Пан Малодобрий

«Пан Малодобрий»

Холод залишився на вулиці. Щойно перетнувши теплову завісу він опинився під захистом технологій в обіймах комфорту. Безлика жорстока стихія залишилася там, по той бік дверей.

Сьогодні чимало публіки назбиралося, як завжди. Усі прийшли подивитися на шоу.

– Михайло, привіт! як справи? Готовий? – запитала хостеса ресторану.

– Привіт, кепсько. Накладка вийшла, сьогодні свято в школі. Моя донечка виступає, в неї коротенький віршик, майже в кінці, але вона так готувалася, а ще цей костюм. Уявляєш, вона буде броколі. Капець, ну і уява в тих вчительок.

– Круто, а що за свято?

– Не пам’ятаю, день здорового харчування, чи щось таке, але якщо я не прийду вчасно, боюся, що нарвуся на неприємності.

Хостеса з недовірою оглянула кремезного чоловіка. Діаметр його передпліччя був як у м’яча для регбі. Які в нього можуть бути негаразди.

Михайло залишив куртку у гардеробі та попрямував до свого робочого місця. Гості та персонал ресторану віталися з ним та зі захопленням в очах посміхалися, дехто гаряче тиснув руку. Він витяг магнітну картку та відчинив своє спеціальне приміщення, стіни якого чорніли непроглядністю, до пори.

Різноманітні знаряддя весело всміхалися сталлю до свого господаря, що пихтів та натягував на себе форму в червоно-чорних тонах. Знаряддя висіли для антуражу, крім різних інструментів тут можна було помітити дибу, Залізну грушу та химерного Мідного бика.

Михайло запустив комп’ютера, перевірив якість з’єднання, потім налаштував камеру на штативі. Почувся стукіт. Відчинив.

– Ось твоє мокачино. Шоколаду не пошкодували, все як ти любиш, – жваво продзвеніла офіціантка. 

– Дякую, – Михайло задоволено підкрутив вуса, – супроводу ще не видно?

– Ні, але скоро будуть. Не люблю їх, якщо чесно, такі похмурі завжди. Їм ніби гидко сюди заходити, можна подумати, - дівчина закотила очі і продовжила: – гарний заклад, напевно ціни кусаються для них. І взагалі, це така крута ідея, надати можливість виконувати покарання в ресторані. Це ж просто вау! Популярність шалена, народу збігається хмара. Та, що тут говорити, ми мало не б’ємося за зміни в дні екзекуції. Чайові рікою, жорстокість п’янить не гірше самогону. 

– Так, в нашого мера ідеї одна краща іншої. Не дарма вже п’ятий, чи який там, термін владарює. Ну, біжи вже, я зайнятий.

Дівчина посміхнулася та різко розвернулося на місці. Русявий хвіст описав дугу в повітрі за пів сантиметра від носа Михайла, що вловив нотки її дорого шампуню з розмарином. Коли дівчина подріботіла геть, він занурив вуса у молочну піну, та надпив свій напій, потім сів у крісло та витягнув фотографію донечки з гаманця. Зараз вона вже старша, та на тій світлині дівчинка нагадувала купідончика. Михайло посміхався до її портретика та обіцяв собі встигнути попри роботу, негоду та будь-що.

Зараз він міг дещо перепочити, налаштувати думки на відповідний лад. Це ж буде шоу, на яке чекають мільйони людей. Він головна зірка - Кат.

Почувся збуджений гул. Вели присудженого до страти в’язня. Натовп шаленів та казився в передчутті вбивства.

Михайло відчинив двері та впустив конвоїрів. Чоловік та жінка в строгій уніформі, яку вони вдягали лише для цієї процедури.

– Колись нас повбивають. Хтось вистрибне з натовпу та вистрелить мені в обличчя з дробовика. Довбані чиновники. Невже в тій країні все так погано. Я розумію, було круто то робити з військовими злочинцями. Ми довго вигравали ту війну і всі прагнули розплати. Але зараз! Маячня. – скаржився чоловік-конвоїр.

– Не скигли. Нові часи потребують нових заходів. Місто заробляє, держава позбувається кровопивців як оцей, – вона штовхнула злочинця, – а людоньки радіють тому, що зараз сидять в теплі і їхня голова на плечах. Заходи покарань необхідно було зробити жорсткішими, це вимога часу та раціонального розуму.

– Колеги, якщо можна, перейдемо до справи, – втрутився Михайло.

– Що? Пану Малодоброму, вже не терпиться? – запитала жінка-конвоїр, облизуючи бліді губи, – я б теж не відмовилася. Ти ще не збираєшся у відставку?

– По контракту я тут надовго. Один кат одна особа – така концепція, як мені пояснили. Прошу, в мене ще інші справи сьогодні, – майже благально сказав Михайло, коротко глянувши в очі обом конвоїрам.

Він давно зізнався собі, що боїться ту жінку, схожу на дитину Івана Драго та Пеппі Довгої Панчохи. Руда коротка зачіска, жорстокість та зарозумілість в очах. Кат кудись поспішає, тому вона навмисно зволікала з передачею засудженого.

– Я візьму це, – сказав Михайло та вихопив теку з документами в конвоїра. Його напарниця глянула на це як дружина на свого чоловіка, що длубається в носі за столом на святковій вечері в її мами.

Михайло гарячково шукав місця відведені для підписів та черкав ручкою. Масивні пальці перебирали сторінки одна за одною, вся ця справа зайняла менш як хвилину. Потім він вдягнув свої смартокуляри, просканував QR код та подумки ввів пароль для подвійної аутентифікації. Все, тепер він повністю відповідальний за цього нещасного.

– Гарного дня, - сказав Михайло та взявся до справи.

Він оглянув свого клієнта та вирішив, що проблем з ним не повинно виникнути. Навіть якби седативне не подіяло, він би міг збити хлопчину з ніг лиш дмухнувши на нього. Михайло мало не підстрибнув, коли той заговорив:

– Даруйте, що запитую, але як мені краще покласти голову? Покірно дивитися вниз чи з викликом та відвагою витріщатися в об’єктив?

«Переборщили з седативними, напевно» - вирішив Михайло та в голос сказав:

– Ну... як тобі заманеться. Просто не смикайся, а то удар прийдеться на потилицю і, повір мені, ніхто від цього не виграє.

– Розумію-розумію, але і Ви увійдіть в моє становище. Це ж будуть дивитися батьки та друзі, мить слави як-не-як. Але це не головне, не подумайте, я не божевільний. Хайп на своїй  же смерті не дуже вигідна справа. Просто я не публічна особа тож зовсім не вмію ставити себе на камеру. Не хочу, щоб мене запам’ятали як якесь посміховисько.

– Не переймайся, все буде добре, – сказавши Михайло трохи піджав нижню губу. Таке собі «добре», насправді.

– Ви напевно не завжди хотіли бути катом? Не може в вас бути все так погано з фантазією. Б’юсь об заклад, що Ви малюєте гуашшю.

Михайло нахмурився та мовчки нахилився, щоб заглянув в документи. Пробігся очима по основній інформації.

– Слухай, Платон. Я розумію, це для тебе важливий момент, але в мене строгий графік, зовсім немає часу на теревені.

Платон тепло посміхнувся, від чого біля очей розкинулися зморшки.

– Звісно, обов’язок перш за все. Слухати тиради невинуватого, засудженого до смерті, хто ж на це має час та, відверто кажучи, бажання. Махнув сокирою і все тут, – Платон свердлив поглядом Михайла. В його очах читалося щось середнє між впійманим на курінні п’ятикласником та дізнавачем СБУ.

– Я не виношу вироку, лиш виконую. Насправді я трохи чув про твою справу. Не знаю всіх деталей, але спекуляції з вакцинами проти того довбаного марсіанського штаму то не від податків ухилятися.

Платон знову посміхнувся, просканував поглядом катівню, ніби намагаючись вловити якусь деталь чи знак, що ще є шанс на щасливий кінець. Рухав щелепами, губи смикалися ніби він вів внутрішній діалог. Та вголос сказав:

– Я звісно, не розраховую на співчуття. Справді, судовий процес був приголомшливим, мій адвокат тричі розбивав вщент обвинувачення, але прокурор, наче гідра, відрощував все нові та страшніші голови. Люблю метафори, вибачте. Потім апеляція, касація, але в мене не було шансів. Річ у тому, що вакцина, як і попереднього разу, повинна була потрапити в першу чергу до лікарів, однак в списках часто фігурували особи, що й не чули  про Гіппократа. Я, як не остання людина в медицині, спробував виправити цю несправедливість, за що отримав жорстоку розплату та всенародну ненависть. Моїм батькам навіть собаку отруїли.

Михайло насупився та зиркав на годинника. Вже скоро має все початися. Він одягнув конусну маску – безглузда данина традиціям.  Всі пречудово знали львівського ката. Скоро запланована прем’єра документального фільму про нього. Мер особисто вітав його з днем народження та запрошував стояти поруч на святій літургії в церкві святого Юра.

– Я тут нічого не вирішую.

– Звісно, ви ж народилися катом. Вони розумніші, їм видніше. Ви просто інструмент, крива галочка в бюлетені. У вас є діти? Якщо когось з рідних присудять до страти, ви й далі стоятимете на цій позиції?

– Що ти від мене хочеш, чоловіче? – Михайло потер чоло, – Відпустити тебе? І що? Куди тікатимеш? Все одно впіймають.

Михайло вже втратив терпіння і раз по раз перевіряв чи не загорілася червона лампочка, що сигналізувала початок.

– Не буду я нікуди тікати. Лиш факт, що найбільш відомий гвинтик системи не підкорився цьому тиранічному безумству, це вже буде перемогою, – Платонові, спокійні до того,  сіро-волошкові очі світилися чи то від хвилювання або ж просто простудився в слідчому ізоляторі.

Михайло хотів щось відповісти, але периферійним зором вловив червоне миготіння. Він рвучко підстрибнув і сарделько-подібними пальцями тицьнув кнопку активації стіни. Непроглядна чорнота поступилася прозорості. Вже добряче підпиті гості свистіли, вигукували та шаленіли  мов фанати Олега Винника на його прощальному концерті. Стіна поруч перетворилася на екран, з нього гримав ведучий. Стандартні репліки, щось про любов до батьківщини, правосуддя, відкуплення гріхів кров’ю і таке інше.

«Краще б вдома сиділи, а не вешталися туди-сюди, то вже і хворіли б менше» - подумав кат і сповненим театральності жестом привітався з камерою, через яку чи не вся країна зараз споглядала це дійство. Смертну кару ввели на державному рівні, але лише у Львові її виконують у середньовічному стилі.

Симпатяга ведучий, якому світило депутатське крісло в наступній каденції, продовжував виступ приперчений жорсткими епітетами та демонстрував кадри з судового засідання. Згодом з екранів дивилися актори перевдягнуті в лікарів. Дивилися поглядом пораненого оленятка, ображено, але рішуче. Михайло вже не слухав давно, в нього виробився внутрішній таймінг тому він знав коли має виконати свою роботу. Він помітив, що Платон весь час дивився йому в очі, точніше, шукав їх, бо Михайло дивився куди завгодно лиш не на свого клієнта. 

Платон мовчав та тепло посміхався до останньої людини, яку він побачить. Михайлові раптом стало цікаво, чи вірить він в потойбічний світ. Скоріше за все ні, занадто розумний на вигляд. Ймовірно його там не чекає нічого доброго, він навіть не жалує за свої злочини.

Настав момент, величний вершитель правосуддя підійшов до засудженого до страти, він поклав долоню, засунуту в червону оксамитову рукавицю, на плече та громоподібним голосом промовив:

– Якими будуть твої останні слова?

Камера зі штучним інтелектом, що міг би перемогти в грі «Перший мільйон» за пів секунди, навела фокус на обличчя Платона.

– Не бійся приймати правильні рішення.

«А ще казав, що в мене погано з фантазією», – подумав Михайло, не зрозумівши чи Платон звертався до нього чи до умовного глядача. 

Гнітюче заціпеніння охопило могутнє тіло ката. На мить йому здалося, що хлопчина важить тону і жодна сила не здатна зрушити його з місця. Та все ж він опанував себе, як завжди, та провів Платона до місця страти. Помістив голову на дерев’яну півкруглу підставку, та зафіксував шию. Михайло ковтнув слину, що скупо зволожила пересохлу горлянку та потягнувся за мечем. «Меч правосуддя» мав прямий клинок зі зрізаним майже під прямим кутом вістрям, та зображення герба міста і шибениці. 

Михайло взявся обома руками за широке руків’я та востаннє глянув на тім’я свого гостя. Напружив ноги та м’язи по всій спині, пальці хруснули, а повітря розітнуло вістря меча. Тепер замість Платонової голови Михайло бачив рівний зріз шиї. Химерний візерунок з хребта, м’язів та різних трубок, що імпульсивно пирскали кров’ю. 

Оглушливі крики радості, захоплення, ейфорії розносилися у повітрі ресторану. Сьогодні в багатьох гостей буде незабутній секс, можливо просто зараз, судячи з черги під вбиральнею. Стрім вкотре побив рекорд з переглядів.

Стіни повільно затемнились, як сцена в театрі. Щойно вони стали остаточно непроглядними, почувся сигнал з дверей №2, тих що не вели у ресторан. Михайло стягнув свою катівську маску з відмінною вентиляцією та попрямував туди.

За дверима чекали двоє в захисних медичних костюмах, за спинами виднілася каталка.

– Ми забираємо тіло, – гугнявим голосом сказав перший скафандроносець, – ось документи.

– А чому тіло не забирають працівники моргу? – Михайло супився та натягував свої смартокуляри.

– Засуджений отримав найвищу міру покарання з повною конфіскацією майна, включно з органами та шкірою, навіть скелет піде на якісь дослідження, – чоловік в спецкостюмі витягнув невеликий пакет для голови.

– Але ж в нього є батьки, хіба вони не хочуть поховати свою дитину? – помітно ніяковіючи запитав Михайло.

– Їм же краще. Знайшлося б чимало охочих познущатися з його могилки.


Затори, каналізаційний сморід та вдавані каліки жебраки – три кити на яких десятиліттями тримається образ Львова для його жителів. Можливо в кожному великому місті є схожі елементи, та корінний львів’янин без зусиль впізнає рідний сморід з нотками кручеників та кави.

Встиг. 

Ні заметіль, ні робота, ні сторонні балачки не завадили Михайлові прийти на свято до своєї принцеси. Він глибоко вдихнув, підкрутив вуса та вдягнув медичну маску, не обов’язкову та все ж ознаку гарного тону в освітньому закладі.

Михайло знову ловив на собі погляди: переляк, зневага та неодобрення все читалося в очах інших батьків. Хай там як, зараз усе розтане, відійде на другий, зовсім не важливий план.

Просторий актовий зал чи не найдорожчої школи вмістив чимало гостей. Дистанція між кріслами дозволяла жонглювати веслами під час перегляду вистави. Михайлові здалося, що від його крісла відстань була дещо більшої за середню. Він зручно вмостився та склав пальці на колінах.

Дуже гарні та чемні діти виконували різні милі частини перформансу. Михайло прикипів очима до своєї донечки, посміхнувся та заплакав коли настала її черга говорити свої слова. Гарячі сльози стікали великими горошинами, а він з захватом розглядав її чудернацький костюм броколі. 




BohdanBad
Опубліковано: 07 жов. 2021. 11:33
Міський кат, що живе у Львові недалекого майбутнього, поспішає на шкільне свято доньки, але повинени виконанати ще одну екзекуцію. Оповідання брало участь у конкурсі "Загибель богів" від Зоряно Фортеці.
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!