1
ADVENTUS
Поїзд їхав швидко, не зупиняючись. Його маршрут не мав, а ні зупинок, а ні кінцевого місця призначення. Хто б не був його творцем, він розраховував на безперервний рух металевої істоти. Кожен оберт коліс супроводжувала поява парових хмар що на якусь мить перетворювали пейзаж за вікном купе на затягнуте снігом полотно.
Наближаючись до перону поїзд тільки знизив темп, але не зупинився повністю. Він ніколи не зупинявся. Цієї маленької поступки швидкості вистачило, щоб пані літнього віку змогла зійти на станцію, а точніше — впасти на неї. Клубки пилу від її приземлення не встигли осісти, а поїзд вже набрав достатню швидкість і поступово зник на обрію, де залізничні рейки поринали у воду. Сивоволоса пані прибрала розплатані пасма з обличчя та обдивилась навкруги. За кілька кроків від себе вона побачила не велике табло напроти перону. Воно мало гравіювання, що нагадувало розклад:
«Поїзд висаджує пасажирів з ранку та у вечорі»
«Проїжджає повз станцію під час дощу»
Далі цей напис повторювався різними мовами та шрифтом Брайля. «Цікаво, а коли можна потрапити на потяг?» — подумала жінка зазираючи у середину станції. Там було порожньо. Крамнички квитків не було, тільки кілька рядів порожніх сидінь. Околиці мали занепалий і безлюдний вигляд. На іншій стороні дороги вона помітила вказівник з назвою місця:
«STATIONE TRANSCENDENTALIS»
Поруч стояв барабанчик, що нагадував календар на якому можна було перегортати металеві пластини цифр. Зараз він показував число 10264.
Привівши до ладу одяг вона попрямувала дорогою до міста, у сутінках дня гравій під ногами перегукувався зі скрипом ручки її валізи.
2
URBS
В якийсь момент дорога перейшла в підземний перехід де безліч тунелів вели сходами до інших станцій звідки виходили люди. Чоловіки та жінки різного віку з’являлись і зникали на її шляху. Одяг новоприбулих відрізнявся за: матеріалом, фасоном і навіть часом моди, незмінним був лише колір — сіро-блакитний, і кожен мав при собі валізу. Вона кілька разів намагалась з’ясувати в когось де вони і як взагалі сюди потрапили. Але їй не таланило. Усі до кого вона заговорювала, або хто звертався до неї, говорили незнайомою мовою. Так поступово вона дійшла до міста. Поселення мало вигляд блошиного ринку, ніби злютованого між собою з різних частин.
Придивившись літня панна зрозуміла що майже усі будинки (а подекуди й дороги до них) були зроблені з заліза. Матово чорного, але у багатьох місцях ржавого і навіть дірявого. Вона слідувала за натовпом і поступово вони вийшли на міст що привів до вулиці у кінці якої стояв магазин. Дерев’яна вивіска містила назву:
«TALENTUM»
Поступово просуваючись по черзі новоприбулих вона побачила на дверях напис:
«Власники крамниці: Міс Амарє і Містер Одіум»
Поряд, на відкидному столику лежав кошик з картками, на папері повторювався один і той самий напис різними мовами. Панні відійшла в бік і почала шукати потрібну картку. Зміст був наступним:
- Години роботи лавки: відчинено коли не зачинено
* якщо увімкнутий оранжевий ліхтар — зачинено.
Вона підняла погляд до гори. Горів білий ліхтар.
- Обов’язково!!! Мати при собі…
Раптовий дзвін не дав їй дочитати до кінця, бо підійшла її черга. Чоловік що щойно залишив лавку вже не мав валізки з якою заходив всередину. Відчинення дверей супроводжувалось гучним скрипом, а ось дзвоник — мовчав.
«Звідки тоді був звук?».
Лавка виглядала охайно, але як і усе в місті досить зношено.
— Venu, ne estu timema, — дівчина білля прилавка привітно замахала рукою. За спиною білявки була стіна з різних валіз, кожен мав свою картку з номером прив’язану до ручки.
— Cu vi komprenas Esperanton?
— Jes, iom… Mi ne parolis delonge.
— Nenion, mi helpos vin nun, — припустивши що перед нею і є міс Амарє вона спостерігала за тим як та витягла кілька шухляд у столі й обирала серед безлічі екземплярів слушну брошку. Вона вже помічала такі на попередніх відвідувачах що залишили лавку перед нею. Маленька прикраса зроблена з безлічі шестернят нагадувала циферблат годинника. Саме такий екземпляр тепер був на лацкані її одягу.
— Краще? За тобою ще хтось був?
Вона не встигла відповісти як голос за ширми гукнув:
— Mallumigas post duonhoro.
— Алєк, я з клієнткою. Сьогодні твоя черга зачинятись.
Хлопець щось пробубнів виходячи за ширми. Високий, з русявим волоссям він оминув її поглядом і відразу підійшов до дверей та тричі натиснув на важіль. За скляним вітражем у двері можна було помітити як світло ліхтаря змінилось з білого на помаранчеве.
— Показуй що в тебе, — міс Амарє кивком голови вказала в бік прилавка на якому вже було розкладена чорна тканина і ввімкнута настільна лампа.
Поки дівчина заповнювала якісь папери, хлопець зачинив ще два вітражні вікна металевою перегорожею. Перш ніж заговорити він придивився до номера її брошки та почав гортати шестерні на своїй, закріпленій замість манжетів на рукаві.
— Почнемо з головного та самого простого. Люди мають вроджену схильність до різних ремесел, таланти, обдарованість, називай як бажаєш. Ти потрапляєш у цей світ з невеличкою скринею, в якій зберігаються всі твої здібності у вигляді їх символів: письменницький набір, палітра з фарбами, музичні інструменти тощо. Тобто усе що може вмістити в себе частку душі творця.
— Сюди люди приходять, щоб обміняти свої таланти, — доповнила міс одягаючи окуляри з різним кольором скла: оранжевим і білим. — Якщо вони не можуть його реалізувати приходять сюди щоб підібрати схожий, синтезувати, віддати або повністю замінити на більш практичний для життя.
— Вони викладають щось зі своєї валізи та беруть щось нове, схоже або протилежне. Якщо все вдається можна отримати квиток, щоб покинути станцію, — містер Одіум забрав заповнений формуляр.
— Але чому люди взагалі сюди потрапляють?
— Питання цікаве, але не перше чергове... Алеку, глянь сюди.
Хлопець підійшов ближче.
— Якого…
— Люба, нагадай як тебе звати?
— Вакіна Вапур.
— Річ у тім, люба Вапур що, щоб зробити усе що ми проговорили потрібно відчинити твою валізку.
— Але для цього вона повинна мати замок, — Аморє підсунула скриню ближче до неї. На місті де мав бути отвір для ключа або замок, не було нічого.
— Усі скрині тут мають одну будову: ручка, замок дно. А це… це не типово.
— З дивностями такого зразка займається доктор Аранео. Він працює у підземних котлах. Дорогу до нього тобі підкажуть. При зустрічі віддай це.
У її долоню опустилась маленька зелена монетка зроблена зі скла.
— Поясниш, що ти прийшла за нашою вказівкою. — Одіум провів її до самих дверей.
— Пробач, але це все чим ми можемо допомогти. — Амарє віддала скриньку.
Двері до лавки зачинились.
Щойно Вапур вийшла, виявилось що настала майже ніч і судячи з хмар на лінії горизонту наближалась гроза. Відчувалось що сонце покидає місто, а на зміну йому разом з ніччю підкрадається дещо інше.
3
PASAGEROJ
Темрява наступала на п’яти, а чисельні натовпи перетворились на невеликі скупчення незнайомців, яких з кожною хвилиною зустрічалось все менше і менше. Але варто було першим краплям застукати свою металеву мелодію по дорозі, як зникли й вони. Зачинені крамнички підказували Вапур що вона не встигне розібратись з цим дорученням сьогодні, одночасно з тим до неї прийшло усвідомлення величі втоми від подоланого шляху і цього дня. Дощ не сильнішав і переночувати на лавці біля сходів не здавалось настільки страшною ідеєю. Більше лякала темрява. Але і вона не була однорідною. Ліхтарне світло розсіювало темні закутки алеї. З подивом вона помітила що обрій одноманітних вогників поповнився ще одним — синім як блакитне полум’я. Потім ще і ще одним, ніби мандрівний караван, вони наближались до неї. Нарешті з глибин мостового мороку стала помітна постать зовсім юного хлопця. Використовуючи довгу палицю, схожу на тростину, він відчиняв скляну раму і змінював ліхтарний гніт всередині, після цього спалахувала синя блакить. Ніби відчувши її зосереджений погляд він обернувся:
— Що ти тут робиш?! — погукав незнайомець. — Ти мала вже піти, не бачиш що настала синя година! — він придивився до її одягу, а потім сказав спокійніше, але з більшою пересторогою: — Швидко, тікай звідси до найближчої арки на Площі Фонтанів. Я спробую затримати його.
Той страх з яким він сказав це, миттєво передався їй. Вона покинула спроби щось з’ясувати та побігла чим душ, наскільки вистачало сил.
«Який дивний… Фонтанна площа, він мав на увазі ту що я проходила?».
Відлуння чиїхось кроків настигли її неочікувано. Останнє що вона пам’ятала перед зіткненням це руде волосся і чийсь лікоть що вдарив її в носа. Коли марево в очах розвіялось, вона помітила що раптовий нападник теж лежав на землі.
— Зовсім здуріла! Не бачиш куди йдеш!
До них майже відразу підбіг ще один, так само одягнутий в коричневі відтінки, і допоміг піднятись:
— Не розумієш, на ній синій, вона щойно прибула. Хутчіше! За кілька хвилин почнуть бити дзвони.
— Куди ви? — щойно вона запитала, по усій станції розлетілось відлуння дзвону.
— Біжи за нами!
Вона намагалась не відставати, але її дихання втратило рівновагу вже за декілька поворотів. Вакіна не знала куди бігти й просто слідувала за двома незнайомцями. Відлуння дзвонів розносилось порожніми вулицями, але до цього ритму приєдналось ще щось невпізнанне: як електричний розряд в повітрі або мелодія польоту шершня. Коли вони втрьох дібрались арки на фонтанній площі там вже зібрались інші шукачі притулку.
— Чому ніхто не заходить? Хтось має ключі?
— Усе не так просто, щоб потрапити всередину хтось повинен внести оплату, — прогукав кремезний чоловік.
Нервові рухи присутніх створювали справжнє море хвилювання, серед усього цього не відразу стала помітна тінь у хмарах пару що оперезував вулицю. Площа Фонтанів — скоріше жартівлива назва, адже насправді єдиним джерелом води були труби прокладені під залізним каркасом, отвори люків давали вихід пару як маленькі гейзери. Серед цього парового моря до них наближався старенький чоловік. З усіх сил стискаючи свою валізку він впав, не добігши до них кількох метрів. Увесь вміст його скрині розлетівся по дорозі. Він поспішаючи збирав його супроводжуючи це китайськими прокльонами, напевно його брошка-комунікатор зламалась при паданні. Декілька людей наблизились, щоб допомогти йому, але завмерли. Позаду дідугана з мороку і туману наближалось кремезне «щось». Своїми металевими крилами воно сягало вікна другого поверху і як величезний мотор щось буркотіло. Чудовисько з чорного металу мало лапи та крила як в шершня. Залізна комаха вхопила скриньку чоловіка і полетіло геть, залишивши бідолаху на землі.
За спиною старої леді щось дзвякнуло, імовірніше за все відчинились ворота, але вона не знала цього напевно, бо не могла відвести погляд від маленької чорної точки в небі.
— Сьогодні ми всі тут, чужим коштом, — рудоволосий штовхнув заклякну Вапур всередину і зачинив двері.
Довгий тунель зі сходів був настільки вузьким що доводилось спускатись по одинці.
— Більшість тутешніх будинків ніхто не будував, — пояснював чоловік в капелюсі поки вони йшли. — Коли найперші пасажири прибули на станцію, базовий район вже існував.
— Базовий?
— Він говорить про: дзвіницю, площу та вокзал. Ці три будівлі. Боже правий, для архітектора ти жахливо пояснюєш.
— Саме тому я і не оратор, а архітектор. Принаймні вважаю себе таким…
— Не звертай уваги, він просто пригнічений недооціненістю свого професійного внеску, — вони пройшли коридор і опинились в заповненій залі, схожій на платформу в метро.
— Станція не створена для того, щоб хтось тут залишався на довгий час. Будинки буквально не впускають в середину, як ти бачила сьогодні. Але це єдиний притулок від монстра. На щастя він з’являється не кожної ночі, тільки якщо починається дощ.
— Зачекаємо тут, коли дощ закінчиться і полювання монстра зійде нанівець, ліхтарник згасить синю годину.
— Я його вже зустрічала, він направив мене сюди.
— Тобі пощастило, інакше б ти була на місці того «китайського божка».
Старенька придивилась до танцюючого світла.
— Ви знаєте як дібратись до доктора Аранео? Він працює в котельнях, десь під землею.
— Я чув про нього що він один із тутешніх, тих хто працює на станції. Можеш звернутись до свого знайомого ліхтарника. Один раз він тобі вже допоміг, можливо пощастить вдруге, — хлопець перевів погляд на стареньку яка під час розмови не помітно заснула сидячи зі скринькою.
— Ти йдеш?
— Зачекай, — перш ніж піти він залишив записку почепивши на рукав старенької.
— Гей, прокидайтесь, — голос гукнув її з темряви. Прокинувшись вона побачила що прямо напроти неї стояв той самий хлопець ліхтарник.
— Я так розумію, що ви шукаєте Аранео.
Платформа була спустошена.
— Що? Тобто так. Як ви… — він показав їй картку причеплену до її одягу.
— Навіщо він вам?
Без зайвих слів Вапур продемонструвала «проблему» своєї валізи.
— Як мені пояснили він спеціалізується на різного роду аномаліях.
Співрозмовник не виказав жодної емоції, але погляд темно-блакитних очей підказував серйозне зацікавлення.
— Вночі він завжди зайнятий роботою, але якщо ви будете не проти зачекати ранку.
— Зрозумійте, не те щоб я маю особливий вибір.
— Тоді зробимо так, зранку я відведу вас до нього, а переночувати ви можете в мене, — те як спокійно він вів розмову настільки контрастувало з першим враженням і запропонована допомога мимоволі викликала в неї довіру.
Разом вони вийшли з платформи в тому ж місті де і зайшли. Морок ночі розсіювало світло ліхтарів, а небо полишили грозові хмари. Напевно температура повітря піднялась, бо парового туману поменшало. Він осів на рівні ніг як білий килим. Але ще щось змінилось за час перебування під землею. Старенький китаєць що так і лишився на дорозі... Він став майже прозорим, як дзеркальна тінь, через нього можна було розгледіти вулицю.
— На станції не існує смерті… Є тільки буття та небуття.
Нарешті до Вакіна Вапур прийшло усвідомлення, що єдина різниця між нею і цим бідолахою це вчасно запропонована допомога. З цією думкою вона пройшла повз напівпрозоре марево що ще кількома годинами раніше було живою людиною.
Мансардна кімната куди він її привів, ніби не пройшла повного перетворення від занедбаного горища до обжитого житла і застрягла десь посередині. Невеличка за розміром і заповнена різним мотлохом, але досить затишна завдяки вдалому розташуванню вікон. Головна стіна на яку відразу впадало око варто було лише зайти всередину, була обладнана відкритими поличками з найрізноманітнішим вмістом: набір для вишивання, гербарні квіти, старі мапи, музичні зошити, інструменти для ремонту, необроблене каміння, рахувальна машина, музичні інструменти та ще безліч усього. Здавалось їхній власник має необмежені здібності для дозвілля, але…
— Це все рештки скарбниць пасажирів?
— Монстр починає жерти скриню прямо у польоті, іноді звідти може щось випасти. Я перший з’являюсь на вулиці та збираю те що від них лишилось, — він підготував чай для заварки, і насилу відшукав другу чашку. — Частину передаю Міс і Містеру. В них є величезний срібний ящик, вони закидають туди корисні елементи, щоб потім додати їх у відповідну скриню. Здається вони прив’язують до нього дзвоники, щоб не сплутати з іншими.
— Тепер зрозуміло… До речі, мене звати Вапур.
— Алоіс Люмо, — невеличкий за зростом він все ж таки дивився на неї згори вниз і тут вона помітила те на що не звертала увагу раніше:
— А де твоя скриня?
— Я не завжди ношу її з собою. Це може здатись дивним, але не усі воліють полишити станцію.
Коли чайник спорожнів світанок майже настав.
Алоіс провів її невидимими закутками, що відомі лише місцевим. Вони спустились металевою драбиною до напівпідвального приміщення.
— Він спить і відпочиває в день. А працює вночі, бо тоді треба запускати опалення міста. Доктор, це я. Зі мною пришла знайома.
Вони опинились у темній кімнаті єдиним джерелом світла якої був камін. І раптом голос:
— Якщо прийшли, то зачиняйте двері, досить впускати вологу, — перше що вона побачила це відблиск полум’я у чорному склі окулярів. Потім звук схожий на те як хтось відчиняє металеві грати. Вусатий чоловік пересувався завдяки спеціальному пристрою схожому на залізні пазурі, це дозволяло маневрувати рухами не сходячи з місця. Як залізний павук він одним жестом вказав на її валізу, а іншим металевим щупальцем забрав з руки зелену монетку. Роздивився і повернув назад. — Можете не розкладатись, я цю проблему не вирішу. Вам потрібно до Відьми Я-й-я. Але вона живе на проміжній станції по сусідству.
— Я гадав що переміщатись можна лише «сюди» і «звідси», — Люмо запалив маленьку лампу поруч.
Аранео замовк ніби задрімав, а потім додав:
— Колись був прокладений інший маршрут для переміщень, — не сходячи з місця він жестом скомандував одному з щупалець і воно поповзло нагору до верхньої шухляди, і повернулось з продовгуватою скринькою схожою на тубус з замка якої стирчав невеликий квиток. — Ось тримай, поїзд піде у протилежний бік, зійди на станції під назвою «Дно болота».
— Але ви мали квиток, весь цей час ви могли поїхати чому ви залишились?
— Кожен народжується з вродженим видом праці. Але ніхто не наказував жити тільки ним. Можна працювати та використовувати талант як хобі. Я поєдную одну роботу з якою я справлюсь і приносить користь, з тією що приносить задоволення. Нас таких не багато на станції, проте це наше місце.
Коли Алоіс Люмо і Вакіна Вапур дійшли перону в її думках все що лунали слова доктора Аранео. Знов повернувшись на платформу вона з подивом усвідомила що залишила перон лише кілька днів тому, а за відчуттям минуло значно більше часу. Ніби на знак підтвердження цьому, її одяг поступово потемнішав зі світлого, майже жовтого, до глибокого коричневого відтінку як в решти пасажирів.
— Алоіс, ти та усі інші, ви дуже мені допомогли, хоча і не були зобов’язані.
— Кожен з нас — нічний мандрівник. І ми прокладаємо шлях одне одному, — акомпанементом до його широкої усмішки роздався гудок поїзда.
4
MARCFUNDO
Старенька майже не помітила дороги, або шлях був не довгим, або вона просто задрімала. Цього разу Вапур зійшла з поїзда без падіння, що не могло не втішати, адже в неї навряд чи вистачило б сил піднятись цього разу. Сонце згасло у хмарах і холодне повітря обіймало з усіх сторін ніби вона пірнула у крижану воду. Тут не було ні станції, а ні перону, тільки табличка з назвою і вузенька доріжка що вела до будинку оточеного з усіх боків водою. В міру наближення до нього Вакіна все чіткіше могла роздивитись якусь статую на ґанку, і тільки коли вона підійшла в притул стало зрозуміло що ця нерухома постать насправді жива людина. Точніше, жінка її віку що курила трубку.
Не сказавши ні слова вона зійшла в середину, сивоволоса пані послідувала за нею.
— Останнього разу до мене навідувались по допомогу з Пожирачем. Сподіваюсь ти не з цим прийшла, — відьма сіла у крісло біля столика за сервірованого під чаювання.
— Ви маєте на увазі металеве чудовисько? — стара сіла на запропоноване крісло навпроти.
— Чудовисько, або ні… Перед усім це лише механізм. Він був створений з однією потребою яку має тепер задовольняти. Волею наділені творці, а не їх творіння.
— Отже, у нього є власник? — мета візиту полягала в іншому, але цікавість взяла гору.
— … Люди не знаходили спосіб лишити станцію, а нові пасажири все прибували та прибували. Тоді геніальний винахідник створив його, щоб запобігти розростанню станції. Проте створіння перевищило всі очікування. Така обдарованість була занадто обтяжлива для свого власника, тому цей інженер і опинився на станції, не бажав застосовувати свої здібності, бо не міг контролювати їх результат. Він хотів знищити свою скриню, щоб не повертатись у свій світ з цим тягарем, а натомість створена істота забажала заповнити цю порожнечу пожираючи інших. Це багато говорить про життя, чи не так? Бути талановитим приємно, але стаючи генієм ти вже не ремісник що створює, а новатор який відкриває. Ця невідомість і відповідальність подібні прокляттю. — Я-й-я дивилась на неї своїми різнокольоровими очима і з кожним словом видихала пар з трубки. — Але ми маємо волю обирати.
— Цей винахідник ви?
— Ми — я і моя сестра… Я допомогла їй покинути станцію. До того як задіяти свою валізу в експерименті я отримала квиток, щоб залишити станцію і передала їй. А сама лишилась з іншими, щоб облаштувати це місто більш системно… І ось сьогодні ти повернулась.
— Я не…
— Дивись, — металевим перснем вона натиснула на дерев’яну панель і скриня відчинилась. Звідти вона дістала маленьку ляльку. — Варто лишити станцію і пам’ять про неї зникає, але багато речей існують незалежно від нас. Можливо люди створюють речи тільки за тим щоб віднайти зв’язок з іншими.
Вона йшла рейками зануреними у воду. Я-й-я нарешті отримала те, чого не вистачало, щоб полишити станцію. Відьма міцно стискала ляльку, а Вапур проводжала її поглядом з ґанку будинку що поступово залишався позаду.
Ти часом, на платформі біля назви станції, число змінилось на №10265.
