НАДІЯ ПОВИННА ЖИТИ!

Поліна відкрила очі. Яскраве світло вдарило в обличчя так, що вона не змогла витримати напруги, і знову закрила їх… Так боляче…
- Що трапилось? Де я? – прошепотіла дівчина.
- Тримайся, люба. Вже все позаду, - почула вона рідний голос. - Тобі зараз не можна вставати. Відпочивай…. – це останнє, що чула, і знову провалилася в темряву.  
* * *
- Це ваше остаточне рішення?
-Так!
- Можливо, ще подумаєте? Це немовля – частина вас, частина вашої душі!
- Я не хочу її бачити! Давайте папери, я все підпишу. 
Головний лікар пологового будинку невеличкого містечка протягнув юній дівчині папери. Його очі були сповнені відчаю та суму. Ще одне маленьке янголятко залишається без мами…
  • Хоч погляньте на неї, вона така чарівна… - лікар дивився дівчині прямо в очі, благаючи не робити великої помилки.
  • Я ж Вам сказала, я не хочу її бачити! Не хочу! – почала кричати дівчина. – Ця дитина зламала мені все життя!
  • Дитина ні в чому не винна…
Але дівчина вже не чула. Вона гримнула дверима й швидко вибігла з лікарні.
  • Що ж, доню, тепер ти житимеш тут деякий час, - Андрій Михайлович змахнув солоні краплі з обличчя і міцно притулив до себе крихітну дівчинку. 
Потім повідомив персонал лікарні про ще одну дитину, від якої відмовилась матір і пішов до свого кабінету. Всі знали, що близько години він звідти не вийде. Так було щоразу, коли в пологовому будинку залишали немовля… 
Андрій Михайлович стояв на колінах в своєму кабінеті, закривши обличчя руками. 
  • Господи! Невже вона не розуміє?.. Невже… Це ж такий подарунок з неба. Дитина… Господи, нехай у цієї крихітки буде сім’я. Справжня, любляча… Благаю Тебе, будь ласка… 
***
 Поліна повільно приходила до тями. Вона відчувала, що все її тіло ніби сковане залізними ланцюгами. Зібравши усі сили, підвела руку, намагаючись дотягнутися до свого живота. Виснажений двома занадто важкими ночами, Тімур лагідно торкнувся її руки. 
  • Сонечко моє… Нарешті… Я так кохаю тебе…
  • Скажи мені, що це сон, - зрозумівши все без зайвих слів, відповіла Поліна. – Я знову не змогла? 
  • Зараз головне, що ти жива… Ми впораємось, люба. Ми…
  • Я вже не вірю… Чому саме я? Чому?
  • Люба Поліночко…
  • Навіщо я тобі? – з грудей вирвався стогін. – Скажи мені, навіщо я тобі? Я не можу виносити дитину… Я не можу дати життя… Не можу!
  • Що ти таке кажеш, люба моя? Ти для мене найцінніша у світі! 
  • Я втратила вже третю крихітку… - ніби не чуючи Тімура, говорила Поліна. – За що це мені? Що я зробила поганого, що небо проклинає мене?..
  • Заспокойся, будь ласка. Тобі треба відпочити і одужувати. У нас все життя попереду…
До палати зайшов лікар. Поліна дивилась у вікно, але погляд її був безцільний та пустий. Думками вона прощалася зі своєю дитиною, яку так мріяла тримати на руках, для якої співала колискові вже шість місяців. Вона була така щаслива… та сподівалась, що цього разу все буде добре…  
***
Осінній вітер увірвався до країни цього року зарано. Ще не добіг свого кінця серпень, а на вулиці вже відчувався його холодний подих. Андрій Михайлович повертався додому після робочого дня. Як завжди його зустрічав парк, та запашна кава. Маленька зростом, з великими блакитними очима Оленка чекала свого янгола-охоронця. Так дівчина, яка продавала каву в парку, називала Андрія Михайловича.  
  • Добрий вечір! – побачивши попереду знайому постать, озвалася Оленка.
  • Добрий, добрий, Оленко.
  • Ваша кава вже готова, - дівчина простягла невелику червону чашку.
  • Дякую, доню.
  • Андрій Михайлович, я хотіла вам дещо сказати, - зніяковіло почала Оленка.
  • Щось трапилось? – занепокоївся лікар.
  • Можна і так сказати… Дякую за те, що в цей день, двадцять два роки тому Ви вмовили мою маму не залишати мене… 
  • Ну що ти, рідненька. Дякуй Богові. Господи, вже двадцять два роки?! Вітаю тебе, доню, з днем народження!
  • Дякую. В мене ще є новина…
  • Яка?
  • Ви ж знаєте, що рік тому я вийшла заміж? Сьогодні я дізналася, що у нашій родині буде поповнення! – щоки Олени залилися рум’янцем.
  • Це найкращий подарунок на день народження! Вітаю тебе ще раз! Бережи себе і крихітку. Ми ще неодмінно побачимось!
Андрій Михайлович пішов стежинкою парку. Думки його були далеко. Десь там, де може буди лише серце, яке кохає, чекає та сподівається… Він радів за Оленку, та у грудях носив щем… Зупинився біля свого будинку і довго дивився в небо. Губи шепотіли молитву…
  • Де ж ти, моя доню?..
***
Поліна виглядала у вікно, чекаючи на свого чоловіка. 
  • Така злива на вулиці… Де ж він? – непокоїлася. 
Нарешті почула як повертається ключ у замку дверей. Побігла на зустріч.
  • Ого, як ти змок! Знімай куртку, а я поки приготую тобі гарячого чаю.
Поліна заходилася готувати чай та розігрівати вечерю. Тімур підійшов до неї і міцно пригорнув до себе. Поліна поклала голову йому на плече. В обіймах чоловіка вона почувалася маленькою дівчинкою, яку ніщо не може злякати, бо він поруч…
  • Як пройшов твій день? – запитала, коли Тімур вже смачно повечеряв.
  • Я маю гарні новини, люба. Тільки, будь ласка, дай мені сказати…
  • Ти знов за своє? – зітхнувши, відповіла Поліна. – Я не певна, що зможу полюбити чужу дитину. Я не знаю як це… Ти же знаєш, що мати залишила мене ще немовлям. Я хотіла народити дитину, щоб відчути себе матір’ю, а не просто всиновити… це не одне й те саме…
  • Можливо, ти таки даси мені сказати?
  • Так, пробач…
  • Сьогодні я був в одному містечку, це досить далеко від нас. Ми з хлопцями дивилися землю під будівництво нового дитячого центру, але це не головне. Я почув, як люди розповідали, що там живе дуже досвідчений лікар. Він працює в пологовому будинку. Можливо, нам варто зустрітися з ним? 
  • Ти ще й досі сподіваєшся? Мені вже важко повірити… Я боюся… 
  •  Хоча б домовимось про консультацію. Якщо є така можливість, чому б нею не скористатися?
  • Добре, але я сумніваюсь, що це змінить нашу ситуацію.         
***
Андрій Михайлович підписував папери в той час, як до нього в кабінет увійшла медсестра. 
  • Доброго ранку. До Вас приїхали люди. Кажуть, що їм дуже важливо зустрітися з вами.
  • Нехай зайдуть. Дякую.
Поліна і Тімур зайшли до охайного кабінету. На поличках – книжки, на підвіконнях квітнуть фіалки. 
  • Доброго дня. Сідайте, будь ласка. Що трапилось?
  • Доброго дня, - розпочав Тімур. – Ми б хотіли проконсультуватися з Вами. У нас такі обставини склалися, що…
  • Я не можу виносити дитину, - випалила Поліна.
  • Так, - погодився Тімур, і взяв дружину за руку, відчуваючи, що вона може почати плакати. – Ми втратили вже трьох дітей і хотіли дізнатися, чи зможемо…
  • Я вже не вірю в це! Навіщо ми приїхали сюди? Вибачте нас, але ми підемо, - Поліна швидко підвелася.
Андрій Михайлович підійшов до Поліни та міцно взяв її за плечі. Дівчина відчула, що стримувати біль, який вже роками живе всередині, більше не має сил і голосно заплакала. 
  • Ну що ти, доню… Неможна вбивати надію. Плакати доречно, я тебе розумію… Але надія повинна жити, доки живеш ти!
Поліна заспокоїлась, і вони ще довго розмовляли з лікарем, домовились про обстеження. У серці загорівся слабенький вогник надії…
 
***
Кленове листя жовтою ковдрою вкрило землю. Чарівна осінь. Казкова… Теплі сонячні промені гралися на радісних обличчях перехожих. Андрій Михайлович дуже любив цю пору року, а бабине літо – особливо! Він міг довго сидіти на лавці міського парку, вдивлятись в обличчя незнайомих людей, посміхатися, коли легкий вітер зненацька підіймав опале листя. Так було і в цей день…
 Ще здалеку помітив він вже знайому постать Поліни. Вона виглядала щасливою…
  • Добрий день, пане Андрію.
  • Добрий, добрий, Поліночко! Як ваші справи?
  • Все добре, дякую! На минулому тижні зробила все, що Ви мені призначили. Здала усі аналізи… Трохи нервую, якщо чесно. Хочу, щоб результати були гарні, але сумніваюся…
  • Не переймайся сильно. Все буде добре! Вірю, що результати будуть неочікувано добрі!
  • У Вас є діти, Андрію Михайловичу? – Поліна трохи зніяковіла.
  • Так… - сумно відповів лікар. – Але, на жаль, я не знаю де…
  • Як це?
  • Багато років тому, я був одружений з найкращою жінкою в світі. Я дуже її кохав. Ми побралися ще зовсім молодими. Якось вона прибігла до мене в лікарню. Я тоді тільки влаштувався на роботу, допомагав лікарю. Так ось, вона прибігла схвильована і дуже розгублена. В той день я дізнався, що стану батьком. Це було як раз восени…
  • І що ж трапилось? 
  • Я дуже радів! Але потім вона сказала, що ще не готова мати дітей, що ще дуже молода… Просила мене домовитись із лікарями, щоб перервати вагітність, - Андрій Михайлович дивився крізь парк, в думках знову постав той день…
  • Але Ви не погодились… - відірвавши його від думок, підсумувала Поліна. 
  • Так, не погодився… Вона ще довго різними способами намагалася на мене вплинути, але ж то таких гріх! Хто я такий, аби відібрати життя, ще й у власної дитини? Ми почали сваритися через це. Грошей на операцію у неї не було, а я не поступався… Почав затримуватись на роботі, бо слухати, те, що вона від мене вимагала не було сил… Сподівався, що коли народиться дитинка, все зміниться. А потім… Одного дня я повернувся додому, а її не було… На ліжку я знайшов лист… Вона написала, щоб я її не шукав, бо вона знайшла собі іншого чоловіка. Я знаю, що дитину вона народила, десь далеко звідси і залишила в пологовому будинку… Десь живе моя донечка… Я навіть не уявляю як вона виглядає, що їй подобається, якого кольору її очі… Я все життя рятую чужих дітей та молюся, щоб Бог зберіг її. Я намагався шукати, багато листів писав у різні дитячі будинки, але все марно…
  • Я вам дуже співчуваю… Але ж… - Поліна хотіла щось сказати, та Андрій Михайлович її не слухав. Вперше за своє життя він говорив, виливав свій біль. Можливо тому, що зустрів людину, яка дійсно розуміє його.
  • Вже багато років пройшло. Я не знаю, скільки мені ще лишилося жити на цій землі, але, бачить Бог, я сподіваюсь… Іноді відчай мене перемагав, але надія повинна жити!
  • Так…
  • Щось я, напевно, вже набрид тобі зі своїми розповідями. Пробач… 
  • Зовсім ні! Навпаки… Я Вас так розумію.
У кармані Андрія Михайловича задзвонив телефон.
  • Добрий день, Катерино. 
  • Пане Андрію, ви б не могли приїхати до лікарні?
  • Щось термінове? – захвилювався лікар. 
  • Можливо. Вибачте, що турбуємо Вас у вихідний день, але…
  • Та кажіть вже, що трапилось!
  • Прийшли аналізи Поліни…
  • Все дуже погано?
  • Вам треба подивитись.
  • Добре, зараз приїду.
Андрій Михайлович швидко підвівся:
  • Вибач, Поліночко, треба до лікарні. Все буде добре! – останню фразу він сказав, заспокоюючи сам себе. – Надія повинна жити!
 
***
На робочому столі на Андрія Михайловича чекали результати аналізів Поліни. Лікар майже забіг до кабінету, швидко зняв пальто та взяв до рук білий конверт. 
  • Господи, нехай все буде добре, - відкриваючи тремтячими руками конверт, шепотів Андрій Михайлович. – І чого я так нервую, аж серце вискакує з грудей.
Він дістав декілька папірців і почав уважно дивитися записи. Його погляд зупинився на результатах аналізів крові та ДНК. 
  • Господи! Цього не може бути! Невже?! – Андрій Михайлович відчув, як земля під ногами починає пливти. Він впав на коліна, закрив обличчя руками. Його могутнє тіло здригалося, сльози рікою лилися з очей. – Дякую, Тобі, Господи, дякую….
В двері кабінету постукали. 
  • Можна увійти? – почувся за дверима голос Поліни.   Вона відчинила двері. – Медсестра зателефонувала мені та просила приїхати. Андрію Михайлович, чому Ви плачете? Що з Вами?
  • Донечко моя, я все ж таки тебе знайшов!  - лікар міцно обійняв Поліну. – Надія не вмирає! 
  • Ви… мій батько?
  • Так, донечка моя. Прийшли результати ДНК. Ти – моя донечка, яку я шукав багато років!
  • Татку… - Поліна не стримувала сліз. Ця зустріч була подарунком з неба!
  • У мене є ще новина для тебе, люба. Ти – вагітна! Термін дуже маленький, але тепер все буде добре. Я зроблю все для того, щоб твоя дитина побачила цей світ. Надія подарувала нам нове життя! 
Наталя ТАРАСЕНКО
tarasenkonatka
Опубліковано: 04 кві. 2021. 15:28
«Цей твір про дівчину Поліну, сироту, яка мріє народити дитину. Та життя не жаліє її. Вона не може виносити немовля. І коли надію вже починає перемагати біль і відчай, Поліна зустрічається з людиною, яка відкриває їй таємницю та дарує нове життя».
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!