За вікнами знову сумний листопад,
Та він не зігріє роз’ятрену душу.
Не листя багряне – ракети летять –
Їх відблиск у кожній кривавій калюжі.
І спогадів теплих беззахисний шал
Ледь жевріє серед домівок потрощених.
Для тих, хто війни чорну пащу пізнав,
Нічого не буде від дому дорожчого.
Навшпиньках душа серед темних руїн
У вікна сліпі зазирає тихенько.
Отут були пам’ятки з різних країн,
Отут у поетів були посиденьки.
А звідси – на варту навік заступив.
І поклик сурми – був останнім зі звуків.
По ріках Вальгали навічно поплив,
Для воїна честь. Для родини то – мука.
Непевна та дійсність. Бринять рубежі.
Немов Небеса обнялися з Землею.
Пів Всесвіту диха, пів – гострить ножі.
І лиш Білобог нам тримає Лілею.
