Ви колись собі уявляли, що сховано, пережито або те, що досі тліє всередині людини, яка зараз поруч з вами сидить? Такі собі скриньки Пандори…можливо їх відкриють сьогодні, через тиждень, в наступному поколінні, а може їх знищать завдяки колективній силі жерців? І не існує порівняльної таблиці пережитого, хоч люди часто змагаються в кого більше болить. В молодої жінки померла щойно народжена дитина, підліток не може самоідентифікуватись і тому всіляко руйнує себе і постійно думає про суїцид, 36 річного чоловіка зрадила дружина і цим він пояснює свою пиятику і азартну манію. А в Рори біполярний афективний розлад. Ви чули про маніакально-депресивний психоз, забудьте, то стара назва.
В поліклініці при психіатричній лікарні, розхитані крісла, але там затишно Рора відчуває себе як удома. Вона прийшла завчасно, не може дозволити собі розкіш запізнюватися. За ці роки коротка терапія та корекція схеми лікування стали наче приємною розвагою. Та ні, Рора відчувала благоговіння. Ті пів години на місяць давали сенс далі існувати. Ні, не жити, бо це довгий процес одужання душі, після психозу. Поки чекала на прийом у психіатра, спостерігала за молодою жінкою навпроти, яка якось особливо гидко плямкала. І після завершення своєї трапези, жінка повідомила кокетливим тоном набраному номеру, що взагалі не поважає жінок, обожнює олів’є і салат з крабових паличок. Рора подумала, що все ж не дивно, чому вона чекає психіатра. Така собі Марла Зінгер львівського розливу. Виявлена агресія спровокувала думки про себе. Жінка ненавидячи всіх жінок, хоче зблизитись з чоловіком? Ніби це їй дає плюс. Так, вони такі цікаві, а не те що ці Сильвії Плат - поетеси-страждальниці з парфюмом п’янких квітів. Та я така ж, тому і ненавиджу її.
Нам трудно, ми хочемо припинити свій біль. Але, все таки, хіба важливо яка саме проблема, якщо для різних людей з різними історіями, різні страждання приносять єдине, що поєднує – бажання руйнувати себе? Направду, оте різне, буде важливе лише за однієї умови – вони справді хочуть змінитися.
Думки про себе, в себе, думки через себе. Сьогодні, як і вчора, день не вдався. Взагалі зі самого початку тижня, я ніби не я, не відчуваю своєї присутності в реальності. Відповідаю на питання як робот. Взагалі не розумію і не відчуваю себе. Сьогодні все моє тіло ниє і болить м’яз на спині. Не знала де себе діти цілий день. А коли мила посуд, зрозуміла, що більше не хочу жити. Кажуть, коли миєш посуд, потрібно думати про нього і про те скільки води використовуєш. Що ж, правда. Нічний сон може це виправить.
Всі довкола кричать, гул, якісь заклики. Ми знаходимось в якомусь приміщенні, схожому на паркінг з блідо-зеленими стінами. Я бачу як ціпеніють люди. На людей направляють автомати і починають стріляти, але не в нас самих, а коло, терористи нас залякують, мені страшно, починаю панікувати, я не розумію чи справді вони хочуть нас вбити зараз. Вони сміються, кривляються. А мені набридло те все, я зриваюсь в центр ближче, там де вони палять і розкидаю широко руки. В терориста на лиці вимальовується відраза до мене, він зачекав 2 секунди і почав стріляти. Все ніби сталося і миттєво, але кулі наче уповільнено продирали мій живіт, я падаю. Я не померла, але розумію що мушу симулювати свою смерть, якщо хочу жити. Люди довкола шоковані бігають і не зважають на мене, не втрималася, порухалась. Скориставшись моментом загальної паніки, я стараюсь піднятися і човгаю до виходу. На вулиці мене помічають – боже, в неї розпоротий живіт! Я непритомнію.
Тепер навколо себе бачу людей в сірому приміщенні, а за склом люди в халатах і без. Це ніби реаліті-шоу або лікарня ваших жахіть. Розумію, що все навколо штучне і несправжнє. Тим не менш, я на столі, під прожекторами, якісь люди розбирають мої кишки. Виносять вердикт – «В тебе галюцинації». Дивно, чому тоді живіт болить? І як я тут опинилась? Не дали відповіді. Мені дозволили піти в магазин, який знаходиться на території цього приміщення. Але я не так зрозуміла і пішла за межі «реаліті лікарні». Тут я помічаю, що зі мною йде 12 річний хлопчик, звати його Денис. Халепа, сама не туди пішла і його за собою повела. Тепер треба його оберігати. Добре, принаймі, що кишки не вивалюються, залишилась рана. По дорозі нам зустрічаються палаючі хрести… Я прокидаюсь. Зараз пів 5 ранку. Кішечка спокійно муркає в мене на колінах. Що зараз відбувається в неї в голові? Які сни вона бачить? Що каже їй її маленький фюрер? А бачить точно і фюрер є, який каже їй як поводитися, так і кожному з нас. Нав’язливі думки, які не дають спокою, які ми, люди, можемо називати системою цінностей, тим що вказує як в певний момент нам треба діяти. Що ж може це досвід, логіка, виховання, уміння, навички? Це все – той внутрішній тиран, який стратить нас за непослух і буде катувати поки ми не впадемо на коліна, поклавши голову на гільйотині. Совість.
То був дощовий ранок, а якщо точніше, то падав отой незрозумілий мокрий сніг з похмурого сірого неба під яким кружляли чорні ворони. Сигаретний дим, виривався з кухні і танцював зі свіжим лютневим повітрям, кава готувалася на плиті. Раптовий дзвінок у двері, налякав Аврору. Ніхто не чекає гостей так рано, щось раптове, а раптове дуже часто – погане. Рора поспішила до дверей. Відчиняє… А там нікого. «Мабуть глюк в дзвінку – подумала вона – доп’ю каву і піду збиратися на прогулянку». Так важко зимою виходити в морози, зате коли падає легкий дощик, як туман, якось легше, починаєш відчувати весну. Рора неквапливо зібралися і вийшла на подвір’я, тут же глибоко вдихнувши повітря. Напрямок вибрала по Замарстинівській. Люди йшли на роботу, собаки бігали, а Рора розглядала все навколо. Згадувала гойдалку, і які краєвиди видно коли сильно на ній підлетиш і який буває красивий захід Сонця. Приємний аромат чоловічих парфумів, в ту мить Рору огорнув затишок, але вона не побачила володаря того чудового запаху, та й байдуже, це просто приємна мить..І вона не знала, що вже тоді, це було символічне прощання з домом, де прожила два десятки.
У Лембергу наприкінці весни – початку літа, відчуваєш себе героєм однієї з історій Харукі Муракамі, там де він не розумів мови пишної дами…. – трохи божевільним і в прострації. Групи туристів заповнюють чи не кожний куточок міста. Люди, люди, всюди люди і кожна нова людина несе свою культуру. «Круто!» – скажете, «Мультикультурність». Ні. Це більший простір для самотності. Тоді тебе огортає вселенський сум. Вам колись було так сумно на душі, що ви думали, ніби помираєте? І це триває можливо кілька хвилин, а потім знов ніби все окей. Від смутку можна померти? А може це душі мертвих хочуть підселитися у тіло?
Пройшло не мало часу. Рора вирішила з'їхати від батьків, головне не дахом, бо за це переживали. Віддалений промисловий район, де до найближчого супермаркету 2,5 км, а дорога на роботу схожа на святкування дня водно-болотних угідь.
Думки про себе. Від себе. Думки крізь себе. Я відбудовую себе крихітними частинами, піщинками. Повільно проростаю новими пагонами в кам'янистій пустелі. Обмежую поспіх. Досі, як псих, намагаюсь скласти уламки минулого в нову барвисту картину зі скла. Але стара добра мелодія нагадує, що оur days are never coming back. І стає знов очевидним, скло – таке крихке, а я зростатиму у вись деревом і поскрипуватиму могутніми конарами. Жити в моменті сьогодення, бо тільки тут ти можеш діяти і змінити все, що хочеш. Так сурмлять усі навколо. До минулого не доторкнешся, але якщо перемістив себе туди, то твої рани ніколи не загояться. Будеш прокидатись і пам’ятати лише те, що згадував вчора, з новими накладеними емоціями і деталями, істина дедалі викривлятиметься, а рани сочитимуться. Я тут щоб створювати свій кожен день, втілювати нові ідеї, так для чого залишатися там де мене більше ніхто не чекає?
Як атоми утворюють матерію, так я своє сьогодення, я маленький неподільний божок, я відповідаю за вогонь в собі. Людина - атом, людина відчужена. Людина - самотній бог.
Зустріч з паном Ніхто
Мене дістали однотипні дії, працювати під поглядом своєї любимої собаки. Я бачу кутовим зором, як хвилею здіймається її хвіст. Зараз вона підійде, подивиться в очі, і легким басом з додаванням крихти гарчання, скаже, що пора спати.
Так, карантинна ізоляція, доволі сильно б’є по психіці. Хочеться все менше виходити в люди, а жити, як Мауглі. Кася, та, яку ми з кішкою Пуранкою прийняли в сім’ю. Кіт і пес, вони можуть співіснувати, але любові поки не бачу.
Я випиваю ще один ковток льодяної води, бо треба робити перерву між цигарками. Глибоко вдихаю, повільно видихаю. Я рятую свій мозок від агресії, а душу від пекла, в якому вже побувала. Стоунер хаус на фоні заспокоює, і чекаю, коли мине холодна п’ятниця. А за вікном майже весна… Я організовую вечірку і Ніхто запрошений.
На моїх вечірках завжди комфортно, це як сеанси груп підтримки, де тільки 2 учасника, які добре знаються, але не настільки, щоб зненавидіти одне одного.
-
Рора: Товарише, сідай, де зручно. Тут правда, немає, безкаркасних меблів - пуфів, все ж коли вони комусь подобалися. Особливо, якщо ти високий. З джином і вином я теж зав’язала. Зате є каркаде, лимонад, і узвар з медом і сіллю “Сльози Амура”.
-
Ніхто: О, авторський рецепт? Ніколи такого не коштував. А як він п’ється? Теплим, холодним?
-
Як душа бажає.
-
А щодо пуфів, то справді, на них незручно сідати, чи вставати, який напевне був чудовий маркетинговий хід від недобросовісних рекламщиків. О, а це, хто за чудернацький звір?
Об ноги Ніхто терлася Пуранка, як ніколи. Ніхто, як ніхто, привабив кішку, яка приємно муркотіла в тон нашої розмови і під ритми стоунер хаусу. Ніхто вмів ставити питання, зручні і прості, не прагнучи контроверсії та здатися простим.
Мене розуміє Ніхто...
