однакове. Знову пісок. Гілки. Риби. Буханка хліба. Що? Хтось підгодовує тут рибу, мабуть.
Дрібні часточки обволікували мої пальці, я намагався тримати темп, цей спуск мав бути останнім. Мої долоні наштовхнулися на щось незвичне. М'якість і знайомість форми наштовхнули на думку, що я обмацую труп молодої дівчини, можливо, її так і не знайшли, й ось вона лежить тут на радість місцевим жителям. Але сталося щось незвичне, коли я вже захотів забрати руку, я відчув як хтось поклав зверху свою долоню та притиснув до грудей. Такого жаху я не відчував відтоді як батько застукав за переглядом його еротичних фільмів. Я кричав у свою кисневу маску, не знаю скільки я тоді витратив надаремно життєвого ресурсу.
– Не зупиняйся, – прозвучало в моїй голові.
Через навантаження і кисневе голодування мій мозок вирішив розважити мене галюцинаціями, напевно я застряг рукою між якогось гілля. Вільною рукою я потягнувся до ножа.
– Я б тобі цього не радила, – у неї був тихий і низький голос.
– Хто ти? – треба було відпочити між балонами, можливо, не довелося б подумки
спілкуватися зі своєю уявою.
– Не бійся, я добра, даю життя, напоюю спраглих, очищаю тіло і душу.
– Чудово, я тут шукаю тіло хлопчика. Не знаю, ти русалка, водяна, я хочу його
знайти, допоможеш мені.
– Мене звати Дана.
– Я Борис, приємно познайомитися, я знаю, в якому місці він пірнав, але течія...
– Не треба тобі нікого шукати, ти знайшов мене. Можеш зняти свої обладунки і возз'єднатися зі стихією.
На хвилинку до голови закралася думка, що я вже помер, і це останні мозкові імпульси показують мені сни, щоб полегшити перехід. Я спробував вивільнити руку, її пальці міцно тримали моє зап'ястя.
– Відпусти, в мене є робота, яку мушу виконати, – шкода, що мене в цей момент
мій начальник не чув.
– Не потрібно вибирати страждання і вічну блуканину по суші. Ніхто з них не подарує тобі того, чого хочеш, ти завжди будеш порівнювати себе з батьком і боятися його несхвалення. Залишайся зі мною, ти й так живеш на дні, для чого вдавати, що тобі треба щось окрім цього.
Її голос гіпнотизував мене. Може, так і треба: героїчна смерть місцевого героя. Про мене напишуть в газеті “Високий Замок”, можливо, буде пост на “варті1”. На роботі поставлять стенд з моїми фотографіями та медалькою, що урочисто отримає за мене батько. Цікаво, що він скаже на моєму похороні, що подумає, чи щось відчує. Вітя буде з кимось іншим їсти круасани і розповідатиме йому свої анекдоти.
Напевно, я вагався занадто довго, галюцинаційно-міфічна Дана вирішила, що я здався. Я відчув, як вона посміхається в непроглядній темряві. "Знайдіть мого хлопчика, не хочу, щоб його з'їли щуки." Батько Дем'яна розраховує на мене. Підозрюю, він не був зразковим татом, ніхто не є таким. І все ж він не хоче кинути свого синочка навіть після смерті.
– Відпусти його, і мене. Я виберуся з цього дна, і з будь-якого іншого також.
Я смикнув рукою і звільнився. Здається, Дана образилася, надула губки й попливла геть до своїх карасів.
Дем'ян знайшовся зовсім поруч. Не пам'ятаю, коли я в останнє відчував таке щастя. Під водою його тіло важило, як пір'їнка, але здається Вітя зрозумів, що я не сам, або ж я був під водою довше ніж попередні рази, бо тягнув він мотузку, як навіжений. А це не так і добре для мого здоров'я, але зараз це не важливо, оклигаю. Відчай, скорбота, біль – все це неприкрито читалося на обличчях і рухах батьків хлопчика, але було і ще щось.
Полегшення і вдячність.
