На восьмому поверсі панельного будинку, в кімнаті з видом на ліс, за столом сидів письменник. Він нічим зовні не відрізнявся від бухгалтера, інженера чи маркетолога: помірної статури, без обручки на безіменному пальці. Він переглядав коментарі після чергового конкурсу оповідань, в якому не отримав призових місць.
«Я не вірю вашим персонажам, вони картонні та нудні, мотиви незрозумілі», написав хтось із читачів. Антон набрав довгий коментар у відповідь, в паралельній вкладці відкрив профіль того, хто написав критику, щоб коротко оцінити творчість цієї особи. Після хвилини обмірковувань він вирішив видалити все, що написав, і замість цього відповів: «Дякую, буду більше працювати над персонажами». Але він дав собі обіцянку написати розгромний розбір одного з його оповідань під анонімним акаунтом.
«Жіночих персонажів взагалі оминайте, це якісь мужики без членів, не більше», написав наступний охочий. Антон відклав мишку, обперся ліктями на стіл, закинув окуляри на маківку і почав масажувати скроні.
– Знову ти розчулюєшся через коментарі? – до кімнати увійшов співмешканець Антона, якого всі кликали Рафаель. Він ніс у руках миску розміром з колесо від БТР, наповнену попкорном, на лівому зап'ясті виднілося татуювання черепашки ніндзя з червоними пов'язками.
– Шкода, що ти не привіз додому кулемета. Я б провів фейковий конкурс оповідань, зібрав би всіх своїх «фанатів» в одному місці, роздав всім свинцеві медалі, – сказав Антон.
– Обкладинка, що я намалював, хоч сподобалася літературним снобам? – запитав Рафаель, запихаючи попкорн у рот.
– Обкладинка як завжди топчик. Напевно, це найкраще, що є в моїх оповіданнях, – відповів Антон, припинивши жувати попкорн.
Рафаель прочистив горло і сказав:
– Не мучся через перфекціонізм, бо здохнеш від неврозу або зійдеш з розуму. Ти не можеш всім догодити. Я ж читав твої роботи, вони взагалі нормальні.
– Дякую, друже, це непогано. Можливо, я так і залишуся на рівні "нормального". Може, мені просто писати, не заморочуючись з персонажами, просто описувати події, – задумливо відповів Антон. Він перевів погляд на вікно, нервово смикаючи коліном під столом, і відкрив документ на хмарі під назвою "Протагоністи".
– Нещодавно я трішки працював над однією героїнею. Назвав її Азра. Вже придумав, як вона буде виглядати, – Антон зробив паузу, перевіривши, чи його сусід раптом не задрімав, однак Рафаель зацікавлено слухав. – темний капелюх, червоне волосся, екзотичні прикраси. Підійде для якогось фентезі, стімпанку можливо… але це все я робив купу разів і постійно отримую гору критики.
– То й що? Тобі ж вони подобаються? Твої герої.
– Це ж не люди, щоб подобатися, вони скоріше інструменти. Може тут і є моя проблема. Я давно не використовую живих людей як персонажів, мої друзі і знайомі уже не є джерелом натхнення, – сумно посміхнувся Антон. – От би мені познайомитися зі своїми творіннями.
Рафаель витер масні губи кулаком і дістав з-під ліжка коробку. На її кришці була зображена літня жінка, скоріше за все, родом з Індії. Вона мала щасливий вигляд, ніби всі корови на світі стали жити краще, ніж українські олігархи. Цього їй допомогла маска віртуальної реальності під назвою «DreamScape VR».
– Не думаю, що зараз мені допоможе порно, – пожартував Антон.
– Я дивлюся не лише порно. Використовую маску і для освітніх цілей. Цей пристрій допомагає відшукати вихід з кошмарів та поганих спогадів. Ти ж знаєш, – Антон підтвердив. – Це допомагає потрапити в усвідомлений сон.
Антон засміявся і взявся за голову:
– Що за дурня? Містицизм якийсь.
– Ну, слухай, – Рафаель дістав з коробки видрук і почав читати: – Цей пристрій аналізує мозкову хвильову активність, щоб визначити, коли користувач переходить у фазу REM сну, коли сни стають найживішими і найреалістичнішими. Коли це станеться, пристрій включає віртуальну реальність, що дозволяє користувачам інтерактивно взаємодіяти зі своїм сном. Все науково та надійно.
– І що далі?
– Ти уявляєш своїх героїв, даруєш їм свободу, знайомишся з ними.
Антон розслабився на спинці крісла, що заскрипіло ніби від болю, і склав руки навхрест. Ще недавно він гаряче обговорював, що штучний інтелект ніколи не зможе замінити живих письменників. Щодо снів, Антон мав до них мало довіри, хоча часто бачив, що його колеги згадують їх як джерело натхнення.
– Напевно я пас.
Ніч не принесла нових історій. Антон виконав типовий ранковий ритуал: кава з сигаретою на балконі, медитація, чищення зубів, легкий канапковий сніданок, ще одна сигарета, прокрастинація в Інтернеті, підрахунок переглядів оповідань, ще одна сигарета, перегляд збережених онлайн-курсів зі сторітелінгу. Змінив вкладку, почав інтернет-серфінг і, незаплановано, настав час обіду.
Після макаронного обіду письменник заснув до вечора. Антон прокинувся з важкою головою, і навіть кава та сигарета не допомогли. Здалося, що подивиться серіал, але завдяки своїй титанічній самодисципліні він все ж вирішив сісти за комп'ютер, відкрити папку "Протагоністи" і створити новий документ під назвою "Новий Герой".
Антон витріщався на білий аркуш паперу, розминав пальці, розмірковував, боровся з бажанням заглянути в Інтернет за допомогою. Але, нарешті, вимкнув комп’ютер, дочекався доки згасне екран і побачив своє відображення в темному дзеркалі, на мить здалося, що у своїх очах він помітив відблиски сліз.
***
– Тут є якийсь таймер, чи там буде віртуальна кнопка "Стоп"? – уточнював Антон, займаючи зручну позу на дивані.
– Ага, стоп-слово. Зазвичай вдягаю на ніч, прилад зчитує мозкові хвилі й виводить зі сну до часу мого звичного прокидання. Ти можеш бути довше чи менше, в снах час іде інакше, ну ти ж дивився Ноланові фільми. Якщо через тиждень побачу, що ти так і не зняв маску, то я тебе виведу. Хіба що, ти не хочеш? – запитав Рафаель, наминаючи бутерброд з арахісовим маслом.
Антон дуже хотів повернутися і не з пустими руками. По контуру маски пробігала неонова цятка, вона гіпнотизувала та заохочувала поринути у світ марень та сновидінь. Врешті-решт реальний світ сказав "до побачення", і письменник перестав відчувати власне тіло.
Пітьма охоплювала все навколо, бездушний вакуум навіював думки про смерть, але Антон опанував себе й уявив світло, він візуалізував небо та землю, і раптом морок розвіявся, і перед його очима постала безкрайня та бездоганна блакить вгорі й така ж безкрайня зелень щойно покошеного газону. Антон ще ніколи не відчував нічого подібного, шалений захват ніби йому знову провели інтернет у квартиру. Від втоми та тривоги не лишилося і сліду, його переповнювали сили та бажання, навколо з'являлися океани, гори та ліси, хмарочоси, космодроми, родовища, фортеці та летючі університети.
Антон жахнувся, чи не забагато часу він провів за безглуздою архітектурою світу, якого ніхто крім нього не побачить. Він зосередився і створив навколо простір, схожий на великий ангар без зайвих предметів. Антон відтворив з пам'яті дівчину, вона з'явилася перед ним у великому чорному капелюсі, з під якого розсипалося довге червоне волосся з білими прядками, яскраві прикраси були всюди: на шиї, у вухах та в носі, на зап'ястях та поясі.
– Наділяю тебе свободою волі, – сказав письменник.
Азра розплющила очі, усміхнулася та мовила:
– Вітаю, ти мій творець?
– Ааа, так-так, – кинув Антон і почав ходити туди-сюди, – цікаво, просто неймовірно! І ти можеш самостійно приймати рішення, може якусь пісеньку заспіваєш?
– Можу дати ляща.
– Просто фантастично, саме такою я її і планував. Тепер треба зосередитися, я створю його. Він буде найкрутішим, таким гарним, як Валерій Маркус, тільки вищим. В його історії буде все, що зараз люблять читати в Україні, буде детективна історія, і алюзії на українсько-російську війну і магія і ще вкраплення кіберпанку, а ще любовна історія, – Антон ніяково зиркнув на Азру. – можливо не головного героя, але точно щось пов’язане з ЛГБТ. Буде глибока мораль і високі ставки.
Антон все збільшував темп ходьби туди сюди, Азра спостерігала за своїм творцем наче кішка за міллю. Вона вирішила, що не дочекається більше уваги, тому взялася досліджувати простір навколо. Азра зосередилася на підлозі, крізь яку почав пробиватися паросток, що вже за мить виріс чималим деревом з густим листям та яблуками на гілках. Азра оглянулася чи звернув на це увагу її творець, але той був заклопотаний своїм справами.
– Маркус буде йому ім‘я, – урочисто сказав Антон ніби оголосив нового Папу Римського.
З нічого з‘явився він. Маркус мав тілобудову героя американських бойовиків 80-х, вуса щіткою, а очі випромінювали таку блакить, що селекційні інженери третього рейху пустили сльозу від щастя, якби побачили їх.
– Наділяю тебе свободою волі та розуму, – піднесено промовив Антон.
Блакитні очі ожили, Маркус ковтнув слину, переступив з ноги на ногу, але так і стояв майже струнко.
– Маркусе, я стільки всього хочу дізнатися про тебе, але не хочу витрачати час на теревені, може одразу до пригод? Чого мовчиш?
– Ну добре, – стенув плечима Маркус.
– Ага, неговіркий, але дієвий, – радісно вигукнув Антон, дістав блокнота та зробив нотатку. Маркус спостерігав за своїм творцем і за мить в його руках був такий самий блокнот.
Антон змахнув руками й ангар в якому вони були розвіявся. Письменник розмірковував як краще випробувати свого героя, чи буде він мечником, стрільцем, магом чи детективом та склав список типових пригод, щоб вирішити де герой проявиться якнайкраще.
– Вибирай зброю!
Перед Маркусом матеріалізувався стенд з короткими та довгими мечами, шаблями, булавами, сокирами та іншою холодною зброєю.
– А що вибирати? – запитав Маркус, його очі бігали в різні сторони як вивірки, що перепили енергетика.
– Та що хочеш! – роздратувався Антон та створив триметрового темного лицаря з мечем у полум'ї.
Маркус зблід, почав часто дихати, підбіг до стенда зі зброєю, розгубився та чкурнув в протилежну сторону. Антон закотив очі, вилаявся та наказав темному лицарю наздоганяти Маркуса. Погоня тривала недовго, лицар збив з ніг свою жертву, Маркус скрутився клубком на землі, меч загрозливо здійнявся в над ним, але в останню мить почулося:
– Досить! – з обличчям кольору стиглого буряка вигукнув Антон.
Темний лицар слухняно і явно розчаровано почимчикував кудись в бік. Маркус весь трусився, але все ж підвівся на ноги.
– Добре, давай щось менш інтенсивне. Ось тобі скринька з таємницею.Маркус кивнув головою на знак згоди, взяв скриньку, покрутив, почав вводити цифри, він часто ковтав слину, руки трусилися, що він вирішив сісти на підлогу. Після десяти спроб скринька все ж не відчинилася, Маркус навіть очей не підводив до свого творця.
– Та що ти за нездара! Звідки ти тут взявся взагалі! Це не сон, а кошмар якийсь! – кричав Антон, – та ти хоч щось вмієш? Тебе навіть другорядним епізодичним персонажем соромно писати.
З кутиків очей побігли дві цівки сліз, стікаючи вниз по ідеальних вилицях аж до шиї. Маркус сидів на підлозі обіймаючи себе за коліна, а його творець пішов геть в роздумах чи не створити краще гарем Бене Гессерит. Маркус відчув чиюсь долоню на плечі.
– Не слухай, ти йому не цікавий. Він вважає себе богом і думає, що ти йому зобов’язаний, – Маркус обтер сльозу і підійняв голову, над ним стояла Азра з усмішкою виховательки в садочку.
– Я його боюсь, що мені робити?
– Це він тебе має боятися, тільки так можна заробити повагу.
Маркус дістав блокнот і ручку, готовий записувати, але Азра вибила його з руку, жбурнула вогняну кулю, перетворивши блокнот на грубку попелу.
– Цей вискочка дав форму нашому світу, але не продумав правил.
Маркус підвівся, все ще вагаючись, однак вже з прийнятим рішенням.
Все ще роздратований Антон, розглядав світ навколо, не в змозі пригадати, коли це він виростив сад і звідки там взялися пташки схожі на суміш колібрі та кажанів. Враз спохмурніло, над ним зібралися темні хмари, з яких посипалися жаби, озброєні гарпунами, вони кидалися на письменника, кололи, смикали за волосся та шалено квакали. Антон від здивування почав тікати, однак ув'язнув в болоті, що затягнуло його по шию і перетворилося на бетон. Від жаху він втратив контроль над своїм тілом та думками.
– Ти не бог, лише творець, – мовив Маркус.
Антон зі страхом та зацікавленням спостерігав за своїм творінням, не в змозі поворухнутися. Все пішло не за планом, от ще й темний лицар підійшов, мовчазний та загрозливий, він без жодних пояснень, змахнув мечем, просто над головою в Антона, який горлав від переляку. Маркус став між лицарем та письменником, меч застиг в повітрі та вже за мить вийшов скрізь через спину. Маркус вхопився за обладунки, під його долонями вони почали червоніти, одною рукою лицар намагався вивільнитися, але вже почав слабнути, плавитися та корчитися. На підлогу впали поранений герой та шмат брухту.
– Як драматично, – підійшла Азра, вона смакувала стиглим яблуком та витирала уявну сльозу. – весело тут, але я хочу повернути мир і пустоту. Думаєш ти мене створив?
Антон взагалі не міг думати від шоку, він і слова вимовити не міг.
– Ти мене просто побачив серед мороку. Великі очі, що дивляться зі стіни в середину кімнати, моєї комірчини наповненої нічим. Без болю, заздрощів та жадань. Я хочу назад. Твій розум помре.
Чорнота заповнила білки та зіниці Азри, вона вознеслася над землею, а навколишній світ почав колапсувати від обрію до центру поринаючи в пітьму.
– Будь ласка, зупини її, – прохрипів Маркус.
– Що? Та я не знаю як.
– Я вірю в тебе. Я хочу існувати, боротися, давати комусь надію, хочу, щоб на мене рівнялися і співчували. Мені потрібні подвиги та кризи, побачити гори такі високі, що з вершини можна дістати до Місяця, закохатися так сильно, що про це кохання будуть складати легенди, хочу, щоб кожен хто читатиме твої історії уявляв мене зі своїм обличчям, – голос героя робився все тихішим, його очі застигли.
Темрява розросталася та наближалася, Маркус зник, які і бетон в який ув’язнили Антона, він бачив як Азра віддається мороку та розчиняється в ньому. Але Антон не хотів йти за нею, його історія не могла закінчитися так. Деколи кінець визначає яким має бути початок.
– Та якого хмарника! – волав Рафаель, лупцюючи по щоках свого співмешканця.
Антон ледь розплющив очі, Рафаель полегшено видихнув. На другу добу він занепокоївся, що товариш все спить, підійшов до ліжка та помітив, що маска не в активному режимі. Пробував розбудити та ніяк не міг привести до тями. Антон нічого не розповів, був мовчазним, Рафаель, переслідував по всій квартирі, готував каву, підсовував їжу, та розповідав історії. Заспокоївся, коли Антон сів за своє робоче місце.
На восьмому поверсі панельного будинку, в кімнаті з виглядом на ліс, за столом з комп‘ютером сидів письменник. Він створив новий файл, з робочою навою “Мій великий роман №1”. Потім встав та вийшов на прогулянку. Він довго блукав містом, катався трамваєм, спостерігав за людьми та мріяв.
