Я згадав тих дівчаток із табору, з якими цілувався на лавочках за корпусом. Мене дратувало, що в самий кульмінаційний момент вони говорили: "ой перестань, ой не треба" - і я відразу ж слухався. А я, всього навсього так виявляв повагу! Звідки мені знати, що вони насправді хочуть? Як зрозуміти цих довбаних дівчаток? Може, вони дійсно не хотіли продовження історії, або тільки підігрівали до себе інтерес? Ну ось одного разу я вирішив піти прямо до найпікантнішого, всупереч цим жіночим закидам. І як ви думаєте, чим закінчилося? Вона відштовхнула мене і дала ляпаса, як у кіно! А потім розповіла всьому загону, що я бабій і взагалі негідник, а на перший погляд здавався романтиком. Романтиком! Мене це зовсім не втішало, бо юнацький максималізм вважав це слово образливим. Я тоді прагнув "абсолютної реальності", що повністю суперечило ідеї романтики. Як після такого не втратити рішучість щодо цих довбаних дівчаток? Усе що не робиш, усе не так. То в них настрій сьогодні не такий, ти їм створюєш день мрії, ходиш навколо, танцюєш, даруєш емоції, а вони тобі бамс, і за першої ж нагоди йдуть до колишнього. Приколи приколами, але 100% дівчаток, з якими у мене були хоч якісь мутки, - йшли до своїх колишніх. Іноді я думав: "та годі, не варто сприймати на свій рахунок! Все ще буде попереду!". А потім ще думав: "може, у мене параноя якось їм запам'ятатися? Давай краще зосередимося на іншому" Я то знав, що відрізняюся від колишніх, напевно, це їх і лякало. Ці довбані дівчата! Ну чому в моєму маленькому місті немає красунь, які бажають кохати без вагань? Я, доречі, так і не став романтиком, ніколи не подобався такий концепт. І тому, на запитання: "ти романтик?" - у мене була заготовлена відповідь. Якщо ви не проти, то зроблю вигляд, що вам цікаво дізнатися її.
Взагалі, я розумію, наскільки запитання недоречне, і, якщо чесно, слабо уявляю, де його можуть поставити, окрім як не на інтерв'ю. У мене в голові живе образ, який запитує подібне, а я із задоволенням відповідаю. Здебільшого - це хтось із кіно чи книжок. Щось схоже було в прекрасному фільмі "Весь цей джаз" Бобба Фосса. Усім раджу, 9,4 з 10. До божевілля дратує, що не можна ставити оцінки за шкалою від нуля до тисячі. Моє оточення знайшло б це кумедним і, найімовірніше, висміяло б, тому я замовчую, брехати не люблю, хоча роблю це часто. Зрозумійте, я б із радістю поділився, але я відчуваю, розумію, що висловлення думки ні до чого путнього не приведе. Ніхто її не підтримає або спростує, а найімовірніше просто навіть не зрозуміє. Так ось саме через це зі мною і трапилася ця історія, що я збираюся розповісти. Якби не вона, то найімовірніше, я б став убивцею, реально маніяком. Якщо вищесказане звучить незв'язно - то мені начхати. Я виріс на коронавірусі та війні, і пів життя провів під замком. Усе, що я знаю, - з ігор, книжок і фільмів, тож нехай психологи кооперуються з психіатрами і вирішують "чому я відчуваю ось так". У мене досить бурхлива фантазія, і я легко відходжу від теми, забуваючи, з чого почав. Я так і не дав відповідь на запитання "ти романтик?" Добре, що згадав! Гаразд, відповім, якщо вже запитали: ні, принаймні, я не вважаю себе романтиком, оскільки романтики роблять усе романтичне від душі, на якомусь позитивному душевному паливі. А я ж - роблю подібні романтичні вчинки, тільки через ревнощі. Так, жахливі ревнощі мною керують! Взагалі, я мовчазно ревнивий. Типо, не подаю виду, що ревную, тому що не можу заборонити їй з кимось спілкуватися. Я їй довіряю, і будую стосунки на повній свободі. Далеко не всі це розуміють. Можливо, тому і йдуть до колишніх. Ці довбані дівчатка! Ух, як я їх ненавиджу і водночас обожнюю! Вони здатні збентежити. Я іноді, просто гублюся в їхній красі. Ну, з рештою, якщо ви хочете дізнатися, що зі мною все-таки сталася за історія, то прошу вас, сідайте зручніше, я почну.
Справа була влітку, місяць тому. Я тоді тусувався на західній Україні, всі навколо ходили заструмивши ніс до неба, тримаючи в лівій руці каву, а в правій цигарку або шоппер, в якому неодмінно знайдеться пара квитків на стендап чи поетичний вечір. Останній раз коли я був на подібному заході, то не міг відмитися від фантазій про біль, що пережили ці люди. Мені одразу ставало зле і я тікав в якесь клішоване місце, по типу берегу річки. Вибачайте, відволікаюсь, гадаю, що це траплятиметься зі мною досить частенько, проте я не смію цьому перечити. Хто я такий, щоб перешкоджати внутрішньому відчуттю? Я володар дурнуватого прізвища - Вайш. Так, знаю, схоже на якесь німецьке, але гадки не маю, звідки воно, адже в роду в мене тільки євреї та цигани. Сім’я навіть не здогадується, що батько наполовину еврей, проте іноді він заікається про барміцву. Чесно скажу - мені прізвище подобається, дуже незвичайне, але скільки ж із ним мороки! Щойно його хтось чує, так одразу хоче зі мною познайомиться! Очікують, що я якийсь мастодонт арійської зовнішності, на якого варто підписатися в огидному інстаграмі. А як бачать вживу, то одразу розуміють, що я не володію тачками, грошима, дівчатами і взагалі всім тим, за що прийнято поважати в соціумі. Взагалі, я дивний малий. Можу запропонувати дівчинці вийти за мене заміж після першого ж поцілунку! Вічно вони улетучують мої думки кудись подалі, що б я не робив. Довбані дівчатка! Ви тільки уявіть, боже мій, вони ж живуть із грудьми! Щодня ними милуються! Якби в мене була можливість торкатися їх без зупинки, то я не випускав би їх із рук. Згодом, це б звичайно набридло, як і червона ікра, якщо їсти її цілий день. Мій батько так завжди каже.
Я повернувся у місто після похорон своєї троюрідної бабусі з львівської області, яку майже не знав. Сонце палило так, наче завтра згасне. Коло парку, де я шукав найпривабливішу за формою тінь, виднілось невеличке кафе. Його досить важко помітити, адже, якнайменше, на ньому немає вивіски, проте ця деталь наштовхнула на думку, що скоріше за все, там тусують поціновувачі, котрі дзьобають їжу не задля смаку. Мої ноги пошльопали туди не питаючи дозволу. Відчинивши старі дерев’яні двері, я опинився в типовій хіпстерській кав’ярні з довжелезною чергою. Наді мною нависла чорна дошка, на котрій крейдою вишкрябано меню, яке в усіх хіпстерських кав’ярнях однакове. Це місцина, де грають діджейські сети на вінілі; п’ють фільтровану каву; обговорюються власні переживання і проблеми; курять шось незвичне, по типу самокруток або трубок, знімають відео лише на VHS касети, або, як найменше, обробляють ролики під цей стиль; обклеюють городські велосипеди в купу стікерів; ведуть себе так, наче досягли того, про що мріяли у дитинстві, і зазвичай, їх уявлення про себе не відповідає дійсності. Це все здається мені претензійним, але водночас, ці люди щасливі. Вони навіть здатні отримувати задоволення від своїх страждань, ну не диво? Де людина, там завжди двоє протилежностей, і одне завжди витікає з іншого. Короче кажучи, я не знаю як мене сюди занесло.
Стіні були білого кольору, наче я знаходився в українській глиняній хаті 18го сторіччя. Суміжна з сусіднім магазином стіна привертала увагу. Тканину з дешевих мішків прибили цвяхами, а поверх намалювали портрети видатних українців. В мене питання до портрету Гоголя. Що він робить на одній стіні з Шевченко і Стусом? Скрипуча підлога з дерев’яних дошок пофарбована в насичений чорний. Кожен крок створював унікальний звук, і якшо комусь було б занадтно сумно, він би міг почути у скрипінні ритм і заспівати про себе фрістайл, як у фільмі “танцюристка в темряві” Ларса Фон Трієра. Мій батько казав, що він вигадав реп. Будучи в маленькій однокімнатній квартирі він співав перше, що прийде в голову намагаючись зарифмувати деякі слова. Мені завжди веселило ця його розповідь. Це ж було в часи радянського союзу як ні як. За подібний вчинок могли запроторити у психлікарню. Від армії ти авжеж відкосиш, але потім і на роботу не влаштуєшся. Один лише шлях - ставати “хіпарем”, пити фільтр каву і називати себе “чуваком”. Тобто людиною поважаючею високу американську культуру. Але мій батько вдало приховував свій талант. Та і вибору тоді особливо не було.
Думки розсипались на частки, не встигнувши зібратись. Здавалось, наче довжелезна черга продовжувалась до самої Луни, а я чекав в найглибшому кратері. Хотілось гукнути, щоб ввімкнули додаткову касу, але потім згадав, що я в кав’ярні, а не в супермаркеті, і тим паче не на луні, та й мені все одно б не вистачило сміливості. Можете вважати мене боягузом, можливо, ви навіть будете праві, але я навмисно відкладаю це питання в довжелезну шухляду, щоб остаточно не засмучуватись від визнання власної безвольності. А що робити, треба ж якось миритися зі своїми слабкостями. Я або вирішую проблеми, або тікаю від них, все дуже просто. Про що я тільки не думав поки стояв в тій довбаній черзі, але найцікавіше, що в ту мить, я ще не підозрював, наскільки віроломним предстане наступна година життя.
Мене дратував кожний елемент декору; кожне примітивне замовлення, яке вигукували наче когось збираються нагородити медаллю; ця люта спека і врешті решт ця довбана черга! Я торкнувся долонею чола і нервово протер очі від поту. Раптом, усе навколо засіяло. Потроху, переді мною викарбовувалась дивно приваблива фігура, з довгим світлим волоссям, наче колосся пшениці, високо задертим носом і відчудженим поглядом, який тільки додавав образу самобутності. Вона відкрито посміхнулась, не соромившись величезної щілини між двома передніми зубами. Хвилювання моєї крові розгулювало тілом, хитаючи свідомість у сторони. Нерви пульсували в скронях, і єдине що мій мозок зміг видати на питання: “Що замовите?” - це істеричний сміх.
Піт виступав ще рясніше. Всі присутні очі просверлювали в мені дірки. В ту мить, я би не відмовився від кулі, але була загроза, що і вона, навмисне пройде повз, або втрапить у щойно висверлені в моєму тілі дірки. Я мав себе опанувати, але як це зробити, коли я навіть не можу гукнути, щоб ввімкнули другу касу? Несподівано усе навколо завібрувало, і через секунду пролунало: “повітряна тривога, перейдіть в найближче укриття”.
Відчували колись дві фундаментально різні емоції одночасно? Як наприклад, коли ти запізнюєшся до школи, чи там на роботу, і чуєш сирени; з одного боку, довбані росіяни, а з іншого - безкоштовне метро. Не знаю скільки життів унесла тодішня повітряна тривога, але моє життя вона врятувала. Усіх присутніх вивели на вулицю, а я навіть не встиг замовити гірчишний чай, хоча, якщо чесно, про нього думок зовсім не було, це я вже зараз згадав.
Відчуваючи себе слабким як ніколи, стукіт власних п’яток відлунювався в голові. Вийшовши з кав’ярні, я уявляв: як без вагань зізнаюсь баристі у своїх почуттях; як ми гуляємо набережною тримаючись за руки; як пестимо один одному волосся; як вона готує сніданок біля плити, а мої руки ніжним оксамитовим ременем огортають її талію. Уявляв, як сильно себе ненавиджу, бо знаючи світ тільки через гарячкові польоти фантазії, я не дав своїм мріям стати реальністю.
Думки здавались примітивом. Хіба я дійсно прагну таких трафаретних відчуттів? Та що я взагалі про себе знаю? Хочаб раз мені вдалось заринути в себе настільки, щоб притомність усвідомлювала: “це найглибший твій момент, насолоджуйся”? Мене тягне до усього живого, і водночас притаманна вроджена відраза.
Я ступав повільно й мрійливо, трохи нахиливши голову уперед. Долоні пріли а коліна тремтіли. Жарінь просверлювала мою макітру, а картуз я залишив в кав’ярні і вертатись туди не збирався.
