Запах пороху

100 переглядів

Темрява, космічний пил, яскраві спалахи далеких пульсарів, холодне дихання безмежного космосу. На фоні цього поміж уламків астероїдів, котрі ще пам’ятають створення світу, повільно дрейфував у просторі плоский диск. Він нагадував своєю самотністю полишений  пілотами міжпланетний лайнер у вільному плаванні. Опинившись в обіймах абсолютної ночі, клаптик матерії на панорамі далеких зірок потрапив у залежність від примхи ірраціонального космо-хаосу. Але якщо приглядітися краще, розумієш, що хаос – це лише новий рівень порядку. 

 Я стояв посеред клаптику суші в безмежному океані мороку. Запаленими від відсутності сну очима я розглядав вхід до будівлі університету часів моєї юності. Його стіни залишились позаду мене багато років тому. Давно моя пам’ять не проектувала образи минулих днів. Повертати свій внутрішній зір з вічного «Зараз»  в далеке «Колись» не мало для мене жодного сенсу.

Я вважав, що у повсякденному житті не повинно бути занадто багато минулого, бо тоді воно створює наше майбутнє. Минуле – це рабство.  Часто воно стискає горлянки людям, не даючи зробити вдих на повні груди. Моїм кредо завжди був рух уперед. Розчинившись в ефемерних ідеях надії на завтрашній день я заперечував свій плачевний стан. Регулярно  відкладавав важливі справи на завтрашній день. Так часто буває з людьми, у яких слова розходяться з ділом.   

Мене не здивував вид неземного пейзажу на обрії за навчальним закладом. Але мені стало ніяково, серце закалатало немов птах у клітці, коли повз пройшов студент, схожий на мене в юності. На мене колишнього. Двадцять... може, двадцять п’ять років тому. Кудряве, брудне волосся, рвані джинси, сутулий, направлений в нікуди мрійливий погляд. Повз стіни, повз людей, повз поняття і сенс, повз мене, повз тебе і нас. То був час екзистенціальних мрій та жорстоких розчарувань. Коли я відчинив двері цієї будівлі вперше, я був всього-на-всього молодим аспірантом на кафедрі релігієзнавства в Києві. Незважаючи на прекрасне ставлення до мене з боку викладацького складу, я залишив наукову діяльність через півтора року з причин, що залежали лише від мене. Силует мене колишнього зник так само швидко, як і з’явився.  

Довкола стояв архаїчний запах наелектризованого після грози повітря, що боляче обпалювало легені зсередини. Мозок перебував у стадії інтоксикації враженнями, сп’янілий  від безсоромного погляду темряви. Біля сходинок, що вели до входу, перед розпаленим багаттям сидів згорблений чоловік, одягнений в чорне пальто та солом’яний капелюх. Підійшовши ближче, я впізнав свого старого сусіда, який проживав разом зі своєю матір’ю у моєму будинку поверхом нижче. Він мав пригнічений вигляд, з бурштиновимблиском  в очах, що мають лише люди, на шиї яких життя залишило криваві рани від міцно стягнутих ланцюгів з шипами.  

- Ти щасливий? – неочікувано для мене, пропустивши обмін вітаннями, спитав він.

- Що ти маєш на увазі? Чому ти питаєш? – не зрозумівши такого різкого переходу на абстрактні теми, спитав я.

- В даоській притчі про собак викладений східний погляд на сенс щастя. Старий пес побачив, як молоде  цуценя бігає за своїм хвостиком. «Синку, що ти робиш?», - спитав він його. «Я пізнав всі проблеми буття. Я відповів на всі питання Абсолюту. І прийшов до висновку, що моє щастя полягає у моєму хвості. Коли я його дожену – тоді і стану щасливим».  Старий пес посміхнувся і сказав: «Синку, я теж свого часу прийшов до цього висновку, але потім зрозумів: куди б я не пішов, мій хвіст слідує за мною, мені не потрібно його доганяти, щоб стати щасливим». 

- І що означає ця притча? Ти хочеш сказати, що завжди щасливий? – з долею сарказму в голосі звернувся я до оповідача. 

- А для цього багато не треба. Щастя – це стан, який не повинен мати причини. Все, що має причину, має свій кінець. Коли ми здобуваємо дрібну перемогу, купуємо дорогу річ, ми відчуваємо себе не щасливими, а менш нещасними, ніж зазвичай. Все, що нам потрібно для повноцінного буття, знаходиться поруч. Успенський подорожував по Індії, шукаючи чудесне, а знайшов Гурджиєва в Москві. Скільки неочікуваних сходинок та крутих деформацій на шляху до могили готує той, хто керує цим земним театром, –  підкурюючи від вогню цигарку, повідав він мені.  

- Я не вірю містикам. Всі вони звичайні шарлатани, які невдало маніпулюють псевдонауковими термінами, задурюючи людям  мозок людям таблицями водню, октавами, променем створення та іншою ахінеєю. Якби до мене підійшов маразматичний старець з бажаннями поділитися плодами свого зрілого ідіотизму, я не витрачав би час на чемність і відразу послав його на хуй, – розвів я руками,  посміхаючись  над його судженнями. 

- Тоді ось тобі визначення психолога Майкла Аргайла:  «Щастя – основний вимір людського досвіду; воно включає в себе позитивний емоційний настрій, задоволеність життям, а також такі когнітивні аспекти, як оптимізм і висока самооцінка». Це трактування привабливе для нас, в першу чергу, через те, що в ньому підкреслюється суттєва характеристика щастя – його всеосяжний характер. Зверни увагу на його слова: «Щастя – основний вимір людського досвіду». На думку Аргайла, щастя – незамінний супутник особистості. Щаслива людина є скоріше закономірністю, ніж випадковістю. А у тебе вистачить досвіду бути щасливим? Як ти оцінюєш здобутий за час існування досвід? 

На мить я заплющив очі, щоб перевести дух та підібрати потрібні слова для відповіді, а коли їх відкрив, сусіда вже не було. І тут я згадав дещо. Він не міг мені все це сказати, оскільки мав інтелект банки огірків та вів розмірене життя домашнього гербарію. Про нього постійно піклувалася нещасна матір – старенька, немічна жінка, яка відмовилась віддавати сина у заклад спеціального призначення. Я зневажав цю сім’ю за її асоціальність та замкнутість. Одного разу, повертаючись додому, я побачив, як стара жінка намагається посадити своє дитя на інвалідний візок, з якого той ненароком випав. Замість того, щоб запропонувати свою допомогу, я просто пройшов повз них. Я відчував, як її холодний погляд свердлить мені спину.

 Усе сказане ним було прочитано мною багато років тому в різноманітній літературі, але такого точного відтворення я зовсім не очікував. Не встиг я відійти від своїх переживань, як за спиною у мене хтось гукнув:

- Що робиш, що робиш тут? Привіт, привіт, привіт! Як твоє нічого? Як-як-як? – звернулося до мене загорнуте в усіяну дірками синю фуфайку створіння. Бородата істота з гематомою на правому оці дивилася на мене збуджено, але в погляді читалася люб’язність.  

- Не знаю. А ти? – не знайшовши кращої відповіді для опису ситуації, відповів я.

- Гроші шукаю. От побачиш колись. Назбираю грошей і куплю собі машину! Червону! Та таку круту! А до неї причеп, а на причепі яхта. І телефон безпровідний! Два штука! – тикнувши мені два пальці в обличчя, прозаїчний житель нашої держави зник в темряві за межі відведеного мені простору.

Це був бездомний, який проживав у старому наметі на території покинутого заводу недалеко за містом. Мене з ним пов’язувала трагікомічна ситуація з дитинства. Не маючи інших забав, окрім дослідження уламків радянської індустріальної епохи, ми з однокласниками прийшли до місця його проживання. Дражнитися та жбурляти в немічних людей камінням було лише однією із жорстоких забав дітей пост-перебудовної дійсності. 

Ми застали його серед груди розпитих пляшок прямо на землі. Разом з алкогольним смородом з його рота у простір виривалися звуки хропіння в  десятки децибел гучності. Впевнившись, що він міцно спить, широко розкривши рота, ми почали обдумувати, як краще  використати його безпорадний стан. Поруч із заводом на галявині жителі вигулювали своїх домашніх улюбленців. Знайшовши свіжу купу лайна, я нанизав один з ковляхів на паличку. Ледве стримуючи сміх та нудоту, ми «нагодували» хазяїна барлоги та на радощах від свого жарту побігли купатися в  місцевому озері. Дорогою одного з нас знудило, що викликало ще більший сміх та веселощі.

Повернувшись після 10 років розлуки у дім своїх батьків, я випадково зустрів його на вулиці, чому дуже здивувався. Він постарів, але пах, як і раніше - погано, але продовжував лякати місцеву дітвору шаленим блиском в очах та розповідями про багатство, що має ось-ось впасти на нього з неба. Сусіди казали, що він і досі розкопує щось у посадках біля траси, через що прозвали його «Пєтя-скарбошукач».       

Від спогадів про одного з багатьох нікчем, які зустрічалися на моєму життєвому шляху, мене відволік знайомий хриплий голос:

- Біда сучасної цивілізації – відсутність творчості. Харизматичні лідери, маніпулюючи людьми, вшивають в їхню підсвідомість коктейлі із суцільної брехні, -  голос належав моєму професору. Старому доброму професору Віталію Миколайовичу. Він свого часу замінив мені батька, взявши під своє крило:

  -  Люди-машини достатньо розумні, щоб виконувати роботу, і достатньо скудоумні, щоб осягнути глобальні процеси контролю над ними. Давньоарамейські суккуби тримають нитки управління громадянським суспільством на славу великому пожирателю грудних дітей Молоху.  Імплантовані під шкіру мікрочіпи будуть для нас дитиною наукового прогресу, якою ми всі будемо пишатися, вважаючи себе її батьками.  Проте ця дитина –   байстрюк, який задушить уві снісвободу та продасть душу олігархічним урядами для тотального контролю над любов’ю, вірою та надією здебіленого населення. Розповсюджуючи різноманітні ідеології, релігійні вірування, націоналізм, вони будуть зіштовхувати лобами ручних мавпочок, які за банан продовжать заляпувати кров’ю древні альманахи з історією своїх народів. Інопланетяни з планети Нібіру ще не висадились, але то не біда; ще почекаємо на повернення богів нового тисячоліття, якщо, звісно, не передушимо одне одного потоками безпричинної злоби, – іронічно зазначив він так, як любив  робити по закінченню лекції.  

Після мого від’їзду на постійне місце проживання до Германії, я отримав з України страшну звістку. Вивчаючи древні тексти, знайдені радянськими археологами ще на початку 30 років в одному загубленому храмі на Цейлоні, мій любий професор з’їхав з глузду. 

Стоячи на межі нервового зриву, страждаючи на алкоголізм після смерті дружини, мій колишній науковий керівник повністю занурився у вивчення езотеричної літератури. Подібний мотлох широко почав розповсюджуватися на території нашої країни після падіння залізної завіси. Особливо його цікавив спіритизм, адже бажання дізнатися за долю покійної дружини було сильнішим за здоровий глузд. І от після довгого запою та знайомства з манускриптами древніх тихоокеанських шаманів, у поєднанні з бажанням дізнатися таємниці смерті, дах у літнього чоловіка остаточно поїхав у бік шизофренічного туману. 

Оголеного професора, який постійно кричав, що наші ефірні тіла від напруження негативної карми будуть вічно горіти, забрали санітари. Старий довго не прожив, методи лікування у цих закладах були ті ж самі, якими лікували політично недоцільних дисидентів за часів радянської імперії. Останні слова цієї мудрої, але нещасливої людини були вишкрябані нігтем на його лікарняному ліжку: «Життя – це постійний урок. Але кожен із учнів повинен зробити свій висновок».

З часом потужність електричних блискавок у голові остаточно підсмажили його розум. Я приїздив на могилу Віталія Миколайовича віддати останню шану. Залізний хрест, що заріс бур’яном, відвідували лише смердючі від довколишньої смерті собаки. 

Зі спогадів мене вирвав глухий, дуже далекий голос покійного професора:

- Ось, візьми, – з цими словами він простягнув пістолет Макарова, – я хочу, щоб ти дещо зрозумів. 

- Що саме? – приймаючи з його рук зброю, запитав я.

- Що мене не існує. Втім, як і тебе, – після цих слів його постать стала поступово ставити прозорою. Посміхаючись, він розчинився у повітрі прямо перед мною. 

Я нервово почав ходити по подвір’ю, опустивши голову. Мені не хотілось бачити морок навколо мене. Я зовсім загубився у часі і не міг зрозуміти: діалог з професором був декілька хвилин тому, чи з того часу, як я чув його голос, пройшло багато годин чи навіть років. Від гнітючих думок я присів на землю та обхопив голову руками. Спроби пригадати події останніх годин чи днів закінчувалися болем у грудях і скронях. 

- Як себе почуваєш? – неочікуване питання злякало мене і змусило різко скочити на ноги. На постать, яка задала це питання, вже був направлений пістолет. 

- Де? Що? Хто ти? – намагаючись розгледіти обличчя, спитав я.

- Я – це ти. А ти як думав? Ти ж в ніщо не віриш. Ось і тепер на допомогу собі можеш прийти лише ти сам, – з тіні до мене вийшов… Я. Той самий костюм, той самий погляд, навіть пістолет той самий, який був націлений мені прямо у лоба.

- Де я? Скажи мені! – занервував я від такої несподіванки. 

- Якщо я тобі скажу – ти не повіриш, тому говорити щось у даній ситуації не потрібно. Опусти зброю і тоді ти зможеш сподіватися на конструктивний діалог. Ти ж не застрелиш себе? – єхидно посміхнувся мій двійник.

- А ти спробуй пояснити. І тоді у нас буде плідна розмова, – револьвер я повільно опустив. 

- Спробуй ти розповісти свою історію. Не забувай, що я і є ти, отже те, що знаю я – знаєш і ти, – я посміхнувся сам собі. 

- Ти –  Бог? – почнемо з високого, подумав я.

- Ти – Бог, – пролунало у відповідь. 

- Як це? –   злісноусміхнувся його словам я. 

- Все дуже просто. Ти створений по образу  його. Але ти вище за нього. Ти не просто вища форма організації матерії. Ти – найскладніша система життєзабезпечення та збереження енергії, – з обличчя мого співбесідника не сходила посмішка. У мене склалося враження, що він просто грається зі мною. Причому правила гри відомі лише йому.

- Поясни, – наполягав я.

- Світ бере свій початок дуже і дуже давно. Просторові виміри були змішані, сплетені в клубок. Після запуску Всесвіту, який вчені називають великим вибухом, з вимірів виділилися три основи світобудови – висота, ширина і глибина, та четвертий вимір – час. Енергія, яка дала початок Всесвіту, і є божественна свідомість, яку в індуїзмі називають  Брахмою. Мільярди років тому прояв цієї енергії в природі – блискавка – вдарила в річний мул, від чого в метані виникли найпростіші амінокислоти: велике шоу на Землі почалося. Далі пішов процес еволюції найпростіших бактерій, а твій мозок і досі носить в собі наслідки того електричного удару. Він функціонує лише завдяки природній електриці. Життя – це передача енергії. Просто Бог – це вищий її прояв, який володіє вищою свідомістю, так звана, космічна душа, абсолют, атма, дао.

- І як Божественне впливає безпосередньо на мене? – тут я точно зрозумів, що переді мною стоїть фантом. Галюцинація, якої треба терміново позбутися. 

- Ніяк. Це гра, яка грає сама в себе. У неї є свої закони і мотиви. Але впливати на тебе вона не може. Вона дає повну свободу своїм дітям, тримаючи цей світ у себе в колісниці. З нею можна спілкуватися, але відповіді вона тобі не надсилатиме. Протягом усієї історії святі і містики всіх часів могли синхронізувати свій мозок з абсолютом, черпаючи звідти натхнення для написання релігійно-філософських трактатів. Абсолют не давав  відповідей. Він просто захоплював своєю красою та ідеальністю створених ним світів та містерій. Усе інше – лише невдалі спроби описати те, чого не можна осягнути.

- Що ти там казав про дітей? – я міцно стискав зброю у ріці і дивився йому у вічі. 

- Все так просто. Людина є вищим проявом божественності, її найкращим дитям, яка вражає своїми можливостями та складнощами побудови. Людство подібно до свого творця, бо функціонує на тих самих засадах, а після смерті повертається знов до нього на певний час, щоб знову матеріалізуватися у одній з форм життя у космосі. Наділяє людину можливістю існувати дві початкові енергії: створення світу та створення життя. Людське психо – це, по суті, телевізор, через який творець показує нам свої шедеври. Людина – це божество, яке еволюціонувало до прояву в матеріальному світі. У цей момент пророк Упанішад каже: «Я – Бог, Я – Брахма, ахам Брахмасмі», у цей момент Мансур аль-Калла-ді кричить: «Ана ель-Хакк, я є істина», у цей момент Ісус промовляє: «Я і Батько – не двоє, ми єдині». І це…  прекрасно, – його очі міцно зімкнулися. Було помітно, як моє дзеркальне відображення захоплюють сказані ним слова. 

- Я не довіряю твоїм словам, бо …, – я зупинився, адже якщо він – це я, то сказане теж належать мені, але чи можу я собі належати – тут я не був упевнений. 

- Ти готовий зустрітися з ними? – за його спиною загорілася зелена цятка. Поступово вона завібрувала і, немов смерч, почала збільшуватися.

- З ким? –  спитав я, пильно спостерігаючи за зеленим світлом.

-Мене чекає складна подорож. Ніщо не зникає безслідно. Все приймає лише нову форму буття.  Не можна втекти з конвеєру, що вічно продовжує свій рух вперед, – з цими дивними словами він повернувся до мене спиною та попрямував прямо в яскраво-зелене світло, повністю розчинившись у ньому.

Парадні двері університету зненацька відчинились. Мені в обличчя вдарив подих вітру, що приніс із собою запах, характерний для підвального приміщення моргу. Я напружився та зігнув ноги в колінах, щоб краще тримати рівновагу, впиваючись нігтями в шорсткувату поверхнюпістолета. Наступний порив вітру з силою вирвав двері та жбурнув їх у моєму напрямку. Я встиг вчасно пригнутися, бо залізні петлі стрімко промчались у декількох сантиметрах над моїм чолом. Піднявшись на ноги, я взяв пістолет обома руками і почав цілитися в густу голу темряву.

Декілька секунд я прислухався лише до власних важких подихів, доки звідкись з безодні моє вухо не вловило ритмічні удари барабанів. Удари ставали з кожною миттю голоснішими, залишаючи у свідомості глухий гул. У голові пронеслась думка, що від такого напруження людина може скришити собі зуби і я відкрив рота, вдихаючи пари густого повітря, насиченого запахом пеніциліну і пороху. Тим часом до ударів барабанів додалося моторошне шипіння. Я довго не міг визначити його природу, доки з дверей університету не виповзла під світло спалахів невідомих світил величезна змія, яка в декілька разів була більшою за відому мені з картинок по зоології анаконду. 

Від страху я закрив очі руками. Відкривши їх, я побачив криваві язви на своїх долонях. Я підніс їх ближче до очей – у центрі кожної ранки було по маленькому черв’ячку. Істоти, огидно вивертаючись,  прогризали мою невинну плоть все глибше та глибше. Все тіло в одну мить зайнялося пекельним болем. 

 Я усвідомив, хто виповз до мене із дверей моєї юності. Це був шумерський бог Асаг. Його описували як змію, при появі якої від страху гинула риба у морях, в’яли рослини, все живе деформувалося і гнило. Ім’я його перекладалося як «демон, який викликає хвороби». Він був сином бога Ану та богині Кі. Помер він від руки іншого бога – Ніхурти. Ох вже ці божественні драми з кривавими оргіями та підступними вбивствами.

Услід за його довгим тілом, яке, здавалося, не мало кінця і продовжувало вилазити на світ, почали з’являтися кам’яні постаті воїнів – його вірна армія, що супроводжувала свого хазяїна навіть після смерті. Теракотова армія імператора Цинь Шихуанді не йде ні в яке порівняння з цими жорстокими вбивцями. Солдати здійняли свої мечі до неба та рівномірною ходою попрямували на мене. Я все ще стояв посеред подвір’я, мокрими від страху очима спостерігаючи за цими апокаліптичними картинами.

Згадавши про свою зброю, намагаючись не думати про біль від численних язв на тілі, я відкрив вогонь по агресивно налаштованому війську. Постріл, потім ще один та ще. У відповідь в мій напрямок полетіли кам’яні списи. Маневруючи подвір’ям, я продовжував стріляти, доки увесь двір не був засіяний суцільною грудою каміння. Поле бою освітлювали обтягнуті татуйованою людською шкірою торшери з кісток.  Асаг мирно спостерігав за поразкою своїх підлеглих, продовжуючи збирати своє довге тіло в клубок. Коли битва була закінчена, я зрозумів, що покрите чорною лускою тіло оточило мене з усіх сторін. За суцільними колами чорного змія вже давно не було видно університетського подвір’я.

Форма втратила свій зміст, так як і зміст – форму. Шипляче кільце навколо мене почало повільно скорочувати відстань до центру, яким був я. Не втрачаючи ні єдиної секунди, я відкрив вогонь в усіх напрямках, шукаючи поглядом голову змія. Його тіло завібрувало та зашипіло. Піднявши голову догори, орієнтуючись на шипіння, я побачив прикрашену білосніжними іклами пащу, з якої час від часу показувався світу гострий довгий язик. Величезна голова з яскраво-червоними очима вже майже закрила від мене світло далеких галактик – мого єдиного небесного союзника. 

Присівши на праве коліно, добре прицілившись, я двічі натиснув на курок. Випущені мною кулі потрапили Асагу в обидва наповнених кров’ю ока. Нічне небо розрядив несамовитий вибух. Закривши вуха від шуму, я упав на усипане камінням поле бою. Коли відкрив очі, навколо мене знову з’явився знайомий барельєф. Уважно роздивившись своє тіло, я не виявив на ньому жодних поранень чи слідів від недавніх ран.  

Не встиг я зрадіти перемозі над могутнім ворогом, як дивний звук привернув мою увагу до порожніх дверей. Піднявши голову, я з жахом усвідомив, що з темряви продовжують прибувати у мій світ ще більш агресивно налаштовані божества. 

Анубіс, гавкаючи на мене головою шакала, отримав кулю першим. Шива ледве не дотягнувся до мене однією із своїх шести рук, вогнепальна рана в області серця на білій шкірі зупинила його. Сварог уже хотів замахнутися на мене своїм покритим синім вогнем молотом, але відстрелена рука впустила важкий молот прямо на голову бога ацтеків Уіциліпочті. 

Їхні імена були оспівані легендами і піснями, на їхню честь було пролито мільйони літрів крові, їм поклонялися від одного полюсу до іншого мільярди уже мертвих людей. Зараз їхні бездиханні тіла падають від пострілів моєї чарівної зброї. Час могутності об’єктів поклоніння людства має короткотривалий термін. Вони піддані анафемі своєю колись вірною, але вже зниклою з материків паствою. 

Через декілька хвилин мене оточували лише груди тіл мертвих богів. Стоячи по щиколотки в їхній святій крові, я, в очікуванні чергового противника, кинув погляд на двері. Останнім з дверей вийшов Ісус. Широко розставивши руки, він прямував до мене з кришталево чистим обличчям. Не задумуючись ні на мить, я із задоволенням натиснув на гачок. Куля потрапила  під ребро, туди, де мудрі ацтеки робили надріз, щоб вийняти серце.

Я відчув себе дуже самотнім. Мій духовний ексгібіціонізм пройшов через невдоволене лібідо наче томагавк з іспанським лезом. Немов фінікійський  матрос, що помирав від отруєння червивою солониною. Немов останній на землі динозавр, єдиний на усій планеті, морду якого зігрівають іскри від проломів у тектонічній плиті. Немов хворий проказою, що бурмоче маячню під час сну в той час коли вуха відгризають  величезні щури.   

Все зникло. Після пострілу я вже нічого не бачив. Дійсність розвалилась, немов здута вітром зі столу пазл-картина. 

Усі вороги – переможені, усі образи – забуті, усі кривдники – прощені. 

З усіх сторін блимало різнокольорове світло. Червоне, яскраво-жовте, зелене, срібне змінювали одне одного. Серед відчуттів активним залишався лише постійний пронизливий електричний біль. Я став дуже далекий. Лише моє мертве тіло з простреленою головою розливало багряну кров на дерев’яному паркеті десь далеко-далеко. На тлінній Землі. І лише їдкий запах пороху та смерті розносився по пустій квартирі.         



Stelmakh
Опубліковано: 11 кві. 2022. 21:08
- Разве боги умирают? - Конечно. Это их основное занятие. (Виктор Пелевин)
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!