Минуло декілька сторіч страждання Етюдів лячних, хтивих, з нотками бажання, Із присмаком металу на ключиці. Тінями сновидінь твій силует насниться. Шафран і тьмяний запах коріандру, Мов мавкою або лісницею, з тугой Розільється дурманом у танку примарном. Твій погляд хижий кольорів природ. Обряд на обрії сузірь, сплетем вінок - З зірок, турбот та існування. Чому ніхто з макабричних істот Нам не сказав: "Як жити у незнанні?" Відкривши очі поглядом шукаю Й тебе знайшов дрімаючу у тиші. Зірки вночі нам файну пісню нашептали Думками в голові відлунює гарніше.

Ох люба Марі, Погоджуюсь з Вами, що час– Це вода, що ллється крізь пальці. І, як не дивно, та нам з Вами вже восьмий десяток. Та тільки Ви вже в поважному віці, мені от і досі сімнадцять.. Але як незмінна личина моя, Так і незламні мої почуття. Я знаю, Вам лячно вмирати, І хоч Ви й не тямите досі, але тут на Вас хоча б чекатиму я. Подумайте, люба, чи страшно було дивитись, як гучно плаче кохана? А розуміти, що ти не зможеш її врятувати? Але я більше не плачу, вже не кричу, Тепер я маю надію, маю мету. Я, Вас моя люба, на інший бік проведу.

Чи минеться це колись? Може доля то така? Недотепи, простака. Лине сивим горностаєм у бездонне забуття Хто стріляє, той впаде, Спис ворожий не підніме! Трохи сенсу закладе Трупом блідим в полі сірим. Не мені судити час, Що спроможний вбити горем. Сум судомний, мов міазм Ринув у свідомість... хто я...

Сміюся, хоча й біль дере у грудях, От от розтане він в глухій імлі. Мільйоном крапельок на зелені трави, Однак не байдуже мені. Що всесвіт той ховає в тінях Сумних, обпалених зірок? В думках безхатька у неріднім краї. Тих сліз солоних звивистий танок.

Хотів би птахом вільним полетіть Не дивлячись униз, на гори... У мандри з всесвітом безкраїм До сонця нескінченного. Блакить... Домівка - поле золотеє, що так утримує мене! Не знав в житті іще я горя. Хоч знаю це. Брешу, обманюю себе. Мені би птицею у небо... Здається й біль колись мине...

Спогади днів нестаріючих з віком Віру в майбутнє безмежно карбують. Тісно сплітаючись квітковим слідом Руки багряною кров'ю знелюднять. Підступною посмішкой, наче дурманом Кривдой шипастою смуту несуть! Низким укліном ті славлять тирана - Лижуть підошву, язик аж снують! Хто б це не був - не пробачим ніколи! В сердці безсмертно надія лине Хоробрих синів закарбованих долей В сердцях у нащадків майбутнє єдине!

Хотіла йти вперед - та все кочусь назад... Не можу знайти відповідь: " Як побороти страх?" В коханні, в роботі, в побуті - і всюди, я одна... Немає навіть подруги: така біда моя! Якісь неначе крутяться, ті люди навкруги, Та серед них, я, як не я - кочусь з життя гори. Блукаю в днях я відчаю, б'юсь об стіни ран... А хотілось жити повнісіньким, щасливим тим життям! І поки люди поруч вже знають, що й куди, Я поверну ліворуч: і знову не туди! Праворуч: теж немає цілі для життя... Напевно: доля моя, звертати не туда! Хапаюсь за можливості, знайти в житті талант... А люди їдуть в

Чим ж ти мене таким зачепила зачаклувала ? Наче пила нашинкувала . Наче кувалда чим ж ти мене таким довбанула вибила землю з під ніг ? На тиждень молюся блаженно сім днів і як навіжено б ущент не спітнів - боюсь цим вже біль не вгамує

Клянусь на Біблії - мінету не було . Я з ним не самовисувавсь на другий термін : хіба б суспільство шанс поблажкою дало ? Народ - не дурень попри висновки ретельні . Клянуся матір'ю - було все навпаки . Вона сама між ніг Пандорою безодня : кружили мозок полосатими зірки від Місіпісісіпі аж до Арізони . Рубаю матку - перевірте поліграф : кажу як є мені нема чого лякаться . Так демократів ще ніхто не обіграв . Чи ви не знаєте отих республіканців ? І на коліна би чого було ставать та зводить наклеп ? Ну ніяк не розумію : їй ще рукою тою йти голосувать а голова по ноги вся у вазеліні .

Сира земля справляє мов любов останнє перше враження на трупа тепер для нього в цілім світі лиш вона - єдиний ліками бальзам : всі разом ляжем свого часу і розчинимось як гроші у банкрута а він би й небо як сулили синьо-сьоме звідти ввік не вилізав . Науки здавна винаходять випробовують безсмертя еліксири . І хай-но зовні б навіть зомбі-апокаліпсис злякать усіх настав : заритись далі зневажать і не зважать на це в землі сирій і сірій , немає марно мови - в надра знов виснажливо навколішки вростать діагонально перпендикулярно вертикально чи горизонтально . Вдається дивом і не кожному далеко

Прийди до мене - в обійми мої впийся: Немає більш надійного плеча! І дотикам моїм відраз відкрийся - Дай волю ти віддатись почуттям. Не матимемо сили зупинитись, Не буде часу в нас іти назад. І раз за разом вустами ми тулитись - Будемо, й грітись поглядом в очах. Хотілося б щоночі та щоранку, Тебе стрічати поглядом страсним. Не бачить волі й тиші до світанку, В несамовитих обіймах тонучи рясних... Чого ж не йдеш до мене в мої ночі? Чому не бачиш шляху де любов? В коханні тонуть мої ясні очі... Та ти не бачиш й краплі - знов і знов!

Гратись в рулетку голодним патроном мудро не наодинці блазень завертить корону під троном : " Був король - мерво у дірці ! " Трупів злиття крізь кров і пластик - гній аж виходить рікою : рухами пальців зброю скласти вміє не кожен військовий . Хтось Архімеда хтось Піфагора школи завчав теореми : лихо химерне біда - не горе горе - уже не проблема . Горя моря і проблеми і біди нервом поет заримовує : доле моя нев'єбенне лібідо ледве вдається вгамовувать . Вийти назовні й вити на сонце в небі ніби на місяць : як тільки в голову план не прийшов цей дивний до мене раніше ? Витримать