Дратує кома точку неповернення : тунель тире чергуючи сигнал рукою б'є - відповідальність вербина завис реанімації фінал . В хірурга хер на медсестру та смокче вже тече сама - пора мінять тампон : душа літає дивиться кіно сюжет і сипле карамелевий попкорн . Скажений Путін розбомбив підстанцію геть шок - вручну продовжувать спасать БДСМ те й це підносить тацею : КЦ в якій руці зажав пацак ? Здають Іуду Богу нерви в кожного та Каспер ще хапається за стіл : він мамине так молочко обожнював а тут - дефібриляторний застій . Патологоанатом доля втрутилась Петрович вітчизняний Маск Ілон

Хтось ось вже завів свою яхту в ідправитись на острови не мать взагалі справ ніяких і якір спускать з голови . Займати улюблену жінку як П'ятницю сім'ям за ніч : зламати мов хакер режим той настільки незнаний раніш . Хтось щойно придбав собі зброю щоб просто стріляти усіх : йти правила мають за грою - все бачить по-своєму псих . Псих бачить кого слід пробачить кров мусить залишити слід : світ ділить на наших і ваших і інших у тому числі . Хтось вибрав відрізати ногу аби не дійти під Бахмут . Хтось вірить мівінному богу - для цього достатньо бухнуть : для цього не треба пихтіти не

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я! Людей багато, може бути - та ти єдина... людина моя! Від тебе завжди, я так хотіла, відчути ласку та тепло. Але, ти так і не зуміла - подарувати те добро! І ось, стоячи посеред ночі, перед палаючим

Іду... Живу... Гортаю тяжко днини... Хотів, з тобою бачити - життя, тяжкі години! Все думав! - Зараз...ось...сьогодні... Впаде на мене - обличчя твого, промінь..! Засяє твоя постать - з поміж, чорних, днів туман. Та, ці думки - ілюзія... Лиш каторга, й дурман... Я в них ховаюсь - сповнений надій. Хоча вже знаю, що не побачу, тих, своїх мрій! Та, все ж, я раз за разом, в думці повертаюсь - у мрії... де поруч ти! Хоча, і так вже знаю, що покинула - ти, ці світи! І буду й далі... Образ твій вертати... У свою думку - мрійливу й тугу... Бо не збагнути серцем - тої правди, що ти пішла... в холодну

Ноара - місце де зупинився час, де вічне спліталось воєдино із земним, породжуючи невпинний плин життя. По-між руїн, колишнього величного святилища виднілись сотні сяючих вогників. Вони ховались в колонах і залишках фресок, і ледве-ледве розсіювали той морок навколо, що збирався густим туманом і стелився у підніжжя, колись цілих сходів і арок. Вогники миготіли і тремтіли у повітрі від тонкого, майже невловимого наспівування Морани : «Про неї складали легенди, про неї співали пісень, де вигадка в них, а де правда, ніхто і не зна по цей день» Вона сиділа на сірій мармуровій плиті, яка,

Хотів би я довіритись тобі, віддати душу, тіло й серце. Немає сенсу в моїй клятьбі, не буду вірним я до смерті. Я можу дивитись з тобою на зорі, кричати у полі до неба пісень, проте в темряві, глуші неозорій ти ніколи не знайдеш сонце і день. Тисячі "я люблю" не скажу я довіку. Можу лиш цілувати долоні міцні. Спи спокійно, не розплющуй повіки. Я врятую, коханий, хоча б уві сні.

Когда же наконец уйдёт, Вся ета серая рутина. И уберется в никуда, Глухая жизни паутина. Розтает лёд у вашей дверцы, Заплачет раненое сердце. Исчезнет мигом тишина, И будет музыка слышна. Когда исчезнет зверский вид, Людей, моя душа болит. Кто засверкает душой чистой, Как ловким золотым намистом. Кто мир на Землю принесёт, И в сердце камень разобьет. Поселит в душах простоту, Прогонит прочь всю пустоту. И мир измениться вокруг, В нём станут лутше сотни рук...