Квітка маку розквітне і проросте на тому місці, де була пролита кров.
Хмари розтягнуті по небу нагадували випрані простирадла, з яких зривалися дощові краплі.Кожен день проведений біля моря це маленька безкінечність, незалежно від погоди. Вона мала ще кілька таких днів перш ніж почалась війна. Як і кожна війна вона мала важливу мету, що відбиралау жертву найважливіше. На те,щоб обікрасти її не знадобилось багато часу, спершу втрачається відчуття безпеки, а потім ти вже не довіряєш гарним спогадам. І нарешті, ти сам ладний відмовитись від них,щоб зменшити власний біль і розпач. Прості речі позбавляються сенсу: ранкові ритуали, літня прогулянка вулицями міста, насолода від гучних розмов рідною мовою, тиша у небі, плани на майбутнє. Поки вона ховалась, вони крали такі спогади. Більше не існувало ні великих, а ні малих радощів, лише нестихаюча тривога та ночі не відрізнені від дня.Зміни це знищення моменту у стані зараз. Усе що вона знала до цього: місто, дім, море і ліс. Ці речі продовжили існувати, але набули викривленого значення. Від тепер місто нагадувало про небезпеку, а ліс дарував притулок. Дому не було взагалі. А море… а море було дуже далеко. Біля лісу вони її і спіймали. Гналися за нею через усе макове поле спустивши псів. Коли у безпечному місці небезпечно, залишається один порятунок. Останнійприхисток – день біля моря. Не те яким воно було зараз, а до цього. У цьому моменті тебе не піймають і не знайдуть. Воно існує доти, доки існуєш ти. Про цей спогад вона думала коли пролетіла остання куля…
Десь недалеко від кордону, у маленькомупольському селі в будинку прокинулась Сива Пані.Вона бачила сон, в якому вітер зривав квіти у маковому полі. Жінка подивилась у вікно в якому не побачила неба. Стіна напроти ловила тіні на поблискуючій поверхні скла фото рамок. Фотографії були заміненіна малюнки, що вона зробила власноруч по пам’яті. Одному Богу відомоде теперусі ці люди з портретів, і чи побачить вона ще раз рештки своєї родини. Хто тепер житиме в її справжньому домі? Уламки родинного гнізда не заспокоювали і не стримували ревучий стогіндущі, навпаки, підсилювали його. Вона не збираласьзабувати кривди. Вона зустрічалась з цієютривогою кожного разу як засинала, а прокидалась з відчуттям ніби була закопана живцем.Сива Пані вийшла прогулятись поселенням, без наміру і бажання з кимось спілкуватись. Коли подруга з якою вонапознайомилась підчас евакуації дзвонила щоб запитати її, чи потоваришувала вона з місцевими. Та відповіла: «Я влаштувала своє життя серед привидів».І більше вони одна одній не дзвонили. – І це добре, як ти вважаєш? – запитала вона у немовляти в будинку де її прийняли зупинитись на перший час. Мертвим місце з мертвими, а не з живими. Тимчасовий притулоквиявився насправдітимчасовим. Їй довелось переселитись, бо господарі будинку мали двох собак. Вона їх ненавиділа. Вставала і знов падала, намагаючись дістатись вершини пагорбу. Зриваючи нігті. Перемішуючи власну кров з землею. В думках лунав собачій лай, який пересилював музику морських хвиль. Їй пропонували оселитись де інде, але вона не хотіла їхати далеко від кордону. Коли війна закінчиться перемогою, тоді вона повернеться…Але яким буде цій світ і де знайти у ньому місце?Вона хотіла повернутись відразу як пройде лікування, але так і не відчула себе цільною. Єдиною людиною у спілкуванні з ким вона збереглавідвертість була її психологиня. Від неї вона і почула: «Спочатку врятуй себе, а потім інших». Посивіла Панні яку у минулому житті звали Антрадійшла до невеличкої крамнички на вулиці з розквітлими Магноліями. Тут працювала і жила поверхом вище співвітчизниця з якою вона потоваришувала. Така сама біженка як і вона, тільки оселилась кількома роками раніше.
– Вітаю панночка, довго ви до нас не заходили. Невже налякалися недавньоюісторією? – вона передала їй пакунок з домашними виробами: здебільшого щось солодке та молочне.
– Це ви про що? –вроті все пересохло, дихання збилося.– Усі балочки тільки про вбивство. Хтось знайшов мертвим того чоловіка, роздертим на шматки як диким звіром. Десь поряд з лісом. Пам’ятаєте його? З таким русявим акцентом, заходив при вас сюди, кілька разів. Поговорюють що він був військовим у відставці. З такою жахливою смертю, боюсь як би він не повернувся Покутником.Вона не боялась того, що за тяжкі гріхи він не знатиме спокою. Це її цілком влаштовувало. Вона і не збиралася дарувати йому це. Колишня Антрабачила уві сні те що сном не було. Як вона їх гризла, кусала, здирала шкіру, їла живцем, розриваючи шматок за шматком.І відчувала, що вони в її звіриній пащі перетворюються на попіл. Кожна ніч ставала для неї полюванням. Вона знайшла кожного, кого запам’ятала. Кожного хто забрав її людське життя. Хто зробив це з нею. З іншими. Вона зжирала пожирачів.
Коли живеш і вдень і вночі два житті забирають одне одного. Вонаце зрозуміла коли посивіле від жахіть волосся і мертвий погляд (як вона не раз чула про себе) зістаріли її з не повних двадцяти на віки і століття. З дзеркалу на неї дивилась незнайомка з її шрамом від кулі. Вона пам’яталаяк їй казали що тепер вона в безпечному місці. А про себе думала: «Безпечних місць не снує». А переглядаючи новини з черговим вбивством дитини, переконувалась ще сильніше, беззахисні страждають усюди. Посивіла прокинулась вночі звідчуттям щотемрява дивиться на неї не людськими очима. Перед її ліжком сиділа лисиця, білу морду якої покривали плями від крові.
– Ти за мною спостерігаєш щоб захистити, чи просто вичікуєш щоб зжерти? –лисиця не поворухнулась, без жодного натяку на відповідь. Я годувала тебе люттю, цього вистачало деякий час. Тепер ти більше підкормлюєшсяза мій рахунок. Скоріше закінчиться моє життя ніж лють, але ти зжереш мене раніше.
А потім до неї дійшли чутки про ще одну нетипову смерть. Потопельник. Цього разу вона не малажодного відношення, але з деталей що стали відомі в новинах, можна було запідозрити Нявку. «Невжевони всі реальні: Нічниці, Люзони, Мамунита інщі. Існували тоді, існують і зараз тільки змінюють свою форму. Істоти, що народжуються від смерті». І скільки таких самих ляльководів як вона, дводушнихперевертнів. А ті що не вибралися і померли, після яких не лишилось навіть могили,їх не злічити як… Як квітів у маковому полі.
– Чим була викликана остання панічна атака?Щосуботні сеанси створювали ілюзію рутини та передбачуваності у світі безпричинного хаосу. Цей маленький важільконтролю давав владу над собою. Уникаючи питання вона відповіла:
– Не можу нічого точно назвати. Можливо це через весну. Булоб добре, як би після зимова депресія анулювала клінічну депресію. Тобто вони згорали за рахунок одне одної, бо виходить так що…
–Ти отримуєш два психічні захворювання по одній ціні?
– Так, і бонусом третя світова.
Психологиня зараз перебувала в Литві, куди виїхала з дочкою ще в минулому році.
– Скажи ти думала про Листи Попілу? Я розповідала про них на минулому сеансі.
Вона не раз пропонувала їй різні практики:в’яжи, пиши, малюй, спалюй,розмовляй зі стільцем, ламай стілець. Деякі корисні поради спрацьовували: припинились панічні атаки. Здавалося, нічого складного написати лист до себе у минулому і для себе майбутньому. Але щоб це на справді спрацювало треба було обрати щось для «якоря», якусь фізичну оболонку яка б могла допомогти прожите усе в моменті з безпечної відстані.
Однієї ночі, коли Лисиця знов з’явилась у її спальні, в пащі звіра була людська рука. Якщо говорити точніше, кістка з тонким прошарком шкіри як в мумії.
– Добре, тепер є з чим працювати.Нащастя, ніч була місячна і земля вже відмерзла. Це була не перша відрубана кінцівка що їй довилося побачитиу житті, але перші часткові рештки що вона ховалавласноруч. Вона не могла витримати наближення до моря, усвідомлення про мертве місто десь на батьківщині. Наскільки їй було відомо, річка що протикала лісом впадала в море, цього мало вистачити. Вона так і не зрозуміла кому саме належала ця кінцівка: кривднику чи комусь з рідних. Коли потрапляєш у землю, усі виглядають однаково, але причина по якій ти в ній опинився вирішує все. Прийшов відбирати чи захищати, від цього залежить проростуть над твоєю могилою квіти чи отруйна трава.
– Або ти взагалі не отримаєш могили –у невеличкій ямі окрім людських рештків знайшлося місце для листа.Засинаючи цієї ж ночі їй здалося що Лисиця отримала тінь. Кропива. Їй дуже подобалось це слово, тоді чому б йому не стати іменем. Врешті решт, ніхто не має ні жити, ані померти безіменним.
Рік потому. Уртікавсе що з тривогою прокидалась вранці, після кошмарів.Але хвилювали вони її тільки там. Сьогодні вона збереться для зустрічі зі своєю дівчиною, щоб оговорити наступні кроки для розширення волонтерської програми «SepulturaIgnobilium». Це допомогало не лише розшукувати безвістізниклихлюдей, загинувших воїнів, але і індефікуватизлочини і злодіїв. Після вони підуть прогулятись містом, обходячи вулиці що можуть вивести до лісу, який вона так і не навчилась любити знов, але якому залишилась вдячна, і можливо навідаються до будинку у моря.
Добре коли можеш завжди повернутись у день коли… Хмари розтягнуті по небу нагадували випрані простирадла, з яких зривалися дощові краплі.
