Каринчин світанок

166 переглядів

вранці сонечко вгору підіймається

воно маленькій дівчинці усміхається.

а підіймається воно біля моря —

біля Азовського теплого моря.


двадця́ть четвертого числа 

о майже рівно п'ятій ранку 

о хвилин тринадцять так

дівчатко зустріча світанок.


її сестра маленька зникла,

а на ім'я вона - Каринка. 

батьки продали її іншим —

ще гіршим людям, ніж вони.


Малу дитинку зáвжди били,

скоріш за все, і не любили. 

Батьки хотіли її вбити, 

але сестрі вдалось оборонити.


одного дня дівчатко,

коли настав світанок

проникло у будинок,

щоб викрасти дитя.


та їй усе вдалося —

вони втекли в колосся.

у колосках пшениці

сховатися вдалось.


от-от і діти дременули

в занедбаний будинок.

пожили тиждень-два там, 

і знов знайшли їх дивом.


Карину повернули в дім,

а Віту в психлікарню.

Дівча там катували,

знущалися і розпинали. (...)


Невдовзі випустили Віту

в людство йти-бродити. 

Вона у школу знов пішла,

хоч не було й де жити.


вона завжди ходила в масці,

прокидалась рано вранці,

читала повісті й новели

та завжди думала про неї.



але одного дня узимку

прийшла додому вона вранці

почувши вибухи у місті

та чіткий голос материн:


—Сергію, війна розпочалась!

з'явився в тебе шанс!

Іди і вбий укрáінців,

поки не вбили нас.


Пішов він з дому швидко

з ножем і пістолетом. 

Він так хотів вже вбити

"укрáінскій народ".


Тим часом Віталіна

все думала про неї.

А як же там Карина?

А раптом вона вмре?


А дівча маленьке

сиділо на підлозі,

захлинаючись в сльозах

і хвилюючись в тривозі.


Її нові батьки кричали,

дратували і шмагали.

А зараз, раптом, захотіли

зарубати малюка. (...)


Минали дні, вмирали люди,

лунали вибухи й сирени.

Голодували сестри бідні,

шукали рішення проблеми.


Тоді був ранок, восьмий день.

Війна тривала вже на повну.

Та раптом затрусився дім,

і запалало все навколо.


Снаряд влучив в квартиру, де 

знаходилась Карина.

Батьки загинули відразу,

дитя жилó, на диво.


Наступний вибух пролунав

в квартирі Віти, та чомусь

також жила вона, а брат

кричав " та де ж це ти, татусь!" (...)


Невдовзі вибрались дівчата

з квартир своїх палаючих.

Хотіла Віта розшукати 

сестру свою блукаючу.


Пройшла година, знайшлась Карина.

Вона лежала на траві в сльозах.

Але надалі з'явилася проблема —

куди ж це її діти, га?


Ні родичів немає, ні батьків. 

Та й знайомих нормальних немає.

Але згадала раптом Віта тих,

хто рятував її життя морально.


—Ходім! З'явилася ідея! —

побігли діточки кудись.

Ось-ось стояв і перед ними дім,

де поряд люди готують щось чужим.


Побачив їх одразу хлопець,

покликав й запитав: 

—Вітусю, як ви? Все в вас добре?

В вас сталось щось? Якась біда?


—Загинули усі-усі.

Лишилися одні ми.

Карину заберіть собі,

боюсь, не виживем в війні. 


—А ти куди?

—А я бродити. Допомагати людям,всіх лічити.


—А раптом трапиться з тобою щось?..

—А я безсмертна, переконтуюсь, раптом що.


—Гаразд. Тільки ходім поки до нас,

посидеш трохи, відпочинеш. 

Не можем ми тебе пускать

одну в війну туди бродити.


Дівча погодилось, на диво.

Пішли вони разом у хату. 

Нагодували їх там щиро,

легли вони там спочивати. 


Через годину Віта мовить, 

що треба бігти, рятувати

людей безвинних, з під завалів

їй діставати й лікувати.


Карину залишѝла вдома,

сама побігла в центр міста. 

Загиблих тисячі було,

хоч і була надія. (...)


Минали дні, ховались люди,

а Віти все ще не було.

Та, якось, танк російський в'їхав,

у двір, де готувалося їдло.


Цей танк почав стріляти по домах,

влучив у дім, де знов була Карина.

Вона знов під завалами впинилась,

але була вже з мамою любимою.


Знов вижили вони, на диво,

та вибратись в них змоги не було. 

Весь день їх батько рятував, та з рештою

нарешті вибратись усім вдалось.


Поїхали вони пожити до батьків, 

посиділи в них дев'ять цілих днів.

Та потім всі прийняли рішення, що треба

виїжджати з окупації скоріш.


Посідали всі в машину,

та й двинули щодуху. 

Все місто вже на той час

у розвалинах було.


Та раптом, на одному з блокпостів

Карина налякалась сильно. 

Та й вигукнувши "тато!" на весь двір

Не знало ще й дитя усі події. 


Усім почулись постріли гучні,

на той момент салон був весь уже в крові.

Почувся плач дитини голосний,

Та й звук мотора тихий.


Машина їхала так швидко,

здавалось, є всі шанси.

Ще й чувся голос хлопця негучний:

"Все буде добре, не переймайтесь". (...)


Каринці вцілили у горло,

ще й в ліву руку, схоже.

А Саші вцілили в живіт —

нестерпний біль з'явився тоже.


Через годину-дві,

 потрапили вони у Запоріжжя.

Одразу відвезли в лікарню їх.

Здійснили першу допомогу врешті.


Малеча не могла поворухнутись,

промовити хоч звуку не могла.

В батьків не залишилося надії,

що зможе вона дихати сама.


Їсти вона може тільки суміш,

можливості сидіти теж нема.

Та, все ж таки, поїхали до Києва

сім'я, зі сподіванням на життя.


В машині їй вдалося вимовляти звуки,

рухати ногами й головою теж!

В Черкасах вона знову посміхнулась,

та подружилась з хлопчиком малим, це теж!


У Києві лягла знов у лікарню,

де лікарям вдалося врятувать життя.

Та через місяць-два зустріла вона Віту,

яка змогла теж з пекла вибратись сама! (...)


Минали дні, врятовувались люди.

Карина відновилася! Вона змогла!

Дворічная малеча почала спокійно жити,

та почала радіти знов вона.


А Віталіна досі ходить

на обрив о п'ятій ранку.

Дивиться на небокраї в даль

та світанок Каринчин зустрічає.



08.09.23

©️Віталіна Шумінова


vitshymin
Опубліковано: 10 вер. 2023. 10:31
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!