Розчавлена суміш Натяків-дотиків, Розфарбована веселковість подихів, Вітбитком на склі. Мезозойського звіра облишки, Напівпосмішки, Й наче нишком Не дивись, Не питайся з якого впало. Недоглянуте, недокохане - лежить. Недоторкане, неспотворене - летить. А в мене від цього лоскіт. Фантомний лоскіт відтятого юнацтва. Яким ти був за віком? Авжеж, чудацтво - Збирати впавших з вікон. Світло на небі,

А ти не бійся - подзвони, (Свідомість номерів не забуває!) Навіть якщо нема коли. І без причини. Чи в печалі... Ти подзвони. Не кидай смс. Голос - не букви. Він живий. З емоцій... Не зводь ти погляд до небес. Не витирай сльозу на щоці. Ти розкажи як день минув? Які є мрії? Чи...сповнений страхами? Чи може щось важливе ти забув - Наприклад, приїхати до мами?! Хай мати розповість про свої справи;

Как жаль что все уже не так И чувствую я по другому Сломалась часть души Вырвали сердце с корнем Как жаль что все уже не так И не вернуть судьбы назад Осталось только разочарованье Разбили все внутри и веру в дорогое Что не по силам теперь собрать И склеять в три слоя А так хотелось теплоты Любви и счастья неземного Как жаль что все уже не так Как больно больно больно... Нет сил все это осознать

Без образ і без гніву відпускаю Намистини черлені падають у траву Ніби море, що поглинає часом безнадійних, трави вбирають у себе роки життя Намистина як день чи мить, яку я берегла, бо любила чи бажала ятрити свою пам'ять Привіт Тепер можна начисто переписати себе, життя, міста мотиви? Сни, у яких я шукала твоє обличчя і не знаходила Скільки нас, безнадійно хворих, ходитиме колами і

Біда усіх цих людей полягає у їхньому мовчанні. Вони мовчать коли їх принижують, коли відверто знущаються з них, коли використовують як рабів, і навіть не намагаються приховати цього. Коли інші порушують геть усі людські правила і закони по відношенню до них, вони продовжують мовчати. Мовчать навіть тоді коли треба волати і кричати щосили, бити на сполох, щоб хоч хтось звернув увагу на проблему,

Возьму я в руки сигарету Немного красного вина Подумаю о своем о женском И грусть развеется сама Я так хотела его встретить Я так его ждала И вот решила хватит Не буду ждать И я ушла И вот стоя на перекрестке Я медленно разворачиваю Свой взгляд Я обомолела Он шел напротив по дороге Прищюрев свой голубоглазый глаз Увидев и дошло что я Он повернул с пути И покатились мои слезы Увы он просто трус Ну

Твоє сонце Три роки на циферблаті. Без рим, пісень, прози. Без Баха і місячних сонат. Без гучних слів терпких почуттів, грайливих світанків. Без легкого « Вінстона» і важкого року. У місті «Л», де немає мрій і надій, де вулиці покриті снігом і мовчать понурі химери, задерши голови до лютневого неба, без сонця і правди про нас. Жовті тролейбуси поспішають тісними вуличками на зустріч весні, яка

Зранку, вдягнувши боти, Знову іду до роботи, Лишивши усі турботи В дома під замком. Запхну у вуха затички, Хай глушать усі привички, Хтось попросить водички, А мені що з того? То все його проблеми, То все її дилеми. Розв’язку теореми В цьому рядку нема! Я сам собі людина, Мами своєї дитина, Скоро буде машина, Куплю собі права. Хоч так трясе маршрутка, Ще сто метрів і тутка Буде зупинка і я Вийду

Темрява вкрила кімнату. Жодний промінь світла не потрапляв туди. Все село поринало в тишу та готувалось до сну. Лише в одній хаті ще довго горіла свіча. Там, зовсім одна, посеред кімнати сиділа Ганна. Вона дивилась, як мерехтить полум’я свічки, та не бачила вона в ньому світла. Їй здавалось, що вона потрапила у пекло, де нікому немає пробачення. Її охопив страх, мороз пробирав тіло. Ганна

(читати вголос, напівпошепки) Най буде собі no comments Як нутрощі зірве смуток І схованку мою куток Злива наповнить Вухам Співало ха-ха лихо Лихо вогке Нишком йшло Заввишки в три роки А завнижки таки як слід для води Спиною мурахами ледь Наче піт І пір'ям легкої ходи Несу свої плями додому Й геть Знімаю сплітки та клопіт Ця вогкість жінкам непотріб Always чотири краплі Я знов попелястий Постріл

Поліна відкрила очі. Яскраве світло вдарило в обличчя так, що вона не змогла витримати напруги, і знову закрила їх… Так боляче… - Що трапилось? Де я? – прошепотіла дівчина. - Тримайся, люба. Вже все позаду, - почула вона рідний голос. - Тобі зараз не можна вставати. Відпочивай…. – це останнє, що чула, і знову провалилася в темряву. * * * - Це ваше остаточне рішення? -Так! - Можливо, ще подумаєте?

Я все же получил роль, хоть и не стремился к этому. Я даже не знаю, в чём именно я играю. Комедия? Может драма, или романтическая история? Очередной, пропитанный грустью и тоской короткий фильм, толком не рассказывающий ничего нового и не раскрывающий глубины чувств? Может, он будет забавен, и его просмотрят в половину внимания, оценив хотябы ту часть иронии, что скрывается внутри? Но, я сыграю