Стіна

На землі так мало тебе.
На землі є стіна.

Більш незручного місця для розмови годі й шукати. Вузький провулок, де на бетонних плитах сидять двоє людей і слухають погану музику огидної якості, що грає через колонку, невидимими блютузними нитками підключену до мобільника. Ця музика нікому не потрібна та нікому не цікава. А що цікаво, — хочеться роздивитися ці нитки, здається, що ще трохи — і побачиш. Коли копіюєш текст у буфер обміну, то неможливо позбутися відчуття певної інформаційної сутності в руці, яка натиснула заповітні кнопки. Коли дивишся на бездротові точки зв'язку, хочеш побачити невидиме. Коли ти малий хлопчик і дивишся у невідоме майбутнє, хочеш досягти неможливого.

Просто ще про це не знаєш.

 — Ну так, він допоможе, — каже Р2.
Мені не хочеться продовжувати розмову про міфічного помічника.
 — Він мудак, — кажу я.

Ці дві короткі фрази тонуть за мить, бо не в змозі прорватися крізь шум машин, що проїжджають повз. Шосе, по якому туди-сюди снують дракони, що гарчать і коптять небо, пожерли людей, буквально за п'ять кроків. Я викидаю недопалок під колеса. Натовпи та машини. Спека. Погана музика. Повільний, блискучий від поту грудень, що запорошено позіхає дірками в асфальті.

— Він не вийде, — кажу я, запалюючи нову сигарету.
— Коли ти вже накуришся? — каже Р2, сідаючи поряд.
Я не відповідаю, але Р2 і не чекає відповіді.
— Замордований ти якийсь, — він хмуриться.
— Так, є таке, — киваю. — Я майже не спав ці два дні.
— Угу.

Нічого більше не треба пояснювати. Те, що ти відчуваєш, важко розповісти і пояснити, на виході знівечені мовою і незручністю почуття, що живуть у глибині серця і закриваються душею, завжди здаються безглуздими, неважливими. Але Р2 ніколи не вимагає пояснень. Йому вистачить і почутого, а невидимі нитки він виявить сам. Як і належить справжньому другові.

— Слухай, Р2, — я викидаю фільтр, що залишився від сигарети. — А тобі сьогодні щось снилося?
— Ага, — киває він, не відриваючи погляду від машин. — Я намалював би, тобі ж цікаво, я бачу. Але я не вмію.
Дивлюся на Р2, той зніяковіло відмахується.
— Ну, ти розумієш. Не вмію малювати так... А розповісти не вийде.

На якийсь час настає тиша. Ревуть мотори автомобілів, переносна колонка розривається какофонією звуків, яку важко назвати музикою, повз проходять люди, нявчить величезний кіт. Звичайна міська тиша.

— А все ж таки, — не витримую я, перекрикуючи тишу. — Розкажи.

Р2 нарешті вимикає телефон, кладе його в кишеню шортів.
Ми мовчимо. Я хитаю головою і кладу руку на плече Р2. Він зітхає.

***

На моїй планеті натовп. На моїй планеті — натовп. На моїй планеті немає людей. Порожнє, самотнє місце, де нема з ким побалакати. Де кожен їде у своїх справах, де спілкування зводиться до прохання передати гроші у маршрутці та назвати свою зупинку, до купівлі цигарок та літрів кави. Де все спілкування зводиться до фінансових питань. Так, за допомогою грошей і про гроші ми ще й як можемо побалакати. Планета складається з континентів, континенти складаються з держав, держави з міст, міста — з людей, що населяють райони. Галактикам, що складаються із сонячних систем, немає жодного інтересу до планет, а значить і до людей. Людям взагалі ніколи ні до чого немає інтересу.

— Привіт. — Привіт, як у тебе життя, розказуй. — Нормально. — Клас, і у мене.

Все? Так, а що ще. Ритуалу дотримано, можна повернутися назад, у наш найкращий зі світів. Я повернуся до остогидлої роботи, ненависно-зневажливих поглядів сусідів, які бачать мене п'яним щовечора, паршивої музики, он-лайн ігор, якщо буде працювати міжмережа, та стерильного чтива, поліруючи це все тією поганню, яку покажуть мені з екрану. Це, безперечно, не життя, навіть не існування — це онанізм. Але, зрештою, що може бути краще? По-перше, завжди дадуть, а по-друге — це ж кохатися з людиною, яку любиш найбільше. Я допиваю каву і йду з балкона. Пригадуєте, еге ж? Той, хто в молодості не був революціонером, не має серця, а хто до старості не став консерватором, не має мізків. Інакше кажучи — перепробувавши все, повертаєшся до онанізму. Байдужість — нормальний стан. Нормальніше за байдужість лише роздратування.

Ми роздратовані чужою байдужістю, байдужі до чужого роздратування.
І це нормально.

Хромосомного збою у мене немає, перевірено і є довідка, — середній ступінь. До вищого не вистачає таланту, але й гнати нема за що. Середній. Круглий у вакуумі. Ні, не ідеально пружний, — так, середньо.

Чому мені смішно? Чи я просто божеволію?

У минулому я подавав деякі надії як літератор, кілька коротких оповідань навіть було надруковано в невеликих журналах. Я багато писав тоді в них — "значить, я просто божеволію" — але і не підозрював, як це насправді неприємно. Виявляється, з'їхати з глузду це зовсім не те саме, що кинути роботу, щоб жити, — хоч жити, виявляється, в цьому випадку нема на що, — і усвідомити, що поки ти живеш, інші працюють. Ласкаво просимо до самотнього життя, у вакуумі, куди ти так прагнув.

Кому на біса таке потрібно?

Ось і я знову знайшов собі роботу — мляву, нецікаву, яка вимагає від мене лише часу. Тож жити знову стало ніколи, ось тільки в нинішніх умовах виникло невеличке питання: а чи варто взагалі так жити, якщо божеволієш?

***

Між ранком та ніччю немає жодної різниці. Тому що я незмінно зустрічаю і ранок і ніч чашкою кави. Незабаром у мене повинна луснути голова і зупинитися шлунок, бо я майже не сплю, їм хіба раз на добу й неохоче, а лише п'ю каву і курю по півтори пачки на день. Можна сказати, що життя зупинилося. Фінальне арпеджіо, що зламало коду. Я роблю ковток кави — я на лоджії, п'ю каву та курю. Щоранку, коли я виходжу покурити, він знову махає мені рукою. Привіт! — кричить він, намагаючись силою своїх голосових зв'язок перекрити шум автомобілів і якийсь по-особливому порожньо-життєрадісний голос реклами. — Як ти там, старий. А я кажу — та норм, все гаразд. Уявлення не маю, звідки в мене в лексиконі взялася ця фраза. Я людина взагалі небалакуча. Але я не проти, — все-таки, приємно, коли хтось махає тобі рукою і запитує без запитальної інтонації: як ти там старий.

Як би пізно я не лягав, мій ранок починається о сьомій годині. Сигарета, саможалість, потім душ. Після — остогидла яєчня, чашка міцної кави і знову сигарета. Це мій режим, я до нього звик. Але в режим увірвався Р2 і тепер щось в початку мого дня мені не подобається. Він як куля в керлінгу розкидав моє пряме і розмірене життя. Він пляма від кетчупу на моєму невипраному піджаку. Сонце під час дощу. Родичі з камерами на трибунах під час шкільних змагань. Він — живий докір за мою недостатність, хоч і не підозрює про це, і тут вже або ладнай все заново, або до кінця життя ненавидь яєчню. Якось я гукнув його. Він обернувся і здивовано глянув на мене. А я одразу зрозумів, що абсолютно не знаю, що сказати. Я брязнув щось про нинішній розіграш Ліги, він весело погодився з тим, що "Дніпро" цього року дійде щонайменше до півфіналу, а то й виграє. — Підеш? Ну, буде видно! — І побіг у своїх справах. Я ж знову закурив під акомпанемент набридливої реклами, думаючи про те, який я все ж таки ідіот. А потім махнув рукою — та норм.

Все гаразд.

***

Невідворотно плине час.
— Він не прийде, — кажу я знову. — Забудь, Р2.
Схоже, Р2 готовий розплакатися. Але на його обличчі відчайдушна рішучість. Він збирається чекати.
— Ми вже третій день з моря погоди чекаємо, — продовжую я.
— Ну хай. Завтра точно прийде. Завтра його знайду.

Віру Р2 я не поділяю. Мені ця штука не подобалася з самого початку, хоча, звичайно ж, уперту хлоп'ячу агресію Р2 я розумів. Але зараз не час для неї. Зараз час йти.

— Послухай, Р2, — я встаю. — Просто послухай.
— І що нового я почую? — скидається він. Дитина. Що з нього взяти.

Р2 схожий зараз на чистий аркуш білого паперу, затьмарений лише олівцевою рисочкою в кутку аркуша, — непокірна сльозинка таки зірвалася і почала свій шлях, як і годиться непокірним. Та наступної миті Р2 зіщулився, став якимось маленьким і розгубленим. Він дуже прагнув сьогоднішньої зустрічі. Прагнув її ще позавчора і вчора прагнув.

— Гаразд, маєш рацію, — каже він, хоча я нічого сказати не встиг, ні нового, ні старого. — Пішли звідси.

Криниця місяця неохоче пропускає світло крізь синє в підпалинах небо. Це світло тьмяне і неприємне, як усе вечірнє місто, яке насправді, що не кажи, вродливе. Вогні реклам, акуратні клумби перед входом до крамниць, — у стильному нічному світлі не видно того, що рослини хирляві, — місяць, алеї, де шикуються наче на параді рівні дерева. Місто лицемірне; воно вродливе, але бридке. Напоказ виставляється глянець і неон ночі, зелень алей, міць рекламних щитів — вміло накладений макіяж на обличчя міста, трохи зіпсований оспинами недопалків, порожніх пляшок та іншого сміття. Але з цим можна жити, — загалом усе пристойно і чинно, як на урочистостях примхливого феодала. У красивій складній багатоповерховій зачісці міста завелися і живуть комахи. Ми з Р2. І ще мільйон нас.

Р2 сумно буцає порожню пластикову пляшку з-під мінералки.
— Завтра знов чекатимеш? — питаю я.
— Ні, звісно. Який сенс? — каже Р2 так впевнено, що й дурню зрозуміло: чекатиме.
— Ясно, — кажу я і знову закурюю.
Р2 з осудом дивиться на мене.
Я видихаю дим.
— Дай мені вбити себе так, як я хочу.
— Дурень, — ображається Р2.

Він одягнений у футболку та джинси. Його світле волосся легко куйовдить зимовий вітерець. Вночі трохи прохолодно. Зима, на яку ми заслужили.

— Ти поквапився б, — я докурюю сигарету і відразу тягнуся за іншою. — А то Стіну будувати починають.
— Чув, — киває Р2. — Фігня, як на мене. Хотіли б, збудували вже.

Він надмірно безтурботний. Він помиляється. Він часто має рацію, цей маленький паршивець, але не зараз. Навколо нас щодня ростуть будинки, прямуючи до неба у своїй невгамовній гордині. Але здається, що будинки стоять нерухомо лише тоді, коли ми на них дивимося, а тільки відвернися — і починають повільно наближатися, обступати з усіх боків. Якщо людині дуже важко і боляче, вона завжди дивиться в небо, ніби хоче переконатися — над нею немає стелі, що змушує згинатися у нападі клаустрофобії. А здається, є.

Р2 дивиться в брудно-синє небо без зірок. Сьогодні дванадцяте грудня.
Вдень у тіні було плюс тридцять.

***

Зранку йде дощ. На роботу я так і не пішов. Зимовий дощ — річ дуже капосна. Вчора було жарко, світило сонце, пилюка стояла стовпом, — клімат збожеволів. Сьогодні йде дрібний неприємний дощ, дуже похолодало і на вулицях майже немає людей. Дощу та сонця не бояться машини, тому що у них відсутній фактор страху та інстинкт самозбереження. Вони мають лише інтерфейс управління та закладену програму. З іншого боку, цим вони схожі на людей. Цікаво, яка моя програма?

Ліниво муляє якусь маячню радіо, між прісними як магазинна сосиска піснями вставляючи останні новини у виконанні ді-джея. Нам не втекти від новин, вони знайдуть нас і в наших бетонних трунах. Ді-джей мовить по-тупому піднесено; йому платять за те, щоб бути життєрадісним ідіотом, і він повністю та чесно відпрацьовує зарплатню. Я не проти — значно гірше, якщо повернуться до старого зразка ведучого: діловитого та стурбованого, який робить вигляд, що йому справді цікаво все те, що він зараз наговорив.

І фонова мелодія під новинами. Нескінченна петля, на якій хочеться повіситися, якщо сприймати новини.

Я хочу увімкнути телевізор, і почути — сьогодні всі забудовники геть збанкрутували, маленька дівчинка у парку знайша кошеня, а навколо знову росте висока трава. І більше немає жодних інших новин, а тепер до новин спорту — пряма трансляція з двору, де двоє кинули по рюкзаку на асфальт, і так вийшли чудові справжні футбольні ворота.

Телефон цвірінькав цілий день. Я не відповідав.

За вікном триває дощ. Розмиті краплями по склу обридлі вогні реклам виглядають не так. Не краще, але не так.

Тим часом, я щось шукав. Мабуть, хотів дізнатися про щось важливе, але що саме — я забув.

А. Так. Щось про те, що будуватимуть Стіну. Все ж таки будуватимуть.

Отже, за Стіною житиме Р2. А я житиму з цього боку. Р2 залишиться один, — і байдуже, скільки людей перебуватиме за бетонним кордоном разом із ним. Знову дзвонить телефон. Мені начхати. Міжмережа знову працює з перебоями, тому ноутбук я вимикаю. Мене повільно опановує огидна апатія. Я втомився і найбільше втомився від безвихідної апатії. Р2 мені дуже цікавий. Але коли я кажу йому про це, він, звичайно ж, завжди переводить розмову на іншу тему. — Йой, та ти тільки глянь! — одразу знаходить, що показати і чому здивуватися. 

Ніколи не хотів своїх дітей. Чесно зізнаюся, — ненавиджу дітей, вони приліпучі, дурні і завжди вимагають прорву грошей й уваги до себе. Поняття зеленого не маю, як їм вдається вирости, щоб дорослі не вбили їх у процесі. В усьому винні, напевно, ці великі цікаві очі, що дивляться в саму душу. Не можна вбити людину з дитячим поглядом. І ніхто не винен у тому, що люди з дитячим поглядом зазвичай діти.

Дзвінок у двері. Це Р2.

***

— Пішли вже. А раптом він прийде сьогодні?
— Не треба. Не хочу.
— От ти дивний. Пішли.
— Сам йди. Відчепись.

Похмуро і повільно йде дощ, а на тлі дощу регоче сонце.

— Давно хотів запитати, — я дивлюся на краплини. — Чому Р2?
— Не знаю, — швидко відповідає він. — Нормальне ім'я.

Запалюю цигарку.
— У тих документах, які він тобі обіцяв зробити, теж Р2 буде замість імені?
— Відчепись.
— Як хочеш.

Навколо грудневий дощ та весняне сонце. По-осінньому холодно. Це що завгодно, але не зима.

Р2 мовчить і дивиться на збиті та брудні кросівки. Навіщо потрібна стіна? Хлопчики на будь-якому боці Стіни носитимуть потерті джинси, футболки з дурними принтами, брудні кросівки, у кожного з них подряпані руки, тонкі шиї та немиті вуха. Вони нічим не відрізняються від тих, які залишаться тут. По рекламному екрану бігають за м'ячем футболісти, через кількість реклами на формі схожі на новорічні ялинки. Сьогодні розігрують кубок Тойоти.

— Якщо я виросту, — твердо каже Р2, — я стану футболістом.

Якщо, — думаю я. Діти не мають казати "якщо".

— Ти наче здоровий пацан, — кажу. — Чому аналізи не здаси? Отримаєш свій середній ступінь. І по тому.

 Р2 мовчить. Видно, що це його турбує більше, аніж мені здавалося.
— Не знаю, — нарешті відповідає він. — У мене походження не дуже. А раптом виявиться, що не здоровий? Або що гени гнилі?
— Гени чорт з ними, — знизую я плечима. — Стерилізація як варіант.
— Та ну тебе.

Він дістає з кишені блокнотик. Блокнот завжди з ним, там малюнки. Пластикова тролейбусна зупинка порожня, тільки ми, залишки реклами та графіті.
 — От би якомусь фантасту минулого, — посміхаюся я, — сказати, що тролейбуси доживуть до середини двадцять першого століття.

Р2 сміється. Я ненавиджу дітей. Але дуже люблю, коли вони сміються. Дорослі вже так не вміють. Я сам так не вмію. А чи вмів?

Фантасти минулого. Фантазери, умільці. Їхньою працею вампіри стали посміховиськом ще в середині двадцятого сторіччя. Демони, чорти та інша погань були нещадно принижені сотнями кінофільмів, де білозубі герої, від зовнішності яких разом непритомніли всі неповнолітні дівчата, жорстоко, як і належить силам Добра, зносили цим демонюкам з чортами рогаті голови. Терористів убивали на екрані кожен кіносезон, лорда Вейдера давно знецінив безцінний Люк Скайуокер, знецінившись від того сам. Герої стали буденністю, приспали пильність. Манхеттену не потрібна поліція, — його сон охороняє Людина-Павук. Він інфантильний, безгрішний і непідкуплений, цей чортів Пітер Паркер.

А закон — продажний. Цей чортовий закон.
Церква — давно продана і поділена.
А бандитів убивають такі ж бандити, тільки в обладунках світліше, прикрившись конституціями, прапорами та релігіями.

То до біса все, що відбувається. Не треба нічого змінювати.
Ми чекаємо на Паркера.
Ми просто чекаємо на Паркера.
Такого ж інфантильного, як ми, Паркера.

Що це — безвихідь чи надія?

— Завтра, мабуть, звільняюся, — кажу я раптом, несподівано для самого себе.
Р2 на секунду припиняє малювати.
— Скажи, як тебе звуть? — на душі в мене чомусь дуже сумно.
— Ти ж знаєш, — олівець трохи здригнувся.
— Р2 не ім'я.

На чистому аркуші поступово проявляються силуети футболістів. Якби захоплювався футболом, то певен — навіть дізнався б про обличчя. Малює він геніально.

— Нормальне ім'я.

Р2 каже це таким тоном, що стає зрозумілим — всі спроби продовжити розмову на цю тему приречені на провал. Все одно не скаже. Ніби чогось боїться, ніби це найбільша його таємниця, яку він нікому не видасть, інакше втратить все. Дощ барабанить по пластиковому даху зупинки, ніби сподіваючись достукатися до нас. Він холодний і байдужий, але цим стукотом ніби вимагає до себе уваги, як багато холодних і байдужих людей насправді лише хочуть уваги інших. Тролейбуса все нема, та нам із Р2 він і не потрібен.

— Ясно, — я викидаю недопалок; закурюю знову.
— Ага, — неуважно погоджується Р2, не припиняючи руху олівця.

Силуети футболістів отримали тіні та деталі. Здається, ще трохи — і забігають на білому тлі чистого аркуша. Чомусь усі малюнки Р2 здаються мені аплікацією на чистому аркуші, змахни рукою — і знову тобі біла порожнеча.

— А ти ж просто не хочеш здавати аналізи, — розумію раптом я. — Ти хочеш залишитись за стіною.
Р2 відволікається від блокнота, і пильно дивиться на мене. Потім відводить погляд.
— Чому ти так вважаєш? — невміло бреше він.

Тому що я кмітливий, — хочеться сказати мені. Але я мовчу. Я не житиму за Стіною, і навіть якби міг, то не прагнув цього, тому не маю права голосу. Насправді мені зараз хочеться просто мовчати і дивитися на похмуре місто, що отруюється зимовим дощем, слухати стукіт крапель і шарудіння грифеля, що пурхає по папері.

— А тебе не звільнять? — швидко каже Р2, явно намагаючись перевести розмову на іншу тему.
— Та не мали б, — знизую я плечима, роздумуючи над тим, чи курити чи не курити чергову. — День пропустив, і що, може, у мене справи. Все одно іншого дурня там працювати за такі гроші вони навряд чи знайдуть.
— А ти хіба дурень, старий?

Років з два тому я б перетворив це на жарт. Рік тому чи навіть півроку тому я, швидше за все, спробував би нудно пояснити, що це такий мовний зворот. Років десять тому, мабуть, образився б. Три дні тому спокійно нагадав би, що він сам мене так часто називав. Але зараз я чесно відповідаю:

 — Так, я дурень, Р2.

Р2 закриває блокнот і ховає його до бокової кишені курточки.
— Вже блоки привезли, — каже він, дивлячись уперед, і смішно морщить ніс. — Вони з якимись хмаринками, квітками та комашками, наче для немовлят. Так тупо.

Сміятися мені не хочеться.

Концтабір у декораціях дитячого садка. Наше життя.

— Так, я чув, — киваю я. — Завтра вже будуватимуть. Так?
— Ага, — безтурботно каже Р2.

І починає плакати.

***

Мій ранок починається о сьомій годині, як би пізно я не лягав. Я курю прямо в кімнаті у відчинені вікна, потім — душ. Після остогидла яєчня, або пересолена, або підгоріла, чашка міцної кави і чергова сигарета, одна з багатьох. Це мій режим, я його ненавиджу. У цьому режимі немає Р2. А я є. І той, на кого чекав Р2, щоб отримати документи і залишитися тут, у моєму режимі, теж є. Або він чекав від нього чогось іншого, але вже так і не дізнаюся, чого. І провина за це теж є, нікуди не поділася і ніколи не подінеться. І ще якесь відчуття, щось на кшталт надії. Сам не знаю, звідки воно. Воно робить мій світ нестерпним.

А ще тепер є Стіна.
Нікуди не поділася і не подінеться.

All in all it's just another brick in the wall.