Мокрі ноги, мокра я
і насправді трохи сумно, бо тільки мама назива моє ім'я
звісно не без винятків, вона не одна, але то все ілюзія й примара,
яка не коштує і гроша.
Де ті самі клішовані
"він" і "вона", "вона" та "вона"
та будь-хто, лише б "вона" не сама...
__
Пройшло пів року, знов я тут
Пишу про втрачену потугу знайти тепло в чужому тілі,
хіба не лячно?
Чи не страшить людська натура егоїстичної
жаги заволодіти чужим духом, сином і отцем?
Амінь.
Амінь, хай Бог вас береже!
Не втечете від тої долі холодним впасти в домовину
і приїздитимуть до вас у Київ на "гробки" ті люди,
що за життя палали вам, по нерву деручи щораз,
як уві сні ви з ними були,
зціпивши пальці й імітуючи дзвінок
лишень втекти від того прояву любові,
якому не навчили вас батьки:
без одержимості, контролю, на відстані долоні від щоки.
__
Ви хворі. Як і я.
Ми цілий організм - немов пухлина,
що дихає й руйнує більше ніж може витримати світ.
Хай помирає.
Так легше спокій віднайти як неприкаяній душі людській,
що за життя страждала ніби в пеклі,
хоча момент життя - це не століття самоти великого царя Камю,
що встигнеш ти у порівнянні з ним?
Живи, помри, переродись і знов по колу. Закон простий.