вранці сонечко вгору підіймається
воно маленькій дівчинці усміхається.
а підіймається воно біля моря —
біля Азовського теплого моря.
двадця́ть четвертого числа
о майже рівно п'ятій ранку
о хвилин тринадцять так
дівчатко зустріча світанок.
її сестра маленька зникла,
а на ім'я вона - Каринка.
батьки продали її іншим —
ще гіршим людям, ніж вони.
Малу дитинку зáвжди били,
скоріш за все, і не любили.
Батьки хотіли її вбити,
але сестрі вдалось оборонити.
одного дня дівчатко,
коли настав світанок
проникло у будинок,
щоб викрасти дитя.
та їй усе вдалося —
вони втекли в колосся.
у колосках пшениці
сховатися вдалось.
от-от і діти дременули
в занедбаний будинок.
пожили тиждень-два там,
і знов знайшли їх дивом.
Карину повернули в дім,
а Віту в психлікарню.
Дівча там катували,
знущалися і розпинали. (...)
Невдовзі випустили Віту
в людство йти-бродити.
Вона у школу знов пішла,
хоч не було й де жити.
вона завжди ходила в масці,
прокидалась рано вранці,
читала повісті й новели
та завжди думала про неї.
але одного дня узимку
прийшла додому вона вранці
почувши вибухи у місті
та чіткий голос материн:
—Сергію, війна розпочалась!
з'явився в тебе шанс!
Іди і вбий укрáінців,
поки не вбили нас.
Пішов він з дому швидко
з ножем і пістолетом.
Він так хотів вже вбити
"укрáінскій народ".
Тим часом Віталіна
все думала про неї.
А як же там Карина?
А раптом вона вмре?
А дівча маленьке
сиділо на підлозі,
захлинаючись в сльозах
і хвилюючись в тривозі.
Її нові батьки кричали,
дратували і шмагали.
А зараз, раптом, захотіли
зарубати малюка. (...)
Минали дні, вмирали люди,
лунали вибухи й сирени.
Голодували сестри бідні,
шукали рішення проблеми.
Тоді був ранок, восьмий день.
Війна тривала вже на повну.
Та раптом затрусився дім,
і запалало все навколо.
Снаряд влучив в квартиру, де
знаходилась Карина.
Батьки загинули відразу,
дитя жилó, на диво.
Наступний вибух пролунав
в квартирі Віти, та чомусь
також жила вона, а брат
кричав " та де ж це ти, татусь!" (...)
Невдовзі вибрались дівчата
з квартир своїх палаючих.
Хотіла Віта розшукати
сестру свою блукаючу.
Пройшла година, знайшлась Карина.
Вона лежала на траві в сльозах.
Але надалі з'явилася проблема —
куди ж це її діти, га?
Ні родичів немає, ні батьків.
Та й знайомих нормальних немає.
Але згадала раптом Віта тих,
хто рятував її життя морально.
—Ходім! З'явилася ідея! —
побігли діточки кудись.
Ось-ось стояв і перед ними дім,
де поряд люди готують щось чужим.
Побачив їх одразу хлопець,
покликав й запитав:
—Вітусю, як ви? Все в вас добре?
В вас сталось щось? Якась біда?
—Загинули усі-усі.
Лишилися одні ми.
Карину заберіть собі,
боюсь, не виживем в війні.
—А ти куди?
—А я бродити. Допомагати людям,всіх лічити.
—А раптом трапиться з тобою щось?..
—А я безсмертна, переконтуюсь, раптом що.
—Гаразд. Тільки ходім поки до нас,
посидеш трохи, відпочинеш.
Не можем ми тебе пускать
одну в війну туди бродити.
Дівча погодилось, на диво.
Пішли вони разом у хату.
Нагодували їх там щиро,
легли вони там спочивати.
Через годину Віта мовить,
що треба бігти, рятувати
людей безвинних, з під завалів
їй діставати й лікувати.
Карину залишѝла вдома,
сама побігла в центр міста.
Загиблих тисячі було,
хоч і була надія. (...)
Минали дні, ховались люди,
а Віти все ще не було.
Та, якось, танк російський в'їхав,
у двір, де готувалося їдло.
Цей танк почав стріляти по домах,
влучив у дім, де знов була Карина.
Вона знов під завалами впинилась,
але була вже з мамою любимою.
Знов вижили вони, на диво,
та вибратись в них змоги не було.
Весь день їх батько рятував, та з рештою
нарешті вибратись усім вдалось.
Поїхали вони пожити до батьків,
посиділи в них дев'ять цілих днів.
Та потім всі прийняли рішення, що треба
виїжджати з окупації скоріш.
Посідали всі в машину,
та й двинули щодуху.
Все місто вже на той час
у розвалинах було.
Та раптом, на одному з блокпостів
Карина налякалась сильно.
Та й вигукнувши "тато!" на весь двір
Не знало ще й дитя усі події.
Усім почулись постріли гучні,
на той момент салон був весь уже в крові.
Почувся плач дитини голосний,
Та й звук мотора тихий.
Машина їхала так швидко,
здавалось, є всі шанси.
Ще й чувся голос хлопця негучний:
"Все буде добре, не переймайтесь". (...)
Каринці вцілили у горло,
ще й в ліву руку, схоже.
А Саші вцілили в живіт —
нестерпний біль з'явився тоже.
Через годину-дві,
потрапили вони у Запоріжжя.
Одразу відвезли в лікарню їх.
Здійснили першу допомогу врешті.
Малеча не могла поворухнутись,
промовити хоч звуку не могла.
В батьків не залишилося надії,
що зможе вона дихати сама.
Їсти вона може тільки суміш,
можливості сидіти теж нема.
Та, все ж таки, поїхали до Києва
сім'я, зі сподіванням на життя.
В машині їй вдалося вимовляти звуки,
рухати ногами й головою теж!
В Черкасах вона знову посміхнулась,
та подружилась з хлопчиком малим, це теж!
У Києві лягла знов у лікарню,
де лікарям вдалося врятувать життя.
Та через місяць-два зустріла вона Віту,
яка змогла теж з пекла вибратись сама! (...)
Минали дні, врятовувались люди.
Карина відновилася! Вона змогла!
Дворічная малеча почала спокійно жити,
та почала радіти знов вона.
А Віталіна досі ходить
на обрив о п'ятій ранку.
Дивиться на небокраї в даль
та світанок Каринчин зустрічає.
08.09.23
©️Віталіна Шумінова
