Лі стояв посеред величезного складу пана Гао і все ще не міг повірити своїм очам. Безліч коробок, безліч! Він ще раз подивився у договір. Цього не може бути, це якийсь жахливий сон! Але ні. Так і є. 5 000 000 масок. П’ять! Мільйонів!
— Це якась помилка, пане Сюй. Я замовляв виробити 5 000 медичних масок. Тисяч, не мільйонів. — черговий раз спробував заперечити реальність Лі.
— Нічого не знаю, пане Чжоу. От договір, що ви підписали. От кількість. Все вірно. 5 000 000 масок. — так само у черговий раз тицьнув пальцем у договір пан Сюй.
— Але ж що мені робити з такою кількістю?
— Ось цього не знаю, це не моя справа. — Сюй вклонився та пішов геть.
Все ще шокований Лі застиг на місці.
— Чимало товару, пане Лі Чжоу. — почувся хриплий надтріснутий голос з-за спини.
Лі обернувся. За його спиною стояв сам пан Гао.
— Ви просто щасливчик, що в мене знайшлося місце для всіх цих ваших коробок. Від початку ми домовлялися лише про одну коробку.
— Пане Гао. Вийшла прикра помилка …
— Помилка чи не помилка, але зберігання такої кількості буде коштувати набагато більше. Не у 1000 раз. Я таки зроблю знижку. Але суттєво більше. Ось підпишіть договір. — пан Гао простягнув Лі договір на зберігання товару.
Лі подивився на суму та скривився наче у нього раптом заболів зуб.
— Якщо вас щось не влаштовує — забирайте свій товар та йдіть звідси. — суворо промовив пан Гао. За його спиною з’явилися дужі охоронці.
Куди ж йому йти? Та ще й забирати з собою таку кількість важких коробок. Лі підписав.
Гао задоволено посміхнувся і додав: — Але у вас є тільки два тижні. Через два тижні до мене приходить інший клієнт, що вже забронював місце на складі.
Лі йшов додому. Було далеченько та іншого разу він би проїхався на громадському транспорті. Але зараз на нього навалилися проблеми, які треба якось обмислити, а робити це Лі звик на ходу.
Рухаючись у правильному напрямку, цілковито на автоматі, він жваво обдумував ситуацію, що склалася, та шляхи виходу з неї.
Що робити? Що робити?! Маски були виготовлені у кредит. І сума вийшла значно більша, ніж він планував, бо й кількість у 1000 разів більша. Як розпродати 5 000 000 масок? Та ще й за два тижні. Через два тижні не буде де їх зберігати. А як би й було — це коштувало б величезних грошей. Чи не більше, ніж коштують самі маски. П’ять мільйонів масок. Скільки часу треба, щоб їх продати? Пів року? Рік? Може й року не вистачить.
Немає ніякого вирішення цієї проблеми. Лі пропав! Його охопив розпач. Він серйозно задумався, чи не накласти на себе руки. Он, до мосту Байшачжоу всього лише три квартали. Вийти на міст. Зробити лише один короткий крок вперед у прірву і всі проблеми вирішені. А як же мама? Залишиться зовсім одна. Бідолашна стара. Хто буде за нею приглядати? Не без зусиль, Лі викинув з голови думки щодо самогубства.
За цей тиждень Лі розгорнув бурхливу діяльність з продажу медичних масок. Він обдзвонив, а подекуди й обійшов безліч аптек, лікарень, поліклінік. Виставив маски на продаж на усіх онлайн-майданчиках. Подав об’яви до місцевих газет. Навіть розклеїв пропозиції з продажу на зупинках громадського транспорту.
Це все дало свої результати. За тиждень Лі продав 11 347 масок. Це набагато більше ніж він розраховував від початку, коли планував виробити 5 000 масок. Але, навіть з тим, йому залишалось продати ще 4 988 653 маски. Тобто, і з таким шаленим темпом, на жалкуючи себе, за який час він продасть решту? Лі взяв калькулятор. 440 тижнів? Вісім років!
Радість від вдалих продажів змінилася на безнадію. Продовжувати робити те, що він робив — це не вихід. Треба шукати якесь кардинальне розв'язання проблеми. Що ще можна зробити? Лі шукав і шукав ідею. Його погляд зупинився на фотографії тата. Він помер п’ять років тому від серцевого нападу, але у важкі хвилини Лі завжди шукав відраду, дивлячись на це фото. Тато весело посміхався, стоячи, поруч з мамою та другом їхньої сім’ї даге Феном. Даге, тобто старший брат, так з повагою називали Фена друзі та знайомі. Він досяг великих висот у своїй кар’єрі у Комуністичній партії Китаю. Другий секретар міськкому КПК Уханя — це не жарти, далі вже світить місце першого секретаря, а там, може, й у Центральному Комітеті.
Стоп! Так, а хто ще, крім держави може викупити таку кількість медичних масок за короткий час? Йому треба отримати держзамовлення. І друг його батька даге Фен може стати у нагоді. Практично, врятує Лі!
Лі швидко випросив у мами телефон даге Фена і домовився з ним про зустріч у кав’ярні “Дядечка Бо”, у кварталі від дома. Це просто диво, що той так швидко згодився на зустріч. Певне, у Лі почалася біла смуга його смугастого, як та зебра, життя.
Дядечко Бо особисто обслуговував дорогого гостя. Він ніяк не йшов від їх столу, сотий раз перепитуючи чи все добре, чи комфортно вони почувають себе, чи не потребують чогось ще. Нарешті, наче рак, лицем до даге Фена та Лі і спиною до напрямку свого руху, дядечко Бо незграбно пошкутильгав від них.
Лі було ніяково від такої уваги, а даге Фен приймав її звично, як щось, що має так і бути і ніяк інакше.
Даге Фен ковтнув чаю з елегантної фарфорової чашки, промокнув губи серветкою і сказав:
— Як ти схожий на батька у молодості, молодший Чжоу. Як схожий. Я наче поринаю у свою молодість, коли дивлюсь на тебе. Ну, годі лірики. Ти, певне, позвав мене у якійсь справі. Розказуй.
— Даге Фене, ви, можливо, знаєте, що я займаюся бізнесом. В мене зараз багато товару — медичних масок. І я подумав, чи, може, ви можете допомогти мені з державним замовленням.
Фен мовчки дивився на Лі. Той по-своєму сприйняв це мовчання.
— Звичайно, ми обговоримо ваш інтерес. В мене дуже багато тих масок. Майже п’ять мільйонів, там будуть великі гроші.
Фен скомкав серветку та жбурнув її на стіл.
— Молодший Чжоу, як ти смієш таке мені пропонувати? Ти розумієш, що і кому ти кажеш?
Лі замовк та знітився. Фен побагровів від гніву.
— Тільки через глибоку повагу до твого покійного батька ця розмова залишиться між нами і я не доповім її кому треба.
Лі лежав на ліжку у своїй кімнаті та дивився на білу стелю. Після розмови з даге Феном його охопила безпорадність та апатія. Весь день він лежав і нічого не робив. Та й що він міг зробити?
— Лі, хлопчику, прийшов твій братик Шень. — постукала у двері мама.
Лі неохоче, але піднявся та вийшов до кухні, де за столом його чекав Шень. Він був двоюрідним братом Лі, сином маминої сестри. Вони дружили з самого дитинства.
Лі присів за стіл. Шень наминав суп з кореня лотоса, яким, по праву, пишалася мама Лі.
— Щось ти поганенько виглядаєш, брат Лі. — Сказав Шень після того, як проковтнув чергову ложку.
— Кепські справи. Слухай Шень, чи не могла б твоя лабораторія купити ще медичних масок? – скоріше від безпорадності, ніж справді розраховуючи пристроїти мільйони масок, спитав Лі.
— Та полиш, Лі. Тисяча масок, що мені вдалося втюхати до нашої лабораторії і так занадто.
— Вони ж одноразові. А ви там з вірусами працюєте. Мені здається, вам треба їх дуже часто змінювати.
— Лі, в таких масках з вірусами ніхто не працює. Для вірусів є спеціальні респіратори, а для особливо небезпечних навіть цілі костюми біозахисту. Нам ці маски треба тільки для адміністративних приміщень та відвідувачів. А скільки там в тебе тих масок залишилося ще?
— Майже п’ять мільйонів. — похмуро сказав Лі.
Шень трохи не захлинувся супом.
— Що?! П’ять мільйонів. Мені не почулося? Ти з глузду з’їхав, коли стільки замовляв?
— Вийшла прикра помилка.
— Нічогісінько помилка. Та населення всього Уханю трохи більше за дванадцять мільйонів. Я не знаю, що має статися, щоб можна було продати стільки масок. Хіба що епідемія атипічної пневмонії, як було у 2003-му році.
Якась думка промайнула та висвітилася у пустій та темній від апатії й депресії голові Лі. Епідемія. Вірус. Маски. Його очі загорілися.
— Шень, ти ж працюєш в лабораторії Уханського інституту, що вивчає віруси?
— Саме так. — відповів Шень сьорбнувши чергову ложку супу.
— Ти заговорив за епідемію і я тут подумав. А що, як ти … — почав Лі.
— Ні! — перебив його Шень, вже здогадуючись, що хоче запропонувати брат.
— … якийсь самий безпечний, найбезпечніший вірус …
— Ні! Ні! І ще раз ні!
— … щоб тільки люди трохи налякалися, на якийсь тиждень оголосили карантин, чи що там …
— Точно ні. Абсолютно ні.
— … і щоб всіх змусили носити маски.
— Навіть не думай про таке. Я на таке не піду.
— Але чому? Ти просто винесеш якийсь простенький безпечний вірус зі своєї лабораторії та розпилиш його десь у людному місці. І врятуєш свого брата Лі! Це моя остання надія. Останній засіб врятувати мій бізнес, а може й моє життя. Заради нашої дружби! Ми ж з тобою брати.
— Те що ти пропонуєш — це злочин! Це — біотероризм. — закричав Шень.
Лі шикнув на нього — ще почує мама. Вони обидва озирнулися та перейшли на шепіт.
— Ніхто ж не постраждає! — наполягав Лі.
— Я нізащо на це не погоджусь.
— Можна заробити великі гроші. На кожній масці я думав виручити щонайменше два юані. А якщо буде епідемія — буде ж великий попит — можна буде підняти ціну. Нехай буде три юані виторг з маски. Це загалом п’ятнадцять мільйонів юанів. Твої будуть десять процентів. — гаряче спокушав Шеня Лі.
— Ні, я вже сказав, що не в якому разі.
— Десять процентів від п’ятнадцяти мільйонів — це півтори мільйона. Ти зможеш купити нову машину. Та що там машину. Ти зможеш купити шикарну квартиру у новобудові. І, нарешті, одружитися з Мінчжу. Її батьки не дуже раді, що коло неї крутиться бідний лаборант. Побачиш, як зміниться їх відношення до тебе, якщо ти станеш мільйонером. — мов той змій-спокусник, шипів на вухо Шеню Лі.
У очах Шеня, нарешті, з’явилися сумніви, але він переборов себе і ще раз твердо відповів:
— Ні. Все ж таки ні.
В цей час до кухні зайшла мама Лі. Хлопці перестали обговорювати свою справу, трохи побалакали про батьків Шеня, про погоду та таке різне. Після чого Шень зібрався і пішов. Надія Лі згасла так само швидко, як і з’явилася.
Лі стояв на мосту Байшачжоу та дивився вниз. Далеко-далеко унизу несла свої сіро-зелені води річка Янцзи. Як же високо. Лі уявив як він робить той останній крок та летить у цю безодню. Сльози покотилися по його щоках.
Він відійшов від краю та спробував зосередитися на тексті своєї передсмертної записки. Треба попросити Шеня доглядати за мамою. Все ж таки вона його рідна тітка. Порив вітру трохи не вирвав папір з його рук. В цей час задзвонив мобільний. Тремтячою рукою Лі достав його з кишені. Трохи не впустив. Дзвонив Шень.
— Ало, слухаю. Що з голосом? Та нічого. Ти передумав?! Згоден?! Звичайно приходь, ми все обговоримо!
Лі поклав слухавку і гарячі сльози ще більше полилися з його очей. Тільки це були вже сльози радості. Лі останній раз глянув у прірву під мостом та поспішив додому на зустріч з Шеньом.
Вони зачинилися у кімнаті Лі та тихо обговорювали план.
— Я візьму коронавірус кажанів, що ми зараз вивчаємо та трохи змінюємо. Він уже може заражати людей, але дуже слабий, бо орієнтований на свою основну “здобич” — підковикових кажанів.
— Але чи зможе такий слабий вірус викликати епідемію та карантин?
— За це не переживай, деякі слабкі симптоми все одно будуть і він досить швидко пошириться, якщо розпилити його у людному місці. Цього буде досить, щоб за протоколами протиепідемічної служби влада оголосила карантин.
— Дуже добре, а де думаєш розпилити.
Шень трохи задумався і сказав:
— Ринок Хуанань — непоганий варіант. Там багато тварин та людей. В таких місцях часто починаються епідемії. Тож буде не дуже підозріло.
— Чудово!
— Але, брат Лі, я дуже ризикую. Дуже. Мої не десять, а сорок процентів.
— Це грабіж! Весь бізнес роблю я. Максимум — двадцять!
— Тоді сам спробуй знайти вірус та розповсюдити його!
— Ну добре — двадцять п’ять.
— Тридцять і домовилися.
Брати потиснули руки.
Вже третій день Лі не знаходив собі місця. Він нервово ходив по кімнаті. Спрацює чи не спрацює? Вийде чи не вийде? Шень вже давно все зробив. Мають бути результати. Але нічого не чути. А строк зберігання масок минає вже зовсім скоро.
Мати постукала у двері.
— Лі, синку, тут подзвонив даге Фен і хоче з тобою побалакати.
Лі підскочив до дверей, відчинив і хутко вихопив телефон з рук мами.
— Ало, це Лі.
— Лі, хлопчику. Це дядько Фен. — неочікувано лагідно розпочав розмову даге Фен.
— Доброго дня, даге Фене.
— Пам’ятаєш нашу останню розмову? Обставини дещо, e-e-e, змінилися. Я тут подумав і можемо щось таки зробити з цього приводу.
— Я дуже радий, даге Фене!
— Треба все обговорити. Це не телефона розмова.
— Зустрічаємося у “Дядечка Бо”?
— Ні, молодий Чжоу, зараз краще не з’являтися у людних місцях. І громадським транспортом поки що краще не користуватися. Попередь ще й своїх рідних. А ми давай зустрінемося у Ботанічному саду. Біля центрального входу. О третій годині.
— Звичайно! Домовилися, даге Фене.
— Бувай. До зустрічі.
Лі поклав слухавку і його душа співала. Він тріумфував. Спрацювало! Обставини, дивись, змінилися. Звичайно змінилися! Бо Лі цьому сприяв. Він — геній. Справжній геній. Викрутився з такої халепи, ще й мільйонером стане.
Мати відчула зміну настрою Лі. Лагідно посміхнулася.
— Лі, синку, пішли на кухню, Я зробила твої улюблені рибні котлетки на пару.
— Мама, ти завжди мене балуєш.
— Ти в мене єдиний синочку. Кого ж мені ще балувати. — сказала мати Лі та закашлялася.
Горда посмішка Лі застигла. Він закляк на місці.
— Мамо, а де ти взяла рибу для котлет?
— На ринку Хуанань, звичайно. Ти ж знаєш Лі, що там найсвіжіша риба.
— Мамо! Але ж я казав не ходити на ринок на цьому тижні!
— Лі, ну як я можу не ходити на ринок? А де ж брати продукти? — мати Лі знову закашлялася, цього разу сильніше. — Щось сьогодні цілий день у горлі дере. Та й голова трохи болить. Може на сонці якісь спалахи чи магнітна буря.
Лі обійняв мати, радість в його очах змінилася тривогою, а гордість у голові на сумніви. Що таке він утворив разом з Шеньем? Чи все вони правильно розрахували? Чи це насправді біла смуга у житті Лі?
