Лише у снах

 “Мабуть, вже досить”, - з байдужістю подумав Олег, розглядаючи міцну яскраво-бурштинову рідину в склянці. Віскі в чистому вигляді — найкращі ліки проти всього. І він, здається, вже достатньо «підлікувався».

   Усміхнувся, зиркнувши на дівчину праворуч від себе в чорній мерехтливій сукні. Вона також шукала забуття його способом і вже втретє грізно вимагала в бармена повторити, ліктем опираючись на стійку та раз у раз поправляючи довге руде волосся.

   Повернувшись до розглядання вмісту склянки, Олег з головою пірнув у думки. Причина цих його самотніх посиденьок – Анна. Ця дівчина взагалі причина всього. Після чергової сварки, повідомила, що декілька днів поживе в батьків та пішла, грюкнувши дверима, а він вирішив розвіятися й натрапив на перший-ліпший бар неподалік дому.

   Милуючись яскравими відблисками, він ніяк не міг пригадати, що призвело до сьогоднішньої сварки. І взагалі, їхнє життя останнім часом перетворилось на суцільну рутину й ніхто не старався це змінити. Чого не вистачає?

   Вони знали одне одного ще з дитячого садка, саме тоді Олег і пообіцяв круглолицій малявці, що коли виростуть, обов’язково одружаться. Роки минали, а дитяча прив'язаність і дружба поволі переростали в щось більше. В старших класах вони стали парою, постійно ходили, тримаючись за руки, тоді вперше й поцілувались в темряві біля під'їзду. Потім разом вступили до університету, орендували квартиру, намагаючись бути незалежними від батьків. Підробляли вечорами, бо стипендії не вистачало, але були разом і це компенсувало всі труднощі.

   Впоралися, здобули освіту, почали працювати за фахом. Планували зібрати грошей і одружитись, влаштувавши пишне весілля з вінчанням, лімузинами та сотнею родичів, але чомусь почали віддалятись одне від одного. З’явилися недомовки, проблеми. Більше не було колишньої романтики, спонтанних побачень, пісень під гітару біля вогнища за містом, нічних мандрівок на дах будинку, розглядання зорів і пошуки власного сузір’я, яке вони називали "назавжди", бо чомусь воно бачилось їм знаком нескінченності. Шалена пристрасть, несамовитий запал — все кудись зникало з їхнього життя, вислизаючи, витісняючись нецікавими, одноманітними буднями.

   - Тебе теж зрадили? - увірвався жіночий голос в його думки.

   - Ні.

   - Але ти все одно напиваєшся тут в самотності, — хмикнула собі під ніс руда, риючись в сумочці. Поклавши на стійку декілька купюр, підсунула їх бармену. Той всміхнувся щедрим чайовим і зайнявся своїми справами.

   Олег нарешті покінчив з бурштиновою рідиною і також залишив чайові. Хотів йти, але жінка раптово накрила його руку довгими пальцями з акуратним манікюром.

   - До тебе чи до мене? - ошелешила, розтягнувши губи у звабливій усмішці.

   Чоловік уважно дивився на неї, бо йому ніколи так відверто не пропонувала себе інша жінка й відмовляти… не хотілось. Раптово відчув якусь несамовиту потребу в пригодах. Бажав гострих відчуттів, щоб якомога далі втекти від монотонності, нудьги й рутини. Бачив в жінці перед собою джерело нових вражень та емоцій. Всі прагнення сплелись в ціле й зводились до одного — спробувати те, що постійно собі забороняв.

   - До мене, — відповів на автоматі, стараючись не думати. Взагалі заборонив собі це – живемо лише раз.

  Далі недалека дорога додому. Чужий сміх у квартирі. Бездушні обійми. Байдужі дотики, такі ж поцілунки та... найбільша помилка.

***   ***   ***

   Прокинувшись вранці й виявивши поруч руду, на тому місці де завжди була лише його чорнява Анна, йому хотілось, щоб все зникло, безслідно провалилось крізь землю. Це вже не виглядало настільки цікавим і захопливим.

   Він схопився за голову, сідаючи. Знову вражено скосив очі на подушку поруч. Яскраве волосся сплутаними пасмами застелило ніжно-блакитну бязь, частково закривши обличчя жінки й у світанковому промінні виглядало неприроднім, переливаючись вогненним сяйвом. В пам'яті почали спливати всі деталі, поки зловісну тишу не порушив тихий зойк. Очі пішли на цей звук.

   На порозі кімнати стояла Анна, тримаючи в руках торт в картонному пакуванні. Олег не сумнівався, що це його улюблений з безе. Вона знала й тільки його завжди купувала, а згодом навчилась готувати, але, мабуть, вирішила зекономити час… на примирення.

   Очі Анни прилипли до рудого волосся на подушці. Інша жінка зайняла її місце. Місце, яке завжди належало лише їй. Не вірила побаченому, навіть не дихала, лише кліпала очима, ніби все мало зникнути від цих декількох змахів вій. Не зникало. Торт з глухим звуком опинився на підлозі, познайомившись з дрібно-рельєфним паркетом. Вона міцно затулила рот рукою від розпачливого крику, який так і рвався, десь з глибин душі.

   - Аня… Пробач. – простогнав Олег, не знаючи, як все пояснити.

   - Ніколи! Ніщо не виправдає зраду й обман. Ти втратив мене!

   - Нащо так кричати? - стражденно простогнала руда, з великим зусиллям відірвавши голову від подушки. Знехотя сіла, натягуючи простирадло й повільними рухами прибрала волосся з лиця. Примружилась, виявивши гостю. – Ти хто?

   - Минуле, — на видиху прошепотіла Анна й кинулась до виходу.

   Гучно лаючись, Олег поспіхом одягся й стрімголов кинувся за нею. Ноги ледве встигали торкатися східців. Він мав її наздогнати, мав все пояснити, мав благати пробачити, бо ця дівчина була єдиною цінністю в житті й розуміння цього прийшло занадто пізно, лише коли він побачив її повні розчарування та сліз очі. І цей зраджений образ пеленою накрив свідомість. Він віддав би багато чого, щоб змінити все, обзиваючи себе найгіршими словами, які тільки міг згадати.

   Досі й не здогадувався наскільки міцно кохає ту, яку так легко зрадив і знав, що виправдання йому не існує. Не підозрював, що не уявляє життя без неї, поки не усвідомив, що втрачає. І нарешті помітив знайому синю сукню, яка мелькнула внизу, зникаючи за дверима.

   Подолавши останній поверх, вилетів на вулицю й голосно покликав її. Анна озирнулась, безтямно мотнула головою й кинулась вперед не розбираючи дороги.

   Те, що відбулося далі, стало для Олега ще гіршим жахом. Несамовитий писк гальм, гучні вигуки перехожих і його кохана непорушно застигла, на асфальті. Голова повернута до нього, очі відкриті й повні сліз. Здавалось, все бачить… його бачить і не рухається.

   Він кинувся до неї, намагаючись підняти з просоченої осінньою прохолодою дороги. Хтось з боку кричав. До віддалених глибин свідомості долинув грубий голос, який вимагав всім відійти від потерпілої. Олега відтягли й міцно тримали, щось розмірено пояснюючи, та він не слухав.

   - Не дихає, — пройшовся натовпом поголос, сковуючи думки.

   Над його Анною схилився чоловік, спробував реанімувати, але всі навколо бачили, що в нього нічого не виходить, проте той не здавався. Час нескінченно довго тягнувся і нічого не змінювалось, аж поки не з’явилась швидка, заповнивши округу пронизливим виском сирени. Однак, лікарі також не змогли зарадити.

   “Ти втратив мене!” - лунали в пам'яті її слова. Його вже більше ніхто не тримав. Кинувся до дівчини, впавши навколішки. Обіймав, бережно торкаючись обличчя, ніжно пригладжував волосся. І не вірив.

   - Не покидай! - волав, благаючи з останніх сил. Відчував, що не може дихати, щось ніби відібрало кисень. - Тільки не йди…

***   ***   ***

   Важко дихаючи Олег роззирнувся. Кімната їхньої орендованої квартири. Жахіття… Все виявилося простим жахом. Дихання поволі приходило в норму, серце вгамовувалося, згадуючи про усталений ритм і до думок поверталась ясність. 

   Пастельні шпалери з позолотою, відбивали сонячне проміння, заливаючи все якимсь нереальним сяйвом. Все в улюбленому стилі Анни — рококо. Витончено, вишукано, елегантно, мов з обкладинки журналу.

   Чоловік з полегшенням витер лице тремтячими руками, проганяючи залишки страшного сну й глянув на іншу половину ліжка. Нікого.

   Рука потяглась до смартфона на тумбочці. Зняв блокування й усміхнувся світлині на увесь екран — його родина: двійнята, так схожі на матусю, кохана дружина, а він не помістився, лише підборіддя видно. Міг любуватися цій картинці хоч вічність, огортаючи серце теплом.

   Хтось штовхнув в плече. Раз, другий. Злегка струсонув. Очі розплющилися, застигши на камуфляжі, в який він був одягнений, усмішка сповзла з вуст. Розмірене прокачування потяга приводило до тями.

   Сон... Подвійний сон! Жах, який змінився мрією і все зникло, повертаючи його в спустошену реальність.

   Повільно оглянувся. Перед ним стояла провідниця, намагаючись вичавити втомлену усмішку, але виходив якийсь напівпривітний вищир. Контрастно пофарбоване коротке волосся привертало увагу краще будь-якого маяка і вона явно ним гордилась. Повідомила, що наступна зупинка його й попрямувала далі вузьким проходом.

   За вікном потяга проносився знайомий та вже призабутий приміський краєвид, а навколо одні цивільні. В очах більше не рябіло від військового "пікселя", який практично не виходив з його поля зору протягом довгих п'яти років. Він забув про це місто, про знайомих (крім єдиної) і навіть благання матері не допомагали — не бачив сенсу приїжджати. А тепер повертався додому вже назавжди.

   Зійшов з потяга, закинувши на плече рюкзак з нехитрими пожитками. Ніхто не зустрічав, ніхто не знав. Навмисно не повідомив, щоб уникнути слізних обіймів матері, галасливих розпитувань батька та настирного щебетання молодшої сестри. Все буде, тільки згодом.

   На пероні завзято обіймалися закохані так, наче прощалися назавжди та ніяк не могли відірватись одне від одного, попри дзвінке попередження провідниці, що до відправлення залишається декілька хвилин. Олег оминув парочку й попрямував у підземний перехід, де в повітрі змішалась сирість, сигаретний дим та запахи вуличної їжі.

   Місто вже декілька годин, як прокинулося попри вихідний і навіть музиканти вийшли на свої місця, виграючи знайомі мотиви. Олег зупинився біля одного із них, вкинув у чохол від гітари декілька купюр, та хвилин десять мовчки стояв, відсторонено слухаючи й подумки повертаючись в минуле.

   В кожного свій жах. І навіть попри все побачене за останні п’ять років, його жахом залишалось пережите в цивільному житті. Такі сни завжди закінчувалися одним… Але насправді Анна жила, водій своєчасно загальмував, проте, того дня він втратив її назавжди. Повернулась ввечері, зібрала речі й переїхала до батьків.

   Олег щодня наполегливо чатував під її під'їздом, майже жив там, але вона навіть говорити відмовлялася. І лише через тиждень таких настійливих переслідувань все ж наважилась на розмову. Вичавила іронічну посмішку й спокійно видала:

   - Обіцяв мені назавжди, але як виявилося після твого "назавжди" існує продовження і вже не з тобою.

   Він не надав значення цим словам, почав в енний раз запевняти в коханні, благав вибачити за кожну сльозу. Обіцяв, що подібне ніколи не повториться, просив не руйнувати.

   Якусь мить Анна дивилась мовчки, ніби роздумувала, хоча насправді все давно вирішила. Гірко посміхнулась про себе і безнадійно повідомила:

   - Ти сам це зробив. Зламав наш рай. Не пробачу, бо не зможу забути. Ті, що насправді кохають — не зраджують. І ти завжди це знав, а якщо так легко допустив, значить в нас не було нічого цінного й справжнього. Поставив своє задоволення, цікавість (чи що то було?), вище мене й моїх почуттів. – підвела очі до неба, мружачись. І коли знову глянула на чоловіка, на вустах заграла нова квола усмішка. - Знайди своє "назавжди" з іншою. І на майбутнє: якщо дійсно кохаєш, не завдавай болю, бо не кожна знайде в собі сили пробачити й забути, особливо та, для якої ти був усім. - останні слова були сказані шепотом і вона розвернувшись, поспішила сховатись за дверима під’їзду, залишивши Олега наодинці з його самотністю.

   Проте він вперто не здавався, не міг. Став її тінню і тоді Анна просто зникла, а її рідні навідріз відмовилися що-небудь повідомляти.

   Почались сірі, самотні дні, в яких він шукав забуття і її, але не знаходив ні одного, ні іншого. І в якому б не був стані, не забував. Її очі ввижались повсюди, поки рідний серцю запах витончених парфумів і фруктово-квіткового кондиціонера для волосся поволі зникав, вивітрюючись із квартири. Мовби її ніколи й не було в його житті.

***   ***   *** 

   Анна з'явилась через чотири місяці й він вже не бачив в ній колишньої відданої, милої дівчини. Вона змінилась. Ніби знайома й одночасно незнайомка. Не вірив, вдивлявся у вічі, шукаючи рідний вогник, але в погляді поселилась байдужість. Вона змахнула перед лицем рукою з блискучою каблучкою й вирекла без будь-яких емоцій:

   - Заміж вийшла. Я тепер дружина іншого.

   Все виявилось правдою і її чоловіком став водій, під автомобіль якого кинулась того фатального ранку. Як і обіцяла — не пробачила і вчинила так чи то з відчаю, чи щоб помститися, чи з ціллю забути. Але він її втратив вже офіційно.

   Знову почались безрезультатні спроби забутись. Ніщо не допомагало й тоді він вирішив стати корисним Батьківщині, добровільно одягнувши на себе військову форму на довгі п’ять років. І тепер повернувся.

   Розвіявши спогади, схвально кивнув гітаристу та продовжив шлях. Піднявся широкими мармуровими східцями, вийшов в місто, наткнувшись на таксистів, що наперебій пропонували свої послуги. Оминувши їх, попрямував на зупинку громадського транспорту. Скрипучий трамвай, кінцева і він знову ступив на тверде асфальтове покриття.

   Олег знав її нову адресу, навіть приходив у минулому, тому ноги й понесли у двір, де вони жили.

   Дитячий майданчик, радісні крики малечі, усмішки й знайома постать біля невисокого паркану, пофарбованого в усі кольори веселки. І вона не одна... Чоловік схилився до неї, щось говорив, від чого Анна почала сміятися, прикриваючись долонею, мов дівчинка. Олег примружився, усвідомивши, що його пам'ять цей сміх вже майже стерла, як і обійми, запах, дотики й голос. І навіть їхнє сузір'я на небі вже давно не міг відшукати.

   Тим часом вони обійнялися, невідривно слідкуючи за іграми дітлахів, їхніх дітей. Так, Олег знав, що в них народилися двійнята, бо слідкував за соціальними мережами. Він бачив, як діти росли. Діти, які могли б бути його… Але в них щаслива, зразкова родина, приклад для наслідування.

   А чого чекав? Побачити, що вона нещасна й готова повернутись? Так, в глибині душі постійно на це сподівався. Але... час визнати, що Анна зробила правильний вибір, помилкою для неї був лише він. Допустив промах, який нічим не виправдати й вже не виправити.

  Ступив в тінь невисокого дерева зі штучно сформованою, фігурною кроною. Рюкзак опустився на землю і він злегка обіперся на стовбур, відсторонено дивлячись на щастя, яке бездумно й так безглуздо проміняв на жагу до пригод.

   Повернення не існує… давно. Ці п'ять років мали допомогти змиритись, бо йому вже не опинитись на тому місці. Втомлено втер обличчя рукою. Все змінилося і життя продовжується.

   - Ти від татуся? - тонкий дитячий голос, увірвався в роздуми. Малий хлопчина смикав кітель і усміхався, показуючи рядочок гострих зубів з декількома кумедними пробілами. - Тебе татусь прислав? – повторив малий з цікавістю розглядаючи обличчя Олега.

   До нього миттю кинулась молода жінка з ретельно зібраним в пучок волоссям й опустилась навколішки.

   - Синочку, тобі це все наснилось, я ж пояснювала… – обережно відчепила його руки від кітеля незнайомця та повернула до себе. Міцно притисла худеньку фігурку до грудей, заспокійливо погладжуючи малого по спині. Минуло не менше хвилини, поки вона згадала про чоловіка, що продовжував непорушно стояти в кроці від них. Винувато глянула поверх світловолосої голови хлопчини. - Пробачте. Матвійко… це все військова форма… батька чекає.

   - Військовий?

   - Військовий... - голос жінки змінився і віддавав хрипотою. - Понад чотири роки тому, місто зустрічало його на колінах. Матвійкові тоді й трьох не було.

   Те, що Олег бачив в очах цієї жінки, було йому до болю знайомим. Вона ховала погляд, стараючись від усіх втаїти смуток. Такі схожі — обоє загубили дорогу до щастя. Він втратив її через власну безглузду помилку, а вона — через примху долі. І в кожного в житті власна роль, власні муки, бо деякі життєві дороги стеляться крізь терни й неможливо продертись не зранившись.

   Жінка підвелася й взяла хлопця за руку. Підбадьорливо всміхнулась до нього так, ніби весь світ усміхався у відповідь.

   - Синку, ходімо додому, приготуємо твоє улюблене печиво й какао, а потім складатимемо конструктор, почитаємо книжечку.

   - Мамо, ми маємо взяти його з собою. Це він, той чоловік, якого…

   - Не звертайте уваги, — перебила жінка малого, нахмурившись. Від усмішки й сліду не залишилось, а в очах з'явилась вже знайома туга. Глибоко вдихнула, задумливо роззирнулась навкруги й трохи вгамувавши емоції глянула у вічі незнайомця з гіркотою. - Йому наснився сон, що батько прийде на майданчик. Не встиг очі розплющити, як потяг мене сюди, чекати того, хто... ніколи не повернеться ...Лише в снах.

   - Мамо, татусь не казав, що прийде. Він прислав його. Це його я чекав. - хлопчик вказав маленьким пальчиком на Олега й продовжив: - Татусь говорив, що він прийде й залишиться з нами, а ти більше не будеш плакати, бо він не дозволить.

   Обоє дорослих вражено дивились на малого, а потім зустрілись поглядами. Брунатні й блакитні схрестили смуток і тугу. І обом до нестями захотілось залишити минуле лише у снах.