— Мері Сью? — спитав я та ще раз пильно придивився до зображення дівчинки-ельфійки, що тримав у руці. — Якесь дивне ім’я для ельфійки.
— Це прізвисько, яке вона використовує серед людей. — шепеляво просипіла фігура навпроти.
Я глянув туди, але не зміг вловити погляд співбесідника. Той був закутаний у плащ з великим каптуром. Підсівши до мого столу у шинку “Золотий вепр” він не тільки не зняв його, а навіть ще більше натягнув на голову. Через те я так і не побачив його лиця. У погано освітленому шинку здавалося, що ніякого обличчя під каптуром і немає, а зі мною говорить сама темрява.
Я кинув зображення Мері Сью на пошарпану стільницю з мореного дуба, сьорбнув гіркого хмільного квенійського елю з великої кружки, що стояла поруч.
— Якщо ви попередньо щось узнавали щодо мене та змогли розшукати, то, певне, маєте знати мої принципи. — я зробив паузу для ще одного ковтка еля. — Я не беру замовлення на дітей. Ніколи. І не за які гроші.
Вимовивши це, я міцніше прихопив важку кружку з товстезного зеленого скла, а ліву руку опустив під стіл ближче до кинджала, що був за халявою чобота. Деякі клієнти бувають дуже настирливі та не готові почути відмову.
— Ми знаємо про ваші принципи, пане Богарт. Місяць тому Мері Сью виповнилось 92 роки. За ельфійськими мірками вона стала дорослою. — промовила темрява з-під каптура.
— Можливо. — відповів я з деякими сумнівами. Ця інформація ще потребує перевірки. — Які строки та оплата?
— Строків нема. Точніше — будь-які розумні строки нас задовільнять. — як та змія просичала фігура. Над столом з’явилася рука у чорній рукавичці та, з помітним зусиллям, поставила переді мною об’ємний кошіль. — Це — аванс.
Цікаво — хто там ховається під каптуром? Некромант з Ордену Півмісяця? Змієлюдина з Червоної пустелі? А може ельф з конкуруючого клану, що змінив свій голос, щоб його не впізнали?
Я обережно відкрив кошіль та заглянув. Він був повний золотих імперських реалів. Подумки я присвистнув, хоча зовні нічого не змінилося у виразі мого обличчя. На перший погляд, тут не менше сотні реалів. Величезна сума. Можна купити цей шинок і залишиться ще на місяць-другий для ведення справ.
— Сто двадцять реалів. — наче прочитавши мої думки просипів мій замовник. — І ще стільки ж, як зробите справу.
Спокусливо. Дуже спокусливо. Чи не занадто? Я один з самих дорогих найманих вбивців. Та ладно, кого я обманюю — я найдорожчий з усіх. Бо — найкращий. І навіть з тим, це найбільший куш, який мені пропонували за весь час.
— Ми платимо вам такі гроші, тому що знаємо, що ви гарантуєте результат. — відчувши мої сумніви, сказав голос з-під каптура.
— Так, я — Марті-Гарантована Смерть. Я знаю свою справу, як ніхто інший. — з погордою підтвердив я.
Мій погляд зупинився на зображені дівчини, а потім перейшов на кошель з золотом. Ну що ж — гроші не пахнуть. Так казав мій вітчим, що працював кожем’якою. Коли згадав його наче наново відчув той жахливий сморід, що стояв у цеху з гарбування шкір.
— Я згоден. Як вас знайти, коли справа буде зроблена?
— Ми самі вас знайдемо. — просичав мій наймач.
Трохи ризиковано. Але він, чи, пак, якісь, невідомі мені, вони знайшли мене тут у шинку, хоча я, звичайно, ніде не світився та не патякав про те, де буду знаходитися. Тож дещо вміють.
Ми потисли руки і фігура у каптурі зникла, як і не було. На столі залишився кошіль з грошіма та зображення вродливої, стрункої, як смеріка, молодої та тендітної, наче підліток, ельфійки.
* * * * *
Поки я збирав усю можливу інформацію щодо Мері Сью, та не витрачала часу дарма. На другий день, після того, як вона прибула до нашого славного міста Гренцлава, у книгарні вона випадково зустріла принца Елізара і він закохався у неї з першого погляду.
У цій новині було дивно все. Абсолютно все. По-перше, що міг робити той принц у книгарні? Книги — це останнє, що його може цікавити. По-друге, чим може принадити Елізара молода дівчінка-ельфійка? Так, вона симпатична, ну хай навіть красива. Але ж принц славився своїми любовними походженнями. Він крутив з такими красунями, розумними та майстерними у мистецтві спокуси, що Мері Сью до них дуже далеко. І от — кохання з першого погляду! Дуже слабо в це віриться.
По місту ширилися плітки, щодо ельфійської любовної магії та приворотного зілля. І я був схильний їм вірити. Звичайно, Елізар був захищеним від магії найкращими амулетами та артефактами. Його напої та їжу ретельно перевіряли, у тому числі й придворні маги. Але будь-яку охорону можна обійти. Кому це знати, як не мені?
Та навіть це було не найдивнішим. Найдивніше було те, що королівська родина прийняла вибір принца. Неймовірно! Згодні на наречену невисокородного походження, яку знають всього два дні, та ще й нелюді. Наскільки я знав короля Александра V та королеву Маргарет — це було абсолютно виключено. Однак, факт полягає у тому, що через три тижні призначене весілля.
Схоже, щось дуже непросто з тією Мері Сью. Треба триматися від неї якомога далі, хтозна, що там за магія у неї, як вона може подіяти на мене і чи витримають мої захисні амулети. Ну, я — майстер своєї справи, вмію працювати на відстані.
Між тим, моя задача значно ускладнилася. Наречену принца охороняла королівська гвардія. Кожну хвилину навколо неї крутилися досвідчені та вправні бійці та ще й, можливо, маги. Це на доданок до невідомої магії самої ельфійки. Але ж я — Марті-Гарантована Смерть. Я й не такі перешкоди долав.
Я сидів на даху непримітного будинку на вулиці Чоботарів та спостерігав за тим, що відбувалося на широкому Східному бульварі. Ця вулиця тягнулася від Східної брами до площі Ринок і на ній переважно жили багаті купці та торговці. Завдяки пагорбу, на якій знаходилась вулиця Чоботарів, Східний бульвар був у мене як на долоні. Я взяв до рук арбалет та почав заряджати його стрілою. Вона була не простою, а з чорного ламбарського дубу. Мало хто про нього знає і його дуже важко знайти, але це чи не єдине дерево, що абсолютно імунне до магії. Від цієї стріли не захистять ані магічні захисні аркани, ані чарівні амулети. Я прикупив три по пів золотого імперського реала шість років тому, коли був у одній далекій та небезпечній подорожі, і беріг їх, як найдорожчий скарб. Але наречена принца Елізара, що володіє невідомою магією та надійною охороною заслуговує на найкраще.
Стріла була на місці, а я напоготові. І вчасно — на бульварі з’явилася примітна кавалькада. Я прицілився у Мері Сью та почав чекати. Прицільна дистанція мого арбалета десь триста кроків, але щоб бути певним я вирішив дочекатися двохсот. Може було б краще сто п’ятдесят, але це вже занадто ризиковано. Мене можуть схопити.
Я затамував подих і от ця мить настала. Стріла на шаленій швидкості вилетіла з арбалета та понесла смерть Мері Сью. Водночас статний білий кінь ельфійки раптом послизнувся на вологій після дощу бруківці та оступився. Тіло його вершниці від цього посунуло різко вперед. Стріла, що мала пронизати її шию пролетіла далі, вибила іскри зі стіни дому, розкололася навпіл від удару та впала. Я отетерів від такого розвитку подій і закляк на місці. А от охорона почала діяти миттєво. Ельфійку прикрили двоє дебелих охоронців та увели у провулок. А інші кинулися шукати стрільця.
Я, нарешті, опам'ятався та вужем прослизнув до горищного вікна. В мене був чіткий план для відступу, але я втратив важливі секунди, коли не міг повірити у своє фіаско. Тож мене трохи не спіймали.
Що то було? Я ніколи не промахуюсь, принаймні, з двохсот кроків. Не зі свого ретельно налаштованого та підігнаного під мене арбалета. Невже якась магія таки захищає навіть від стріли з чорного ламбарського дубу? Чи це, все ж таки, прикрий випадок, що врятував життя Мері Сью?
Королівська секретна служба цього разу спрацювала на відмінно. Вже наступного дня моє зображення прикрашало чи не кожну стіну дома у Гренцлаві. “Розшукується особливо небезпечний злочинець, на ім'я Мартін Богарт. Нагорода за будь-яку інформацію 100 королівських дукатів”. Не найбільша сума, яку пропонували за мою голову, але суттєва.
Доведеться терміново змінити свій вигляд та житло. Багато хто користується магією зміни личини у таких випадках. Але не тільки королівські маги, а й будь-який чаклун середнього рівня легко розкриє магічну личину. Не кажучи вже, про безліч артефактів, що виявляють таку магію.
Тому я використовую грим. П’ять років я пробув у бродячому цирку, до якого прибився після того, як втік з дому, коли мені було одинадцять. Багато чому навчився там. Акробатика, метання кинджалів, різні хитрі фокуси й, звичайно, вміння користуватися гримом.
Я дістав свою спеціальну валізу і через сорок хвилин ретельної та кропіткої праці на мене у дзеркало дивилася повненька жінка років п'ятдесяти. Нічого спільного з худим та жилавим Мартіном Богартом.
Я стояв за портьєрою та крізь щілину дивився, як томатний суп у тарілці з божевільно дорогої дафурської порцеляни несуть до Мері Сью.
Багато зусиль я витратив, щоб мене взяли до кухні королівського замку. Робота там була хоч і престижна, але важка та й платили небагато. Певне, королівська родина вважала, що вже саме щастя працювати у їх замку багато чого коштує, то ж економила на платні. Сюди йшли, щоб отримати досвід та рекомендації з якими легко було влаштуватися потім на роботу до якихось багатіїв, що щедро платити за обслуговування “королівськими” слугами. Тож плин кадрів був ще той. Через те секретна служба не дуже ретельно перевіряла кандидатів і мені вдалося прослизнути крізь решето їх перевірок.
Те, як в останню мить, вже після того, як суп пройшов королівського дегустатора, я підсипав отруту, має увійти до підручників найманих вбивць, якщо хтось колись буде такий підручник писати та видавати. Майстерність вищого ґатунку. Та й отруту я знайшов такого ж ґатунку — екстракт берзської файоли. Практично миттєва смерть і жодного шансу на порятунок.
От тарілка вже перед Мері Сью. Вона бере ложку, занурює у суп, підносить до рота. Зараз має все статися. Але ні. Смакує ще одну ложку. За нею третю та четверту. Посміхається та щось говорить фрейліні, що сидить зліва від неї. Що за маячня?! Я певен, що вона їсть з тої тарілки. Я не спускав з неї очей весь час з моменту, як підсипав отруту і до моменту, як вона опинилася перед ельфійкою. Вже від однієї ложки супу вона б мала померти! А вона їсть та ще й сміється. Мені підсунули фальшиву отруту? Я дуже давно вже співпрацюю зі Старим Гаррі та ще ніколи він не давав мені приводу у ньому сумніватися.
— Ти що тут робиш? А ну марш на кухню. — перервав мої панічні думки голос камердинера.
— Ой звиняйте, я всього лише хотіла хоч трішечки подивитися на наших величних королів, пане камердинере! — пискнув я по-жіночому та з селюцьким акцентом.
— Ще надивишся! Швидко працювати побігла. — грізно гаркнув камердинер.
Через пів години на кухні пролунав істеричний жіночий зойк. Вся робота зупинилася та люди з жахом дивилися на скорчене тіло помічника кельнера Франка. Його очі закотилися, з уже мертвого рота продовжувала невпинно виходити червоно-біла піна. Отак от виглядає смерть від берзської файоли. Бідолаха полюбляв доїдати за господарями й спробував суп з тарілки нареченої принца, коли забрав його залишки зі столу. Виходить, Старий Гаррі і тут не підвів. Але клята Мері Сью і досі жива!
Королівська секретна служба зовсім озвіріла і я вирішив на деякий час злиняти з міста. Вже по дорозі, у сільській корчмі, прочитав у газеті, що хтось планував отруїти майбутню принцесу, але, на щастя, в неї виявився дуже рідкісний імунітет до берзської файоли, яку використовував лиходій.
От же ж, ця Мері Сью — ще та штучка! Двісті сорок королівських реалів виглядають вже і не такою зависокою ціною за її смерть. Але ж я — Марті-Гарантована Смерть. Я доберуся до тебе Мері Сью, як би важко це не було.
Я повернувся до Гренцлава через місяць. Весілля пройшло без інцидентів, інших замахів на Мері Сью не було і секретна служба втратила пильність, хоч Мартіна Богарта так і не спіймали.
Цього разу я виглядав як старий моряк. Замурзаний, багато разів штопаний південоморський плащ, довгополий шкіряний капелюх, тріснута липова люлька, сива борода лопатою та бакенбарди. Я навіть трохи прикульгував на ліву ногу, як шкіпер з “Необачного”, з якого я скопіював цей облік. Пройти у місто мені було легко, а от мій вантаж довелося провозити таємними підземними ходами контрабандистів. Це було досить важко та дорого, але воно того коштувало. У величезному ящику, який був захищеним купою дуже рідкісних та дорогих амулетів, магічних арканів, та пентаграмою Ахіплекса, мирно спав чорний демонічний пес ґрим.
Кажуть, що ця магічна потвора була породженням проклятого шлюбу демона з самих глибин останнього кола Пекла та болотного духа Френіра, якого зображують у вигляді велетенського вовка. Може й так, а може й ні, але той ґрим був чи не найстрашнішою потворю у світі. Самим уособленням Смерті. Я б назвав його Гарантованою Смертю, але це прізвисько вже давно належить мені. Вполювати ґрима можна тільки на Жахливих Болотах. Залишитися при цьому живим — це вже справжнє диво, варте окремої саги. А я задумав справу ще крутіше — полонив ґрима та планував використати його проти Мері Сью.
Тиждень я вивчав розклад принцеси, план Королівського парку, де вона гуляла кожного дня, цькував ґрима на її носову хустинку, що за чималеньку суму поцупив для мене один з королівських слуг. Нарешті час прийшов. На винайнятому візку я підвіз ящик з ґримом до потрібної сторони парку. Розтрощив одне колесо і полишив візок, начебто колесо зламалося, а володар візка побіг за допомогою чи інструментами. Сам сховався у кущах десь за двісті кроків від місця подій. Нехай я цькував ґрима саме на Мері Сью, але ця потвора може роздерти всіх на своєму шляху. Краще бути від неї подалі.
Принцеса з охороною вийшла на потрібну мені алею парку. Охоронці розбрелися і Мері Сью опинилася практично одна на розрахованій мною відстані від ящика з ґримом. Що ж, саме час. Я дістав арбалет. Ні, я не буду цілити у Мері Сью — навряд чи з цього щось вийде. Цього разу я прицілився у хитрий вузол, що стримував ящик ґрима закритим. Вжуххх, і моя стріла, наче ножем, розрізала його. Кришка ящика звільнилася, разом з вузлом розірвалася й пентаграма, що магічно струмувала потвору всередині.
Чорною блискавкою вилетів ґрим з ящика, перестрибнув височенну огорожу Королівського парку, наче її й не було і кинувся до Мері Сью. Охоронці помітили його, їх амулети заграли червоним кольором попереджаючи про магічну небезпеку, але вдіяти вони вже нічого не могли. Пекельна потвора в обліку жахливого чорного пса була швидша за все. Ще мить і вона біля ельфійки. Я закрив очі. Мені по-різному доводилось вбивати людей, я точно не боявся виду крові, але бачити як когось шматує ґрим — це було занадто навіть для мене.
— Ой який чудовий песик! — почулося мені.
— Хто тут у нас такий гарний хлопчик? — продовжував дівочий голос.
Я обережно відкрив одне око. Не повірив тому що їм побачив і відкрив друге.
Велетенський чорний пес сидів поруч з Мері Сью. Та гладила його по голові. Почухала за вухом. Ґрим ліг та повернувся пузом догори. Мері Сью почала чухати і його. Пекельна потвора задоволено заскавучала.
Я розлючено плюнув на землю, розвернувся та пошкутильгав якомога далі від цієї сцени. Повернув за кут та у розпачі притулився до стіни.
Що це діється?! Як таке може бути? Вже третій раз поспіль абсолютно надійний засіб дає збій. Такого ніколи не було і не може бути! Хто я після цього? Як мене будуть називати? Марті-Можлива Смерть? Марті-Якщо йому дуже поталанить Смерть? Марті-Невдаха? Марті-Безпорадний Блазень? Я стиснув зуби так, що вони жалібно заскреготали. По щоці покотилася якась капля. Що це? Я витер її рукою, а після цього шоковано витріщився на вологу на своїй долоні. Це … сльоза?! Я ніколи не плакав. Ніколи у своєму житті. Навіть у дитинстві, коли вітчим до кривавих рубців поров мене шкіряними ременями, я не подарував цьому світу жодної сльозинки. А тут …
В цей момент у долоні опинилися два дрібних мідяка.
— Не плач, старий. Купи собі шматок хліба. — це якийсь добрий житель Гренцлава прийняв мене за жебрака, що просить подаяння.
Невже це моє майбутнє? Просити милостиню на вулицях Гренцлава. Марті-Жалюгідний Жебрак. Ні! Не бувати такому! Я у люті жбурнув подалі ті мідяки. Тепер це вже не бізнес, це — особисте! Щоб там не було, але я дістану тебе клята ельфійська відьма! Ти здохнеш, Мері Сью. Я це гарантую.
* * * * *
Я відчинив двері та зайшов. Всі, хто сиділи за столиками, замовкли та вилупили на мене очі. Певне, нечасто сюди заходять люди, одягненні як мисливці Великої Вільної Пустки. А може їх увагу привернув огрядний меч у непоказних, але зручних піхвах, що висіли у мене на поясі.
Відразу побачив її. Вона чи не єдина, хто не звернув на мене уваги. Сиділа за якоюсь металевою табличкою чи щитком. На ньому горіла, мабуть, за допомогою якоїсь магії, емблема у вигляді яблука, яке хтось надкусив. Її погляд не відривався від цієї таблички, а обидві руки робили за нею якісь швидкі рухи. У такт до цих рухів лунало не гучне, але досить чітке клацання, наче мініатюрний кінь цокав по бруківці якоїсь з вуличок Гренцлава.
Я підійшов ближче до неї. Придивився. Так — це вона, виглядає так само як мені її описували. Велике округле лице, все у вуграх, друге підборіддя, що загрожує з часом перейти у третє, давно не мите та так-сяк причесане руде волосся, рогові окуляри з незграбною оправою та товстезними лінзами. Вона, мабуть, нещодавно їла печиво, крихти якого прилипли до нижньої губи та застрягли на грудях у затертому розтягнутому вовняному светрі, який мішкувато сидів на ній.
Я кахикнув, щоб привернути увагу. Вона продовжувала зосереджено та натхненно чаклувати за своєю чарівною табличкою. Кахикнув ще раз, на цей раз голосніше.
Це спрацювало. Дівчина переді мною нарешті відірвала погляд від таблички та подивилася на мене. Не повірила своїм очам. Схопила серветку, що лежала на столі та протерла окуляри. Її очі збільшилися від подиву до неймовірних розмірів, які до того ж ще й збільшили лінзи, крізь які вона очманіло дивилася на мене.
— Мартін?! Мартін Богарт, що … як … Цього не може бути! — шоковано вигукнула дівчина.
— Олена Будько, також відома як Лаіріель Лютіен? — спитав я, хоча вже знав відповідь.
— Як … Чому? Навіщо ви тут? — не могла відійти від шоку вона. Через мить в її очах промайнула здогадка. Здивування змінилося на паніку та жах.
— Ви прийшли вбити мене? Це — ваш останній засіб вбити Мері Сью, Марті-Гарантована Смерть? — чи не вперше вона змогла вимовити декілька закінченних та послідовних речень поспіль. Її нижня губа задрижала, з неї, нарешті, впали додолу крихти печива, голос затремтів.
Мимоволі на моєму обличчі з’явилась задоволена хижа посмішка. Для багатьох вона була останнім, що вони бачили у своєму житті. Але не цього разу.
Я зробив крок у сторону і з-за моєї спіни вийшов невисокий сухорлявий чоловік похилого віку з акуратною сивою борідкою.
— Доброго дня, пані Олено. Я — Веніамін Едуардович, психолог з великим досвідом. Пан Богарт розповів мені про ваші проблеми і я певен, що зможу допомогти вам.
Чоловік зробив ще крок вперед до столу Олени, схопив вільний стілець та присів. Та перевела очманілий погляд з мене на нього.
— Перше, що вам потрібно зробити, це зрозуміти, що ви маєте проблеми, які треба вирішувати. — продовжував Веніамін Едуардович.
— А … Хіба я маю? — зовсім розгублено спитала Олена.
— Звичайно! Подивіться на себе — ви молода красива дівчина, а запустили себе. Ці окуляри, ви їх у своєї бабусі позичили, чи що? Цей светр… Коли ви останній раз робили зачіску? Дивилися на себе у дзеркало?
— Так, але … — слабо спробувала протестувати дівчина.
— Я розумію, що у вас там щось не вдалося в особистому житті та ви повністю поринули у творчість. Але ж і ваші твори страждають через ваші психологічні проблеми. Ця ваша Мері Сью — це ж зовсім нереалістичний персонаж! Ви сублімуєте себе, ту якою ви хотіли б бути, та життя, яке хотіли б прожити, у неї. При чому надаєте їй таких ідеальних рис та нереальних властивостей і гідностей, що ніхто з читачів не може у це повірити.
— Ви так думаєте?
— Звичайно, тільки проаналізуйте …
Олена та Веніамін Едуардович повністю поринули у бесіду і я не став слухати їх далі та попрямував до виходу. Вийшов на вулицю. Похмуре небо цього, маловідомого для мене, світу рясніло дрібним дощем. На якусь мить я уявив, що то сльози Мері Сью, і з насолодою підставив йому лице. Довгих дев’ять місяців, тридцять дев’ять тижнів, двісті сімдесят три дні я витратив на пошуки розв'язання цієї проблеми. Де я тільки не бував, з ким тільки не розмовляв, які таємні сувої та грімуари не читав. Витратив весь чималий аванс та й значну частину своїх заощаджень. Але знайшов відповіді на свої питання і портал в цей світ. Клята Мері Сью приречена. Та, хто її породила, з нею ж і покінчить. Веніамін Едуардович зробить свою справу. Бо він — справжній майстер. Як і я — Марті-Гарантована Смерть.
* * * * *
— Мері Сью? — спитав я та ще раз пильно придивився до зображення дівчинки-ельфійки, що тримав у руці. — Якесь дивне ім’я для ельфійки.
— Це прізвисько, яке вона використовує серед людей. — шепеляво просипіла фігура навпроти.
Я глянув туди, але не зміг вловити погляд співбесідника. Той був закутаний у плащ з великим каптуром. Підсівши до мого столу у шинку “Золотий вепр”, він не тільки не зняв його, а навіть ще більше натягнув на голову. Через те я так і не побачив його лиця. У погано освітленому шинку здавалося, що ніякого обличчя під каптуром і немає, а зі мною говорить сама темрява.
Я кинув зображення Мері Сью на пошарпану липку стільницю з мореного дуба, сьорбнув гіркого хмільного елю з великої кружки, що стояла поруч.
— Якщо ви попередньо щось узнавали щодо мене та змогли розшукати, то, певне, маєте знати мої принципи. — я зробив паузу для ще одного ковтка еля. — Я не беру замовлення на дітей. Ніколи. І не за які гроші.
Вимовивши це, я міцніше прихопив важку кружку з товстезного зеленого скла, а ліву руку опустив під стіл ближче до кинджала, що був за халявою чобота. Деякі клієнти бувають дуже настирливі та не готові почути відмову.
— Ми знаємо про ваші принципи, пане Богарт. Місяць тому Мері Сью виповнилось 92 роки. За ельфійськими мірками вона стала дорослою. — промовила темрява з-під каптура.
— Можливо. — відповів я з деякими сумнівами. Ця інформація ще потребує перевірки. — Які строки та оплата?
— Строків нема. Точніше — будь-які розумні строки нас задовільнять. — як та змія просичала фігура. Над столом з’явилася рука у чорній рукавичці та, з помітним зусиллям, поставила переді мною чималий мішечок. — Це — аванс.
Цікаво — хто там ховається під каптуром? Некромант з Ордену Півмісяця? Змієлюдина з Червоної пустелі? А може ельф з конкуруючого клану, що змінив свій голос, щоб його не впізнали?
Я обережно відкрив мішечок та заглянув. Він був повний золотих імперських реалів. Подумки я присвистнув, хоча зовні нічого не змінилося у виразі мого обличчя. На перший погляд, тут не менше сотні реалів. Величезна сума. Можна купити цей шинок і залишиться ще на місяць-другий для ведення справ.
— Сто двадцять реалів. — наче прочитавши мої думки просипів мій замовник. — І ще стільки ж, як зробите справу.
Спокусливо. Дуже спокусливо. Чи не занадто? Я один з самих дорогих найманих вбивць. Та ладно, кого я обманюю — я найдорожчий з усіх. Бо — найкращий. І навіть з тим, це найбільший куш, який мені пропонували за весь час.
— Ми платимо вам такі гроші, тому що знаємо, що ви гарантуєте результат. — відчувши мої сумніви, сказав голос з-під каптура.
— Так, я — Марті-Гарантована Смерть. Я знаю свою справу, як ніхто інший. — з погордою підтвердив я.
Мій погляд зупинився на зображені дівчини, а потім перейшов на мішечок з золотом. Ну що ж — гроші не пахнуть. Так казав мій вітчим, що працював кожем’якою. Коли згадав його наче наново відчув той жахливий сморід, що стояв у цеху з гарбування шкір.
— Я згоден. Як вас знайти, коли справа буде зроблена?
— Ми самі вас знайдемо. — просичав мій наймач.
Трохи ризиковано. Але він, чи, пак, якісь невідомі мені, вони знайшли мене тут у шинку, хоча я, звичайно, ніде не світився та не патякав про те, де буду знаходитися. Тож дещо вміють.
Ми потисли руки і фігура у каптурі зникла, як і не було. На столі залишився мішечок з грошима та зображення вродливої, стрункої, як смеріка, молодої та тендітної, наче підліток, ельфійки.
***
Поки я збирав усю можливу інформацію щодо Мері Сью, та не витрачала часу дарма. На другий день, після того, як вона прибула до нашого славного міста Гренцлава, у книгарні вона випадково зустріла принца Елізара і він закохався у неї з першого погляду.
У цій новині було дивно все. Абсолютно все. По-перше, що міг робити той принц у книгарні? Книги — це останнє, що його може цікавити. По-друге, чим може принадити Елізара молода дівчина-ельфійка? Так, вона симпатична, ну хай навіть красива. Але ж принц славився своїми любовними походженнями. Він крутив з такими красунями, розумними та майстерними у мистецтві спокуси, що Мері Сью до них дуже далеко. І от — кохання з першого погляду! Дуже слабо в це віриться.
По місту ширилися плітки, щодо ельфійської любовної магії та приворотного зілля. І я був схильний їм вірити. Звичайно, Елізар був захищеним від магії найкращими амулетами та артефактами. Його напої та їжу ретельно перевіряли, у тому числі й придворні маги. Але будь-яку охорону можна обійти. Кому це знати, як не мені?
Та навіть це було не найдивнішим. Найдивніше було те, що королівська родина прийняла вибір принца. Неймовірно! Згодні на наречену невисокородного походження, яку знають всього два дні, та ще й нелюді. Наскільки я знав короля Александра V та королеву Маргарет — це було абсолютно виключено.
Однак, факт полягає у тому, що через три тижні призначене весілля.
Схоже, щось дуже непросто з тією Мері Сью. Треба триматися від неї якомога далі, хтозна, що там за магія у неї, як вона може подіяти на мене і чи витримають мої захисні амулети. Ну, я — майстер своєї справи, вмію працювати на відстані.
Між тим, моя задача значно ускладнилася. Наречену принца охороняла королівська гвардія. Кожну хвилину навколо неї крутилися досвідчені та вправні бійці та ще й, можливо, маги. Це на доданок до невідомої магії самої ельфійки. Але ж я — Марті-Гарантована Смерть. Я й не такі перешкоди долав.
***
Я сидів на даху непримітного будинку на вулиці Чоботарів та спостерігав за тим, що відбувалося на широкому Східному бульварі.
Ця вулиця тягнулася від Східної брами до площі Ринок і на ній переважно жили багаті купці та торговці. Завдяки пагорбу, на якому знаходилась вулиця Чоботарів, Східний бульвар був у мене як на долоні.
Я взяв до рук арбалет та почав заряджати його стрілою. Вона була не простою, а з чорного ламбарського дубу. Мало хто про нього знає і його дуже важко знайти, але це чи не єдине дерево, що абсолютно імунне до магії. Від цієї стріли не захистять ані магічні захисні аркани, ані чарівні амулети. Я прикупив три по пів золотого імперського реала шість років тому, коли був у одній далекій та небезпечній подорожі, і беріг їх, як найдорожчий скарб. Але наречена принца Елізара, що володіє невідомою магією та надійною охороною, заслуговує на найкраще.
Стріла була на місці, а я напоготові. І вчасно — на бульварі з’явилася примітна кавалькада. Я прицілився у Мері Сью та почав чекати. Прицільна дистанція мого арбалета десь триста кроків, але щоб бути певним я вирішив дочекатися двохсот. Може було б краще сто п’ятдесят, але це вже занадто ризиковано. Мене можуть схопити.
Я затамував подих і от ця мить настала. Стріла на шаленій швидкості вилетіла з арбалета та понесла смерть Мері Сью. Водночас статний білий кінь ельфійки раптом послизнувся на вологій після дощу бруківці та оступився. Тіло його вершниці від цього посунуло різко вперед. Стріла, що мала пронизати її шию, пролетіла далі, вибила іскри зі стіни дому, розкололася навпіл від удару та впала. Я отетерів від такого розвитку подій і закляк на місці. А от охорона почала діяти миттєво. Ельфійку прикрили двоє дебелих охоронців та увели у провулок. А інші кинулися шукати стрільця.
Я, нарешті, опам'ятався та вужем прослизнув до горищного вікна. В мене був чіткий план для відступу, але я втратив важливі секунди, коли не міг повірити у своє фіаско. Тож мене трохи не спіймали.
Що то було? Я ніколи не промахуюсь, принаймні, з двохсот кроків. Не зі свого ретельно налаштованого та підігнаного під мене арбалета. Невже якась магія таки захищає навіть від стріли з чорного ламбарського дубу? Чи це, все ж таки, прикрий випадок, що врятував життя Мері Сью?
Королівська секретна служба цього разу спрацювала на відмінно. Вже наступного дня моє зображення прикрашало чи не кожну стіну дома у Гренцлаві. “Розшукується особливо небезпечний злочинець, на ім'я Мартін Богарт. Нагорода за будь-яку інформацію 100 королівських дукатів”. Не найбільша сума, яку пропонували за мою голову, але суттєва.
Доведеться терміново змінити свій вигляд та житло. Багато хто користується магією зміни личини у таких випадках. Але не тільки королівські маги, а й будь-який чаклун середнього рівня легко розкриє магічну личину. Не кажучи вже, про безліч артефактів, що виявляють таку магію.
Тому я використовую грим. П’ять років я пробув у бродячому цирку, до якого прибився після того, як втік з дому, коли мені було одинадцять. Багато чому навчився там. Акробатика, метання кинджалів, різні хитрі фокуси й, звичайно, вміння користуватися гримом.
Я дістав свою спеціальну валізу і через сорок хвилин ретельної та кропіткої праці на мене у дзеркало дивилася повненька жінка років п'ятдесяти. Нічого спільного з худим та жилавим Мартіном Богартом.
***
Я стояв за портьєрою та крізь щілину дивився, як томатний суп у тарілці з божевільно дорогої дафурської порцеляни несуть до Мері Сью.
Багато зусиль я витратив, щоб мене взяли до кухні королівського замку. Робота там була хоч і престижна, але важка та й платили небагато. Певне, королівська родина вважала, що вже саме щастя працювати у їх замку багато чого коштує, то ж економила на платні. Сюди йшли, щоб отримати досвід та рекомендації, з якими легко було влаштуватися потім на роботу до якихось багатіїв, що щедро платити за обслуговування “королівськими” слугами. Тож плин кадрів був ще той. Через те секретна служба не дуже ретельно перевіряла кандидатів і мені вдалося прослизнути крізь решето їх перевірок.
Те, як в останню мить, вже після того, як суп пройшов королівського дегустатора, я підсипав отруту, має увійти до підручників найманих вбивць. Якщо хтось колись буде такий підручник писати та видавати. Майстерність вищого ґатунку. Та й отруту я знайшов такого ж ґатунку — екстракт берзської файоли. Практично миттєва смерть і жодного шансу на порятунок.
От тарілка вже перед Мері Сью. Вона бере ложку, занурює у суп, підносить до рота. Зараз має все статися. Але ні. Смакує ще одну ложку. За нею третю та четверту. Посміхається та щось говорить фрейліні, що сидить зліва від неї. Що за маячня?! Я певен, що вона їсть з тої тарілки. Я не спускав з неї очей весь час з моменту, як підсипав отруту і до моменту, як вона опинилася перед ельфійкою. Вже від однієї ложки супу вона б мала померти! А вона їсть та ще й сміється. Мені підсунули фальшиву отруту? Я дуже давно вже співпрацюю зі Старим Гаррі та ще ніколи він не давав мені приводу у ньому сумніватися.
— Ти що тут робиш? А ну марш на кухню. — перервав мої панічні думки голос камердинера.
— Ой звиняйте, я всього лише хтіла хоч трішечки погледіти на наших величних королів, пане камердинере! — пискнув я по-жіночому та з селюцьким акцентом.
— Ще надивишся! Швидко працювати побігла. — грізно гаркнув камердинер.
Через пів години на кухні пролунав істеричний жіночий зойк. Вся робота зупинилася та люди з жахом дивилися на скорчене тіло помічника кельнера Франка. Його очі закотилися, з уже мертвого рота продовжувала невпинно виходити червоно-біла піна. Затамувавши подих, я разом з усіма дивився на мертвого юнака. Отак от виглядає смерть від берзської файоли. Бідолаха полюбляв доїдати за господарями й спробував суп з тарілки нареченої принца, коли забрав його залишки зі столу. Виходить, Старий Гаррі і тут не підвів. Але клята Мері Сью і досі жива!
Королівська секретна служба зовсім озвіріла і я вирішив на деякий час злиняти з міста. Вже по дорозі, у сільській корчмі, прочитав у газеті, що хтось планував отруїти майбутню принцесу, але, на щастя, в неї виявився дуже рідкісний імунітет до берзської файоли, яку використовував лиходій.
От же ж, ця Мері Сью — ще та штучка! Двісті сорок королівських реалів виглядають вже і не такою зависокою ціною за її смерть. Але ж я — Марті-Гарантована Смерть. Я доберуся до тебе Мері Сью, як би важко це не було.
***
Я повернувся до Гренцлава через місяць. Весілля пройшло без інцидентів, інших замахів на Мері Сью не було і секретна служба втратила пильність, хоч Мартіна Богарта так і не спіймали.
Цього разу я виглядав як старий моряк. Замурзаний, багато разів штопаний південоморський плащ, довгополий шкіряний капелюх, тріснута липова люлька, сива борода лопатою та бакенбарди. Я навіть трохи прикульгував на ліву ногу, як шкіпер з “Необачного”, з якого я скопіював цей облік. Пройти у місто мені було легко, а от мій вантаж довелося провозити таємними підземними ходами контрабандистів. Це було досить важко та дорого, але воно того коштувало.
У величезному ящику, який був захищеним купою дуже рідкісних та дорогих амулетів, магічних арканів, та пентаграмою Ахіплекса, мирно спав чорний демонічний пес ґрим.
Кажуть, що ця магічна потвора була породженням проклятого шлюбу демона з самих глибин останнього кола Пекла та болотного духа Френіра, якого зображують у вигляді велетенського вовка.
Може й так, а може й ні, але той ґрим був чи не найстрашнішою потворою у світі. Самим уособленням Смерті. Я б назвав його Гарантованою Смертю, але це прізвисько вже давно належить мені. Вполювати ґрима можна тільки на Жахливих Болотах. Залишитися при цьому живим — це вже справжнє диво, варте окремої саги. А я задумав справу ще крутіше — полонив ґрима та планував використати його проти Мері Сью.
Тиждень я вивчав розклад принцеси, план Королівського парку, де вона гуляла кожного дня, цькував ґрима на її носову хустинку, що за чималеньку суму поцупив для мене один з королівських слуг.
Нарешті час прийшов. На винайнятому візку я підвіз ящик з ґримом до потрібної сторони парку. Розтрощив одне колесо і полишив візок, начебто колесо зламалося, а володар візка побіг за допомогою чи інструментами. Сам сховався у кущах десь за двісті кроків від місця подій. Нехай я цькував ґрима саме на Мері Сью, але ця потвора може роздерти всіх на своєму шляху. Краще бути від неї подалі.
Принцеса з охороною вийшла на потрібну мені алею парку. Охоронці розбрелися і Мері Сью опинилася практично одна на розрахованій мною відстані від ящика з ґримом. Що ж, саме час.
Я дістав арбалет. Ні, я не буду цілити у Мері Сью — навряд чи з цього щось вийде. Цього разу я прицілився у хитрий вузол, що стримував ящик ґрима закритим. Вжуххх, і моя стріла, наче ножем, розрізала його. Кришка ящика звільнилася, разом з вузлом розірвалася й пентаграма, що магічно стримувала потвору всередині.
Чорною блискавкою вилетів ґрим з ящика, перестрибнув височенну огорожу Королівського парку, наче її й не було, і кинувся до Мері Сью. Охоронці помітили його, їх амулети заграли червоним кольором попереджаючи про магічну небезпеку, але вдіяти вони вже нічого не могли. Пекельна потвора в обліку жахливого чорного пса була швидша за все. Ще мить і вона біля ельфійки. Я закрив очі. Мені по-різному доводилось вбивати людей, я точно не боявся виду крові, але бачити як когось шматує ґрим — це було занадто навіть для мене.
— Ой, який чудовий песик! — почулося мені.
— Хто тут у нас такий гарний хлопчик? — продовжував дівочий голос.
Я обережно відкрив одне око. Не повірив тому що їм побачив і відкрив друге.
Велетенський чорний пес мирно сидів поруч з Мері Сью. Та гладила його по голові. Почухала за вухом. Ґрим ліг та повернувся пузом догори. Мері Сью почала чухати і його. Пекельна потвора задоволено заскавучала.
Я розлючено плюнув на землю, розвернувся та пошкутильгав якомога далі від цієї сцени. Повернув за кут та у розпачі притулився до стіни.
Що це діється?! Як таке може бути? Вже третій раз поспіль абсолютно надійний засіб дає збій. Такого ніколи не було і не може бути! Хто я після цього? Як мене будуть називати? Марті-Можлива Смерть? Марті-Якщо йому дуже поталанить Смерть? Марті-Невдаха? Марті-Безпорадний Блазень? Я стиснув зуби так, що вони жалібно заскреготали. По щоці покотилася якась капля. Що це? Я витер її рукою, а після цього шоковано витріщився на вологу долонь. Це … сльоза?! Я ніколи не плакав. Ніколи у своєму житті. Навіть у дитинстві, коли вітчим до кривавих рубців поров мене шкіряними ременями, я не подарував цьому світу жодної сльозинки. А тут …
В цей момент у долоні опинилися два дрібних мідяка.
— Не плач, старий. Купи собі шматок хліба. — це якийсь добрий житель Гренцлава прийняв мене за жебрака, що просить подаяння.
Невже це моє майбутнє? Просити милостиню на вулицях Гренцлава. Марті-Жалюгідний Жебрак.
Ні! Не бувати такому! Я у люті жбурнув подалі ті мідяки. Тепер це вже не бізнес, це — особисте! Щоб там не було, але я дістану тебе клята ельфійська відьма! Ти здохнеш, Мері Сью. Я це гарантую.
***
Я відчинив двері та зайшов. Всі, хто сиділи за столиками, замовкли та вилупили на мене очі. Певне, нечасто сюди заходять люди, одягнені як мисливці Великої Вільної Пустки. А може їх увагу привернув огрядний меч у непоказних, але зручних піхвах, що висіли у мене на поясі.
Відразу побачив її. Вона чи не єдина, хто не звернув на мене уваги. Сиділа за якоюсь металевою табличкою чи щитком. На ньому горіла, мабуть, за допомогою якоїсь магії, емблема у вигляді яблука, яке хтось надкусив. Її погляд не відривався від цієї таблички, а обидві руки робили за нею якісь швидкі рухи. У такт до цих рухів лунало не гучне, але досить чітке клацання, наче мініатюрний кінь цокав по бруківці якоїсь з вуличок Гренцлава.
Я підійшов ближче до неї. Придивився. Так — це вона, виглядає так само як мені її описували. Велике округле лице, все у вуграх, друге підборіддя, що загрожує з часом перейти у третє, давно не мите та так-сяк причесане руде волосся, рогові окуляри з незграбною оправою та товстезними лінзами. Вона, мабуть, нещодавно їла печиво, крихти якого прилипли до нижньої губи та застрягли на грудях у затертому розтягнутому вовняному светрі, який мішкувато сидів на ній.
Я кахикнув, щоб привернути увагу. Вона продовжувала зосереджено та натхненно чаклувати за своєю чарівною табличкою. Кахикнув ще раз, на цей раз голосніше.
Це спрацювало. Дівчина переді мною нарешті відірвала погляд від таблички та подивилася на мене. Не повірила своїм очам. Схопила серветку, що лежала на столі та протерла окуляри. Її очі збільшилися від подиву до неймовірних розмірів, які до того ж ще й збільшили лінзи, крізь які вона очманіло дивилася на мене.
— Мартін?! Мартін Богарт, що … як … Цього не може бути! — шоковано вигукнула дівчина.
— Олена Будько, також відома як Лаіріель Лютіен? — спитав я, хоча вже знав відповідь.
— Як … Чому? Навіщо ви тут? — не могла відійти від шоку вона. Через мить в її очах промайнула здогадка. Здивування змінилося на паніку та жах.
— Ви прийшли вбити мене? Це — ваш останній засіб вбити Мері Сью, Марті-Гарантована Смерть? — чи не вперше вона змогла вимовити декілька закінчених та послідовних речень поспіль. Її нижня губа задрижала, з неї, нарешті, впали додолу крихти печива, голос затремтів.
Мимоволі на моєму обличчі з’явилась задоволена хижа посмішка. Для багатьох вона була останнім, що вони бачили у своєму житті. Але не цього разу.
Я зробив крок у сторону і з-за моєї спіни вийшов невисокий сухорлявий чоловік похилого віку з акуратною сивою борідкою.
— Доброго дня, пані Олено. Я — Веніамін Едуардович, психотерапевт з великим досвідом. Пан Богарт розповів мені про ваші проблеми і я певен, що зможу допомогти вам.
Чоловік зробив ще крок вперед до столу Олени, схопив вільний стілець та присів. Та перевела очманілий погляд з мене на нього.
— Перше, що вам потрібно зробити, це зрозуміти, що ви маєте проблеми, які треба вирішувати. — продовжував Веніамін Едуардович.
— А … Хіба я маю? — зовсім розгублено спитала Олена.
— Звичайно! Подивіться на себе — ви молода красива дівчина, а запустили себе. Ці окуляри, ви їх у своєї бабусі позичили, чи що? Цей светр… Коли ви останній раз робили зачіску? Дивилися на себе у дзеркало?
— Так, але … — слабо спробувала протестувати дівчина.
— Я розумію, що у вас там щось не вдалося в особистому житті та ви повністю поринули у творчість. Але ж і ваші твори страждають через ваші психологічні проблеми. Ця ваша Мері Сью — це ж зовсім нереалістичний персонаж! Ви сублімуєте себе, ту якою ви хотіли б бути, та життя, яке хотіли б прожити, у неї. При чому надаєте їй таких ідеальних рис та нереальних здібностей і гідностей, що ніхто з читачів не може у це повірити.
— Ви так думаєте?
— Звичайно! Тільки проаналізуйте …
Олена та Веніамін Едуардович повністю поринули у бесіду і я не став слухати їх далі та попрямував до виходу. Вийшов на вулицю. Похмуре небо цього, маловідомого для мене, світу рясніло дрібним дощем. На якусь мить я уявив, що то сльози Мері Сью, і з насолодою підставив йому лице.
Довгих дев’ять місяців, тридцять дев’ять тижнів, двісті сімдесят три дні я витратив на пошуки розв'язання цієї проблеми. Де я тільки не бував, з ким тільки не розмовляв, які таємні сувої та грімуари не читав. Витратив весь чималий аванс та й значну частину своїх заощаджень. Але знайшов відповіді на свої питання і портал в цей світ. Клята Мері Сью приречена. Та, хто її породила, з нею ж і покінчить. Веніамін Едуардович зробить свою справу. Бо він — справжній майстер. Як і я — Марті-Гарантована Смерть.
