Він сидів в пустому офісі айтівської компанії. Про те, що вона айтівська вказували комп'ютери, що ніколи не вимикалися, постери на стінах з персонажами гри де напівголі дівчата ламають хребти чотирируким чудовиськам, та розкидані крісла-мішки.
– Олю, вибач, будь ласка, сьогодні не вийде, я мушу затриматися на роботі, – хлопець звик виправдовуватися. Його сорочка покрилася складками за довгий робочий день, а на блідих щоках попробивалася щетина.
– Знову? – її голос бринів докором, навіть через телефонний динамік.
– Сьогодні п'ятниця, якщо я не виправлю проблеми гра багато втратить за вихідні, а я тільки отримав посаду, мушу трохи піднапрягтися. Завтра, кудись сходимо, що скажеш?
– І тільки ти можеш виправити проблему тої гри? Ігоре, тобі замало платять раз ти такий важливий.
– Напевно… Вибач, я постараюся, щоб в майбутньому цього не повторювалося.
– Добре, подзвони як будеш вдома. Па.
Ігор закрутив телефон на столі наче дзиґу та втупився в екран, що мерехтів різними табличками, формами та іншими комп'ютерами штуками, котрі можуть бути фантастично цікавими та водночас дивовижно занудливими залежно від кількості здорового сну протягом доби, кофеїну та як давно збільшували зарплату, бо, як відомо, айтівець якому не давали добавки довше ніж пів року починає переживати екзистенційні муки, вигорання і взагалі робиться піддатливим для всяких пропозицій від незнайомок в соцмережах.
Він потер очі посунувши окуляри на лоба, потягнувся до тумбочки та дістав звідти браслет у формі змії з двома головами вовка. Зважив його на долоні, важко видихнув та вдягнув на зап'ястя.
– Інгваре, це було жалюгідно.
Той хто це сказав, мав явно не вигляд білого комірця. Можна було б припустити, що це охоронець, через його мускулисте тіло всіяне шрамам як Львів новобудовами, якби не решта аксесуарів. Здавалося, що десь неподалік проходить фестиваль Аль Мор, адже з усього одягу в чоловіка були хіба шкіряна пов'язка для таза та бігові кросівки.
Ігор нічого не відповів на репліку свого друга Сігурта, зазвичай той його часто критикував, хоч і був, скажемо так, "потраплянцем" в часі та місці й мав би більше слухати того хто краще розуміється на сучасних тенденціях міжстатевих відносин.
– Я ще маю роботу, потім можемо вирушати на пошуки. Ти вже маєш напрямок?
– Так
– Впевнений?
– Що таке впевнений?
– Ну, типу ти точно знаєш, що не налажаєш як всі попередні рази, в тебе немає сумнівів, що цього разу в тій сраці в яку ти нас заведеш буде якийсь скарб.
Сігурт надув ніздрі, дістав свого меча, та взявся його точити великим каменем. В очі впадали відсутність декількох фаланг на пальцях.
– Ти якийсь не правильний варяг, хіба ти не мав би носити сокиру, може щит?
– Меч швидкий, гострий, смертельний!
– А сокира це типу травмат?
Сігурт плюнув на камінь та мовчки водив ним по лезу.
Сперечатися Ігореві не хотілося, може підколоти, пожартувати – так, для цього він і вдягнув браслет. Компанія варяга здавалася набагато приємнішою ніж його колег, які говорили лише про автомобілі, біткоїни та Домінікани. Сігурт звісно ж вмів бути токсичним, але в цілому здавався нормальним дядьком. Крім цього він поклявся віднайти якийсь скарб, мовляв, браслет чарівний і Сігурт типу як давньоруський джин, тільки не вміє співати.
Міським транспортом вони доїхали до потрібного місця. Ігор не знімав браслет, щоб слухати вказівки Сігурта, а ще було весело спостерігати за ним в маршрутці. Варяг відчайдушно хапався за поручні, обливався потом та бурчав прокльони. Ігор пирскав під ніс та намагався не реготати, чим притягував осудливі погляди інших пасажирів, які не здогадувалися про присутність Сігурта, хоча й обходили його.
Вечір пахнув озером і покошеною травою. Повітря наповнилося вологою та комарами, що дзижчали маленькими групами. Темна поверхня води відблискувала наче шовкова сукня. Звуки навколо обмежилися до тиші.
– Хмм, чудовий вибір. Здається це місце називається Піщані озера, треба сюди з Олькою прийти.
– Ще трохи й Хельга піде від тебе. Глянь на себе: не воїн, ні житла, ні землі, ні худоби. Сидиш цілий день і тиснеш пальцями ті маленькі штуки. Тільки скарб допоможе тобі.
– Ей, така собі мотиваційна промова. Ти сам сказав мені, що раз в мене браслет то я воїн.
– Тихо! – вигукнув Сігурт та дістав меча. – Тут можуть бути анчутки.
– Хто? – перепитав Ігор, але все ж зайняв позицію позад свого друга.
– Біс, на вигляд схожий на ваших водіїв маршруток, маленькі, волохаті, лише з крилами. В голос не можна їх називати.
– Офігенно, то чому ти говориш про них? Та блін, напевно якась дурня. Нема ніяких анчуток, ти все вигадуєш, як ті історії де ти вбив гідру голими руками.
– В Сігурта руки не голі, а в волоссі. Я воїн.
Ігор вирішив не продовжувати цю частину розмови, все одно, що пояснювати афоризми Сковороди яблуку. Сігурт стискав руків'я меча та сканував ландшафт в пошуках небезпеки.
А хто шукає той знаходить.
В темряві ночі почулося гарчання, засвітилися зелені ліхтарики тваринячих очей. До шукачів скарбів наближалися собаки.
– Одін з нами!!! – заричав Сігурт.
– Ти здурів? Хочеш на фарш пустити цих песиків?
– Анчутки бояться заліза.
– Вау, по-перше, я також боюся заліза, по-друге, ти казав, що це мають бути бридкі феї.
– Вони вміють перетворюватися.
– Чекай, в мене в рюкзаку є наш перекус.
Агресивно налаштовані тварини, спостерігали за незнайомцями, що вдерлися на їхню територію. Собаки показували свої страшні зуби та напружували спини, їхні батьки пишалися б ними. Коли з ранця дістали бутерброди, інформація спочатку дійшла до хвостів, що заходили як стрілка метроному, зрештою декілька собак облизалося, та підійшло ближче опустивши голови.
Ігор поділив, як вмів канапки та кинув тваринам, під явно осудливий погляд блакитних очей в яких ще не згас вогник. З таким вогником в очах палять міста, виголошують промови про проблеми екології та пишуть коментарі в фейсбуці під постом про важливість вакцинації.
Собаки кинулися на бутери, але не домовилися між собою хто вибрав які шматки, тому взялися гризти одне одному лапи та вуха. Один з агресорів ухиляючись від укусів, відскочив в бік Ігоря, той втратив рівновагу та покотився в озеро. Сігурт видав бойовий клич, та взявся розганяти собак копняками.
Коли конфлікт вичерпався, Сігурт спустився до води. Глибина не була достатньою, щоб ‘випірнути’, Ігор просто сидів у воді, що діставала йому до сосків.
– Я щось знайшов, – сказав він і дістав з воду штуку, яка ідеально лягає в руку, генерує кредити, покращує сексуальне життя багатьох пар. – Це називається айфон, думаю йому хана, але можна продати в інтернеті. Скраб з великої букви С. Треба тобі свій радар налаштувати.
– Анчутки забрали його собі раніше, – насупився варяг.
– Ясно, йдемо додому.
Ігор скинув зміїний браслет, його друг зник. Хлопець виліз на берег, розглядаючи свій трофей, ймовірно він його докине до інших, знайдених за вісім років пошуків. Раптом його охопило бажання жбурнути девайсом чим далі в ніч, так його розпирала лють.
Він міг провести цей вечір з Олею, слухати балачки про брови й омега 3, час від часу її цілувати, та їсти сирник. Так, в нього була робота, але він її прийняв надто легко. Важко було зізнатися собі, але скоріше за все Ігор сам напросився на це завдання. Сігурт правий, йому не вистачає стільки всього, щоб бути чоловіком, таким з ким будеш почуватися за стіною. Хіба є якийсь скарб, що змінить його природу, зробить більш рішучим чи мужнішим. За гроші можна багато купити. Ось один з небагатьох уроків, які Ігор прийняв в дорослому житті в оточенні любителів смузі та альтернативної кави.
В маленькій кухні панельного будинку, наповненій меблями та технікою, що наче посварилися між собою і тому дотримувалися дистанції, сидів юнак. Ігор, як личить інтелігентному львів'янину пив каву з корицею (цинамон не курятина) та гортав пінтерест. В центрі уваги були ідеї для освідчення. Серед розмаїття скрипок, білих коней, викрадень та всього іншого можна було дійти до висновку, що не креативні хлопці приречені на холостятсво.
Навпроти Ігоря сиділа його мати пані Олена, що насолоджувалася вихідним та кавою. Однак вся її увага зосередилася на її синочку, що прийшов пізно, весь мокрий, брудний та смердючий. І це вже не вперше. Коли подібні випадки траплялися раніше можна було списати на телячий вік, зараз же уява підкидала стривоженій матері думки про бандитів, наркотики та секти.
– Ігорчику, я дуже переживала вчора.
– Чого? – Ігор все ще гортав сторінки на екрані.
– Синочку, ти можеш мені розповісти будь-що. Ти став таким замкнутим, після того, як тато... відійшов. Вже пройшло чимало часу, але ти так і далі пропадаєш десь по ночах, повертаєшся весь брудний, подряпаний. Я переживаю.
В розмові з мамою навіть в сорок років можна себе відчути шістнадцятирічним, з перших слів часто хочеться бурчати, червоніти й вправлятися в іронії. Ігор подавив в собі імпульс до інфантильної поведінки та сказав:
– Я розумію, вибач. Просто пішли з хлопцями на пиво і ті йолопи штовхнули мене в воду. Піщані озера, ти була там?
– З хлопцями, – мама посміхнулася, надпила ще кави й звісно не повірила жодному слову. – Знаєш... коли нам сповістили про те, що його більше нема, я тоді хотіла померти, думала я втратила все. А потім помітила, що тебе ніде немає. Думала десь сховався і по своєму переживаєш це, але ти не вернувся вночі ні зранку. Я мало не втратила розум від хвилювання та розпачу. Уявляла... Менше з тим. Коли тебе знайшли діти, непритомного з пробитою головою я… подякувала Богу, що дав мені цей урок.
Пані Олена замовкла, витерла підступну сльозу, що скотилася по щоці аж до шиї. Ігор досі тримав телефон в руці та його увага вже була не там.
– Не хвилюйся мамо.
Так просто виключити хвилювання люблячої матері може хіба укол морфію, але жінка кивнула та пішла мити ранковий посуд.
Ігор пішов у свою кімнату з тарілкою повною оладок. Чарівному варягу навряд чи треба їсти, але це допомагало тримати його в доброму гуморі.
Варяг з'явився на ліжку, побачивши гостинці на його лиці з'явилося щось схоже на посмішку. Брак кількох зубів та шрам через губу трохи ускладнювали читання емоцій.
– Я втомився, що всі вважають мене психом.
– Гм? – перепитав Сігурт з повним ротом.
– Псих, це хтось хто шкодить собі та іншим, поводиться не нормально. Я хочу бути з Олею, але роблю все, щоб вона мене кинула. Мені це набридло, все має змінитися сьогодні.
– Йдемо на пошуки скарбів?
– Ні, досить вже.
– Ти впевнений? Не можна здаватися!
– Я не здаюся, просто міняю стратегію. Боже, я мушу навчити тебе користуватися гуглом.
Ігор вмостився зручніше, щоб написати оповідання на конкурс від Бабая, за яке ніхто не проголосує, зате лайкне і репостне мама, однак розум блукав між спогадами про батька, якого він любив, але так і не зрозумів, про його єдиного друга Сігурта та мріями про спільне життя з Олею.
Варяг попри свою похмурість та суворість вмів розважити та підбадьорити по-своєму. Ігор уявляв собі обличчя своєї коханої коли він скаже: “Це Сігрут, мій друг варяг”, але чоловіки в його житті навчили, що потрібно приймати рішення та мужньо його дотримуватися.
Ігоря всього трясло, він сумнівався чи було правильним рішенням зробити це на чужій території, але Оля ніяк не хотіла їхати до нього в гості й взагалі не мала гумор виходити з дому. Рідко в житті стається так, що дбайливий всесвіт складає пазл за пазлом ідеальні обставини для задуманого. Але коли є мета, все інше здається цікавим квестом.
За вхідними дверима почулися м'які кроки. Відчинила вона. В Ігоря кожного разу відбирало мову на дві хвилини коли він бачив свою дівчину. Домашній спортивний костюм мав вигляд щойно попрасованого, а світле волосся зібране в кок на маківці голови розхитувалося в боки при ходьбі.
Квартира Олі суттєво відрізнялася, особливо дизайном, якістю меблів та чистотою. В кімнаті переважали рожеві тони. На столику лежала розгорнута книжка Андрія Любки 'МУР'.
Оля сіла в позу лотоса в крісло, та запропонувала чаю.
– Ні, дякую. Я прийшов в дуже важливій справі.
– Хочеш розійтися зі мною?
– Що? З чого ти це взяла? – від потрясіння хлопець виглядав ніби в вікно щойно заліз Арестович.
– Ти поводишся дивно, придумуєш різні відмазки, щоб зі мною не бачитися, – Оля ледь помітно знизила плечима і всміхнулася кутиками вуст, як посміхаються до дитини, яка щойно розбила фамільний сервіз.
– Ні, ні, ні! Навпаки, тобто... – Ігор встав на одне коліно, різко встав по цьому місці лежав шматочок Леґо.
– Сестричка напевно гралася в моїй кімнаті, – засміялася Оля.
Ігор спохмурнів, але не відмовився від задуманого. Ретельно вибрав місце для посадки, та знову встав на коліно взявши маленькі дівчачі долоні у свої.
– Ти вийдеш за мене?
Лице Олі вирішило перевірити контакт з усіма наявними м'язами: губи засмикалися, брови роз'їхалися, носик засовався, а Ігор який так і не навчився розуміти жінок вирішив додати більше роз'яснень:
– Ми зустрічаємося вже рік і може ти скажеш, що треба ще рік, а тоді ще два просто пожити разом, але я дуже сумніваюся в таких пробних періодах. Просто я не уявляю себе щасливим без тебе, ти центр всього доброго в моєму житті. Я хочу тебе оберігати, давати тобі все найкраще і ніколи не брехати, – Ігор спробував ковтнути слину, але якісь демони висушили все до капельки, однак він продовжив, – я б міг купити тобі каблучку і напевно незабаром це зроблю, але є дещо важливіше.
Ігор дістав з кишені браслет у формі змії з вовчими головами. Оля вже майже опанувала себе, лиш очі видавали мокрим блиском.
Хлопець говорив швидко, плутався в поясненнях, намагався згадати яка була погода в той день коли він перебирав батькові речі й знайшов цю штуковину. Упустив той момент коли він мало не обмочився побачивши майже голого мужика в кімнаті. Похвалився своїми здобутками педагога у галузі навчання мови, адже Сігурт говорив мовою схожою до давньої української, і часто згадував скандинавську міфологію, з чого зробив висновок, що той варяг.
– То він по-твоєму з минулого?
– Не впевнений, я випитував про основні події, але новинних телеграм каналів там не було і взагалі, він або сидів на чомусь, або це якийсь інший світ, трохи фентезійний, я б сказав.
– І він зараз з'явиться коли я вдягну браслет.
– Ти зможеш його бачити.
– Він ходить за тобою невидимий? В туалет? І в душ? О Боже, і коли ми з тобою…
Дівчина зблідла, але заклала світлі пасма волосся за вуха, згадала, якою має бути постава в справжньої Фреймут-леді та простягнула руку.
– То це означає “так”? – перепитав Ігор, дурнувато всміхаючись.
Дівчина зашарілася, посміхнулася у відповідь і затрусила рукою, підбадьорюючи свого нареченого.
Ігор вдягнув Олі браслет так ніби її рука була з кришталю і завмер в очікуванні. По її очах, що ніби щось вишукували в просторі зрозумів, що Сігурта не видно.
– Надіюсь ти не вирішила, що я псих, може його можу бачити лише я поки не знайду скарбу. Не впевнений як все працює, Сігурт не дуже щедрий на роз'яснення.
Оля передала браслет Ігореві, а він затамувавши подих вдягнув його як і тисячі разів до того. Тільки цього разу, в кімнаті були лише він та вона, жодних варягів. Хлопець відчув як в його грудях назбирується дивна суміш щастя та горя, приправлена коханням та вдячністю. Сігурт пішов не попрощавшись, виконавши своє завдання.
