Синички Роман Магрук Надя достала из кошелька розовую купюру и протянула её через плечо впереди сидящего мужчины: - Передайте, пожалуйста. Маршрутка была забита до отказа и Наде пришлось изловчиться, чтобы, держась рукой с кошельком за штангу поручня, встать и на вторую ногу. Кто-то больно ткнул локтем в спину. - На остановке! - окрикнули водителя впереди. Маршрутка сбавила ход и, с прерывающимся

Оргкомитет Роман Магрук «Раз, раз, раз», - косой, расширяющийся звук разнёсся эхом по площади. «Б…б…б…п…п…пре…предикат…мило», - звук опять, сделав зигзаг, ушёл куда-то вверх и в сторону. - «Так нормально. Но…но…но... Да, оставляй». Сцена была готова ещё с вечера и сейчас стояла пустой тёмной пещерой. Те пару пятен голов и рук, что там бродили, особо не оживляли её – огромную и глубокую. Зато

Два дня Роман Магрук Р.Р. - Ты. И эта комната, - сказал Саша и посмотрел ей прямо в глаза. Таня улыбнулась. - И что мы будем делать с этой комнатой и мной? – обращался к нему её чудесный голос. – Ты знаешь, что уже пора? - Что пора? – Саша коснулся её руки. Она улыбалась, не глядя на него. Улыбалась легко, но эта лёгкость пронизывала Саше грудь, тепло занемевшую внутри, и отдавалась стучащей

У серці вічності, де перетинаються життя і смерть, де час немає плину, вони - вершили людські долі. Наора - місце де все починалось і завершувалось. Тут, серед вічного заходу сонця, що відблискував золотом на величезних воротах, дві сестри, дві могутні сили всесвіту збирались зіграти в карти. Вони розмістилися на великій гладкій кам’яній плиті, різьбленій символами древніх часів, яка служила їм

Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло. Та погляд жінки був прикутий лише до одного: на полиці, по-під стіною, стояв ряд пустих, маленьких пляшечок, а в одній із них

Олександр Бойко Казки міста С. Маля. Розділ 1. Вона твердо стояла, міцніше спираючись на милиці. Можна було б сісти. Добре лавка в приймальні була. Та ще яка лавка! М'який зручний диван персон так на п'ять. Однак стояти було для неї важливіше. Найважливіше. Безшумно, наче в іншому світі відчинилися двері кабінету. Не можуть так безшумно відчинятися двері в нашому світі, світі звуків та суєти.

Він не любив ночі. Ніч для нього завжди віщувала щось зловіще. Щось, що вкривало тебе липким потом і пробирало до кісток, лоскочучи десь під ребрами. Щось, що накривало тебе тяжкою ковдрою із роздумів і болючих спогадів. Тож зазвичай Крістоф намагався залишитись лишній раз насторожі, підкидати дрова у багаття, берегти сон інших дітей: будь-що, тільки б не заплющувати очі самому. Тільки б не

– Ти же мєня нє убьйош? Руслан, мабуть, і не розумів всю абсурдність ситуації, адже він, стоячи із піднятими руками, розмовляв з… дроном. Сірий «мавік» на хвилинку завис, блискуча оптика камери, здавалося, зацікавилася дивним «мобіком» у пошарпаній формі. Та й сам солдат виглядав не дуже… «Мавік» похитав крилами. Камера зловісно блиснула. – Нє убівай мєня, пожалуйста… Дивною чи й нелогічною

- Здавайся! Здавайся! Досить! Понівечиш себе! - кричали друзі. Хлопчик на боксерському ринзі, з обличчям розбитим в кров, таки відновив рівновагу. - То він хоче позбавити себе цих гігантських зубів! Уявляю собі — беззубий кролик! Те ще опудало! - реготалися в кілька голосів недруги, намагаючись укласти його в психологічний ноккаут. Але Фаррух не зважав ні на кого. Зараз для нього існував лише

У нас у місті є одна місцина, яка з самого дитинства приваблювала мене. Це старий парк атракціонів. Там просто чарівно, особливо вечорами, коли вмикається ілюмінація і все іскриться і вибухає яскравими лампочками. Грає музика та чутно сміх... Я все мріяла, як я прийду туди і спробую всі атракціони по черзі і на десерт залишу собі той мій улюблений. Стару карусель. Вона така велика, що на ній

Бути безсмертною - цікаво перші тисячоліття. Далі - стає нудно. Нестерпно нудно, до оніміння в животі. Морана зітхнула, повільно опускаючись на вершину високої колони, свого зруйнованого святилища. Темрява навколо розсіялась, наче вислизаючи з під тіла богині. Втікаючи, наче шкодливий кіт, у передчутті чогось не хорошого. Що ж ми будемо робити сьогодні? - вголос запитала вона, підіймаючи голову