411 переглядів

«Події, які відбуваються в творі звичайна альтернатива. Все, що пов’язане з головними персонажами твору не відноситься до фактів з історії тієї чи іншої країни»

Пролог

З давніх-давен світ завжди залишався порочним. З часів перших людей й до сьогодення. Люди за своєю натурою грішні, але кажуть, що вірять в бога та поклоняються йому, як творцю всього сущого. Вони вірять, але творять діла, які для них є гріхами. В цьому прогнившому світі всі люди грішні, але кожен грішить по-різному. Чиїсь гріхи звичайні діла, які роблять всі люди. А чиїсь - тяжкі, або їх ще по-іншому називають смертними гріхами. Загалом, люди вважають тільки сім гріхів смертними і стараються виглядати праведними, не роблячи їх. Але хіба так можливо? Кожна людина за своєю ж натурою здатна вчинити гріхи. А смертні це ті, на які не наважаться всі, в основному декілька із них саме такі.  

 

Отож, сім смертних гріхів: гнів, ненажерливість, хіть, гординя, жадоба, заздрість, лінь. Всі ці гріхи являються смертними, найтяжчими гріхами. І в католицизмі особливо це проповідують. Так щей до кожного гріха прив’язали грішного демона: 

Сатана - гнів; Вельзевул - ненажерливість; Асмодей - хтивість; Люцифер - гординя; Мамон - жадібність; Левіафан - заздрість; Бельфеґор - лінощі.  

 

Більшість із семи смертних гріхів дуже піддатливі. Людині властиві всі сім, але не всі зуміють вчинити такі гріхи. А хтось просто піддається з народження їм. А найголовніше те, що за все приходиться платити. За всі свої вчинки ти повинен поплатитися….

 

У кожному столітті були люди, які уособлювали один із семи гріхів. А в кінці свого життєвого шляху - платили плату за це. Найбільшими грішниками були деякі семеро людей. Їх не пов’язувало нічого. Абсолютно нічого. Вони жили в різні епохи, в різних країнах,в різних сім’ях, мали різні імена, зовнішність та різний характер. Тільки протягом чотирьох століть їх пов’язало те, що всі вони були уособленням одного із семи смертних гріхів. І всі вони завершили своє життя страждаючи до смерті та після неї.


 

Розділ I. Квіти камелії заплямовані кров'ю.

Вісімнадцяте століття. Японія. Період Едо. 

 

1847 року у загальновідомій сім’ї Токуґава народилась дівчинка. Вона була вродливо з самого народження: довгі густі пасма чорного волосся і очі з відтінком крові. Вже від одного погляду в її очі, мурашки бігли по шкірі. Вона була розумною і талановитою особистість. Еге ж, а як інакше? Вона член сім’ї Токуґава, сім’ї видатних самураїв, ніндзя та куноїчі. Змалечку вона росла як ідеальна шпигунка та вбивця. А її батько тягав за ниточки, роблячи з неї слухняну ляльку, яка виконає будь-який приказ свого батька. І це чиста правда. Дівчинку назвали Кіоко, це ім’я їй підходить, як нікому більше. 

 

Дівчинка була дійсно слухняною лялькою. Вона любила свого батька, тому виконувала всі його накази. А все тому, що мати Кіоко померла, коли їй було п’ять років прямо на очах маленької дівчинки. Так щей, тримаючи ножа біля горла, сказала: “Це ти винна, диявольське поріддя”. Кров забруднила обличчя, руки та одяг матері, підлогу на яку лилася кров, наче вода з відра та налякане обличчя маленької бідолашної дівчинки. Вона стояла на не рухалась. Її кімоно також було у крові. Обличчя Кіоко також заплямувалося кров’ю. Вперше за її п’ятирічне життя вона побачила смерть. А після того її руки були по лікті в крові. Коли їй було вісім, батько заставив вбити одного із бічних гілок їх сім’ї. Це був ні на що не здатний хлопчина одноліток дівчинки. Але вона все ж вбила його, як би сильно він не молив зупинитися та не вбивати його. 

 

Після цього, у неї залишилися її старша сестраТокуґава Фуміко та батько Токуґава Ієйоші. І від двох вона, п’ятирічна дитина, відчувала прояв любові. Але чи справді це була справжня щира любов? Але маленька дівчинка не могла цього розуміти, тому смиренно підкорялася всім примхам її батька. Чи то буде шпигунство в середовищі небезпечних людей, чи провести в лісі ніч серед диких та небезпечних звірів, чи навіть вбивство. У віці дев’яти років вона вбила людину, яка ненароком підслухала розмову двох високопосадовців, які мали хороші стосунки з сім’єю Такуґава. І глава сім’ї вирішив відправити на це завдання його молодшу доньку, адже вона має бути ідеальним інструментом в його руках.

 

Старша сестра Кіоко, Фуміко була справжньою красунею: довге волосся кольору чаориту та такі ж чаруючі очі, але на більше вона не була здатна, через хронічну хворобу. Фуміко любила Кіоко найбільше з усіх. Дівчина розуміла, що її молодшу сестру тільки використовують, але через слабкість вона так і нічого не могла вдіяти. Піти проти батька - піти проти сім’ї. А це означало тільки смерть. Кіоко також обожнювала свою старшу сестру. При ній брюнетка завжди усміхалась, чого не робила при інших. 



Пройшло чотирнадцять років. Кіоко виросла в красуню. Вона завжди плела гульку, яка виглядала трохи розхристано. У неї були татуювання, одне на лівому плечі біля шиї, а друге на правому бедрі. В середині була набита камелія. Кіоко була такою ж маріонеткою у руках батька. Так само шпигувала, так само безжально вбивала людей. Серед японців пішли слухи про дівчину, яка схожа на дияволицю. Беземоційно, без натяку на жаль в її очах вона виконувала те, що повинна була. 

 

Фуміко залишалась її найулюбленішою людиною. Завжди радо йшла до своєї хворої сестри. 

 

Одного дня, коли дівчина вибралась в місто Едо (теперішній Токіо) щоб купити сестрі ліки, вона наткнулась на одного хлопця. Він був вродливий: сині пасма волосся та яскраві жовті очі. Щось в цьому хлопці її зачепило. То була весна, період цвітіння сакури. Після цього він ніяк не виходив з голови дівчини, але вона навіть його імені не знає, але по вигляду було зрозуміло, що це був самурай. Значить, вона ще має шанс з ним зустрітися. Після того дня, вона часто ходила тими вулицями в надії знайти того хлопця. Але все те було безуспішно. 

 

Пройшла весна, настало літо. А той хлопчина все ще не виходив з голови дівчини. Вона навіть коли вбивала, думала про нього. Як же їй знайти його? 

І от одної ночі, коли брюнетка поверталась назад, вона зустріла того самого хлопця. Навіть не обдумавши, вона пішла за ним. Синьоволосий зник в темній вулиці, Кіоко побігла за ним. І от йдучи тією вуличкою, дівчина відчула холодне на своїй шиї. Це був кунай. 

“Хто ти?” - прошипів чоловік. Та тільки мовчала. Хмари, які закривали місяць, відступили і вулиця освітилась. В ту мить червоні очі дівчини тільки блиснули і вона вже атакувала хлопця. Кунай поцарапав дівчині шию, але це не було щось надзвичайне. 

– А ти вміла, хах. Здається, ми вже зустрічалися, чи не так? - Кіоко мовчала, вона не була дуже розмовною людину, тому вона просто кивнула. - Тоді, не ліпше буде познайомитися? Мене звати Макото Хітоші. А тебе? 

Тоді дівчина вперше просовила: “Токуґава Кіоко”. 

– У тебе красиве ім’я. Так ти з сім’ї Токуґава. Приємно познайомитися, - на обличчі Хітоші була посмішка, місячне проміння освітлювало його красиві риси обличчя, що остаточно закохало дівчину в цього хлопчину. 

 

Після знайомства, Кіоко та Хітоші зустрічалияся часто. Нічні прогулянки, також Кіоко познайомила його з Фумі. Ї сестра була рада, що дівчина знайшла ще одну людину, через яку може посміхатися. Вже весною, коли дівчині було двадцять років, вони почали зустрічатися. Вони любили одне одного, це було очевидно, але не все ж так казково.

 

Майже через рік після того, як обоє зізналися в своїх почуттях, про це дізнався батько Кіоко. Ієйоші був проти того, щоб його ідеальна лялька мала стосунки з якимось непримітним самураєм. Тому наказав Кіоко вбити Хітоші, а інакше він це зробить сам так щей відріже йому голову та поставить на сміх людям. Кіоко мала рівно три доби. Якщо вона цього не зробить сама, то це закінчиться трагедією для її коханого. 

 

Фуміко дізналась про це, тому пішла до батька. 

“Батьку” - заходячи в залу промовила дівчина. Той не сильно любив Фуміко, адже та не була здатна на щось корисне для нього. Але її краса дає підстави залишити її, адже зовсім скоро вона має вийти заміж за чиновника. 

– Фуміко, що тебе привело сюди? 

– Я благаю вас, не забирайте життя у того хлопчини. Кіоко його кохає, якщо це зробить щей вона, то сестра остаточно зламається. 

– Хах, ти смієш казати мені такі речі? Я хочу того, щоб Кіоко нарешті повноцінно стала моєю маріонетко. Ти не дурепа, Фуміко, ти все прекрасно знала. Але чому ж ти мовчала? Кіоко ж така дорога для тебе людина? - дівчина тільки прикусила губу.  - Зовсім скоро я нарешті позбудуся тебе, так щей з вигодою. І тоді, коли ти нарешті поїдеш звідси, Кіоко стане повністю моєю лялькою. 

– Батьку, вам краще не гратися в ці ігри. Думаєте, моя сестра не зможе вбити вас? - дівчина глянула на Ієйоші востаннє і пішла геть. Останні слова Фуміко розгнівали його ще більше. 

 

Пройшло два дні, у Кіоко залишилось всього день щоб вбити Хітоші. В ночі вона так і не змогла заснути. Різні думки приходили їй в голову. Дівчина не могла зрозуміти, що ж вона повинна зробити? Де вона має заховати своє кохання? Може втекти разом з ним? Чи… все-таки вбити його? 

Але хіба вона могла це зробити? Вбити ту людину, яка показала, що таке кохання. 

 

Того дня, обідом, коли дівчина пішла до батька, він запитав її: “Чи вбила ти того хлопчину, моя мила?”.

Дівчина, не дивлячись в очі батьку, боязко промовила: “Ні, батьку…”. Той тільки цокнув язиком. 

– Гаразд, можеш його не вбивати, але тобі прийдеться вбити іншу людину. 

– Щ.що? Правда, батьку? Я можу його не вбивати? 

– Так, але ти повинна вбити одну людину. 

– Це все? Кажіть, батьку, скажіть кого? - Дівчина була дуже рада тому, що їй не прийдеться вбивати Хітоші. А от вбити когось іншого - раз плюнути. 

– Я радий, що ти так швидко погодилась на це. А тепер приведіть ту людину, - промовив до своїх слуг Ієйоші. Ті поклонилися та пішли. Тоді Кіоко задумалась: “Хто та людина, яка змогла прирівнятися до її коханого?”. 

 

На це питання дуже швидко була дана відповідь. Єдина людина, яка могла зрівнятися з життям Макото Хітоші була її улюблена сестра Токуґава Фуміко. 

– Щ.що? Фуміко? - усередині в душі дівчини вирували емоції. Як так? Чому тут Фуміко? А якщо подумати, то з вчорашнього дня брюнетка не була з Фуміко. Батька дав їй забагато завдань…. Невже це було сплановано…? - Б.батьку…чому? Чому Фуміко?

– Ну що ж, Кіоко, вперед, - показав рукою чоловік. - Ти казала, що вб’єш любого заради свого коханого, тоді вперед. - На обличчі батька була посмішка. Ієйоші неодноразово наказував своїм дітям вбивати інших своїх чи з бічної гілки дітей. Це не було щось нове. Але чому Фуміко. 

 

Минулого ранку, Ієйоші прийшов лист. Лист був від нареченого його доньки Фуміко. Там наречений відмовився виходити заміж за його дочку і просив відмінити весілля. Це настільки розізлило главу сім’ї, що він наказав вбити того негідника, який відмовився майже за тиждень до весілля. А також наказав закрити Фуміко, а Кіоко доручити багато справ. Тоді у його голові дозрів план. Через відміну весілля його вродлива донька втратила свою вартість, тому план був ідеальним, але так думав тільки Ієйоші. 

 

Фуміко стояла, а навпроти неї стояла Кіоко. Брюнетка дивилась на дівчину з жалем в очах. Але в той момент Кіоко прийшлося вибирати. Сестра чи коханий? Кого вона повинна вибрати? Тоді Фуміко мовила. 

– Кіоко, моя мила сестричка, ти можеш вбити мене, якщо після цього підеш геть із цієї проклятої сім’ї та будеш жити щасливо з Хітоші, - на її обличчі була та лагідна посмішка. Така ж як і завжди. Спокійна і лагідна. Така любляча. Руки дівчини тряслися, вона не хотіла вбивати єдину людину, яка завжди була на її стороні. Батькова любов виявилась несправжньою, Кіоко про це дізналась,коли їй виповнилося шістнадцять, а любов Фуміко завжди була щира. Батько підганяв доньку, кажучи, що час спливає. Дівчина підняла руку з кунаєм, її рука тряслась і це було дуже помітно. На обличчі дівчини, очі якої виблискували кольором чаориту, сяяла посмішка. Вона почала повільно підходити сама. А Кіоко тільки й далі стояла на місці. Вона була розгублена, що ж їй робити? Кого вибрати? Дівчина не помітила, як її сестра стояла вже на відстані пів кроку. 

 

Коли хтось промовив ім’я Кіоко, вона з неочікуваності дьоргнула рукою і відчула як її зброя уткнулась в щось. Потім вона підняла очі. Перед брюнеткою з такою ж посмішкою на обличчі стояла сестра. Вона все ще посміхалась, а кунай вже був увесь в крові. Тоді з переляку Кіоко витягла кунай і впустила його на землю. Він впав, а разом з ним і полетіла обличчям додолу Фуміко, її чаоритні пасма волосся полетіли додолу, тепер вони в пилюці. Закривавлене кімоно Фуміко, її та ж тепла усмішка, криваві руки Кіоко, кунай та зловіща посмішка на обличчі батька. 

Кіоко впала на коліна перед тілом своєї сестри та плакала. Ієйоші хотів зробити з доньки маріонетку, а Фуміко постійно йому заважала в цьому. А тепер це нахабне дівчисько, яке навіть не змогло принести ніякої користі, мертве. Вона нарешті мертва. 

 

Кіоко сиділа та плака, на дворі починалися сутінки, через годину чи дві брюнетка мала зустрітися з своїм коханим. Вона домовилась про зустріч біля їх улюбленого місця. До цього залишилось більше шестидесяти хвилин. 

 

Батько дівчини посміхався зловіще, а вона все так само схилилась над тілом старшої сестри. Тоді Ієйоші промовив: “Кіоко, ти справжня молодчинка, а тепер ти можеш піти й вбити того хлопчиська. Як так його звали? Хіроші? Шіхіро?” - почухав бороду чоловік.

– Хітоші, його звуть Макото Хітоші, - мовила дівчина. 

– А, Хітоші, ну не сильно значне адже ти ітак його вб’єш, правда ж? 

– Але ж батьку….ви казали…

– Що? Ти про що? Ти не бажаєш виконувати вказівки свого батька? Людини, яка тебе любила та приділяла найбільше уваги? - після слів батька, які були абсолютною брехнею дівчина не витримала. Вона стиснула кулак з такою силою, що у неї пішла кров. Вона більше не могла терпіти це. Кіоко знала, вона знала, що батько її ніколи не любив. Що його турбота про дівчину була фальшивою. Йому було потрібно тільки її сила. Хіба батько буде заставляти свою дитину вбивати не тільки безневинних людей, а щей власну сестру? Це все злило Кіоко, чим раз, тим більше. Вона завжди терпіла це. Терпіла фальшиву батькову посмішку, його слова турботи, які були фальшиві, терпіла погляди членів сім’ї Токуґава. Все це її до дідька злило. Вона була готова відрізати голову всім, хто дивиться на неї так, ніби вона монстр. 

Але чи дійсно вона не була тим монстром? Її бажання перебити там усіх, хіба воно властиве людям? Вона навіть вбила власну сестру. 

 

“Монстр…” - прошепотіла Кіоко. Вона вже піднялась, її одяг був забруднений кров’ю сестри, руки її теж були в крові. Вона взяла танто в руку і стиснула його. Потім з своїм затуманеним поглядом  вона пішла до свого батька. Той був у хорошому настрої, адже та людина, яка заважала йому померла. Чоловік помітив, що дівчина підходить до нього і глянувши в її очі, у нього пішли мурашки по шкірі. Погляд Кіоко був жорстоким, вбивчим та було видно, що вона не усвідомлювала, що робить. 

Ієйоші не міг навіть подумати про те, що його лялька зможе руку підняти на нього, але він бачив, що брюнетка підходить до нього, тому наказав своїй охороні затримати дівчину та зв’язати її. 

 

Не встигли ніндзя підійти до Кіоко, як та перерізала їм глотки. Кров почала литись, як вода з під крану. Дівчина перерізала сонну артерію  і саме через це у тих чоловіків кров полилась як з фонтану, а коли вони впали на землю все швидко стало червоним, так наче хтось вилив відро води, тільки це була темно-червона гаряча рідина. Голова сім’ї злякався цього. Він хотів втекти, але Кіоко була швидкою, вона швидко наздогнала свого батька, та перерізала йому ноги та руки, щоб він не зміг втекти. Він закричав від болю, але брюнетка не хотіла вбивати його так швидко. Занадто багато страждать він приніс їй. Він кричав та благав її відпустити його, але та тримала його за волосся й далі, вона катувала його. Ноги, руки вже були відрізані, потім вона виколола одне око батька, а далі просто проткнула шлунок. Але це не закінчило страждання чоловіка, він все ще дихав. Хоча йому залишалося кілька хвилин. Дівчина залилась сміхом. А потім просто одним рухом руки відрізала голову чоловіку. Закатоване тіло впало в ту калюжу його крові, а голова звисала, адже дівчина тримала її за волосся. 

 

Кіоко вся в крові вийшла на головну площу, там були багато слуг та ніндзя. Дівчин залилась сміхом, який проймав аж до кісток кожного. Потім вона кинула до їх ніг голову Ієйоші, від чого багато хто почав кричати від страху, а брюнетка все підходила та підходила. Деякі намагались дати відсіч, але що вони варті проти тієї людини, яка вбивала людей з юного віку. Вона всіх їх перебила, не залишила ні живою душі. Потім і всіх людей, що були в домі. Це була справжня кривава ріка. Вона текла всюдю. Все були в крові, на вулиці багато трупів, не було і місця де ступити, в будинку теж. Того вечора там були чутно крики в агонії, деякі було вирішили тікати, але настільки довго збиралися, що Кіоко, вбивши батька, пішла за ними в першу чергу. Тому, ні одна людина не змогла покинути володіння сім’ї Токуґава. 

 

Здавалось би, дівчина з’їхала з глузду. Але це було не так. Вона просто піддалась гніву, який жив у ній ще з ранніх років життя. Від того моменту, коли вона змогла зрозуміти всю ситуацію.

 

Коли Кіоко прийшла до тями, вона жахнулась. Все було в крові, гори трупів. Вона відступила назад. Сумнівів не було, це все її рук діло. Вона піддалась гніву, який стримувала все своє життя. Але як тепер легше на душі було, а в той час на неї ляг новий тягар. Вона повинна відповідати за всі забрані життя своїми руками.  

 

Час наближався до запланованої зустрічі з Хітоші. Вона не переодягнулась, а пішла вся в крові до тієї річки. Коли брюнетка прийшла, то хлопчина піднявся на ноги. 

 

– Кіоко, люба, що в біса сталося? - питав той. Тяжко було не помітити кров на одязі дівчини, але ще й запах крові бив у ніс. На дворі вже було темно, тільки один ліхтарик горів, повішений на дереві біля річки. Срібний місяць також світив, але не зміг так освітити лиця двох людей в цій темряві. 

– Хітоші…я….я вбила всіх. 

– Щ.що??

– Я вбила всіх з сім’ї Токуґава. - Кіоко вже змирилась з тим, що хлопець відвернеться від неї. Нікому не потрібен такий монстр.  Повисла тиша, мушки літали біля ліхтаря, адже світло приваблювало їх. Надворі піднявся легенький вітерець, він колихав вітки дерев, волосся дівчини та хлопця. Брюнетка вже хотіла казати, що готова з ним розійтися, адже все прекрасно розуміє. І щойно вона назвала його ім’я, як Хітоші перебив її. 

Синьоволосий розсміявся. Він настільки голосно розсміявся, що ворони з дерев, які росли недалеко. Дівчину це здивувало, вона ніколи не чула щоб він так сміявся, можна було подумати, що перед нею хтось інший, а не Макото. 

– Хітоші? 

– Ой, вибач, я трішки захопився, просто це було так несподівано. Ти вирізала всю свою сім’ю. Я здивувався. 

– Ти не покинеш мене…через це? 

– Що ти таке кажеш, моя мила?  Ти полегшила мені роботу, - розплився в усмішці той. 

– Яку роботу? 

– Ах, ну думаю, тепер можна і розказати. Я мав знищити цю сім’ю, але ти зробила це швидше за мене. 

– Що? Знищити мою сім’ю….Але чому? 

– Ха? Чому? Хаха, та тому, що твоя сім’я не заслуговує жити на цьому світі. Тому-то я зблизився з тобою. 

– Так ти мене не кохаєш? Я думала, що знайшлась людина, яка мене дійсно кохає… - Кожна фраза Хітоші розбивала серце дівчини ще сильніше і сильніше.  

– Ох, Кіоко, я повинен був цього зробити. Адже я не можу залишити тебе в спокою. Живеш собі, в тебе все є. Але ти знаєш як було мені? Знаєш ти це? - Макото перейшов на крик. Кіоко не розуміла мотиви хлопця взагалі. Брюнетка заплуталась у всьому. 

Хітоші…я тебе не розумію… чому я повинна страждати? 

Ха, ти така дурненька. Хіба ти не чула моє прізвище раніше? Згадай! - Тоді дівчина почала думати, де вона чула прізвище Макото. Воно здавалося їй знайомим, але Кіоко ніяк не могла згадати, де вона його чула.

– Невже нічого не приходить на думку? Тоді годі тратити наш час. Я тобі скажу. Десять років тому ти вбила мою маму. 

– Вбила твою маму..? - потім дівчина згадала такі ж янтарні очі. Це була його мати….Мати Хітоші… Макото Акіко. Так звали ту жінку. Це було перше вбивство Кіоко. Вона повинна була вбити цю бідолашну жінку. Хто ж міг подумати, що у неї був син. А тепер він стоїть навпроти брюнетки, його янтарні очі виблискували злістю. Тоді дівчина збагнула все, вона нарешті дала собі відповіді на всі запитання. Кіоко посміхнулась та промовила: “У тебе такі ж яскраві очі, як і у твоєї матері. Мені дійсно шкода за це”.  Брюнетка склонилась, в знак вибачення. А той тільки сильніше розізлився. 

– Замовкни вже! Я не бажаю цього чути! - Після цих слів він кинувся до дівчини та просто проткнув їй серце своєю катаною. Кров бризнула на кущ білих камелій, які поглинули кров та стали червоними. Вона усміхалась йому. Кіоко не була зла на нього. Це була друга людина, після її улюбленої сестри Фумі, на кого просто не могла злитися Кіоко. 

 

Дівчина потопала в крові. Вона потопала в крові та неконтрольованій злості, але перед смертю вона нарешті відчула себе вільно. 

 

1867 рік періоду Едо, сьоґунат Токуґава був повалений. Насправді, була одна людина, яка вижила в цьому побоїщі. Хлопчині на ймення Йосінобу, він був не такий як попередні голови сім’ї. Сім’ю Токуґава не вдалося відновити, але цього не було потрібно, адже на трон в Японії зійшов імператор. 

Зі знищенням сім’ї Токуґава завершилося 260-літня доба Едо й почався новий період Мейдзі. 

 

А душа Кіоко буде вічно прославлена в пеклі. Один із семи смертних гріхів - гнів. Вона буде його вічним в’язнем. В’язнем гріха гніву. 




Розділ II. Виноградна лоза. 

 

Початок дев’ятнадцятого століття. Французька республіка. Париж. 

 

1800 рік, осінь. На вулиці було прохолодно, цей не дивно, адже на дворі був листопад. Люди ходили в пальтах. Все дихало звичайним життям Парижу. Один хлопчина бігав по вулиці з газетами в руках та кричав.

“Новина! Новина! Дочка Франсуа Клода де Шаріоль, колишнього маркіза де Буйє досягла успіху у виноробстві з свого найбільшого винограднику! Молода Мерелін де Буйє досягла успіху і тепер є однією з найбагатших людей Французької республіки!” 

 

Дівчина у темному платті з чорним волоссям та очима кольору квітів гліцинію сиділа біля вікна у своїй кімнаті, вона пила червоне вино з келиха та з посмішкою на обличчі спостерігала за людьми, які читали газети про неї. 

 

– Ах, яке блаженство, - хитаючи у руках келих солодкого червоного вина, мовила дівчина. - Ця справа була такою ж солодкою, як і це чудове вино. 

 

Кінець вісімнадцятого століття, незадовго до початку революції (1789 - 1799). 

 

Мерелін де Буйє - елегантна дівчина, серед дворян її знали всі. Єдина дочка маркіза де Буйє. Красива дівчина, кандидатів на роль нареченого було багато, але всім вона відмовила. Так як вона була єдиною дитиною в сім’ї батьки дуже любили її та опікали, через що вона не може собі уявили щоб хтось міг їй відмовити. Будь то їжа, дорогий одяг, аксесуари чи навіть будинок. Вона мала все, але одного їй все-таки не вистачало.

 

Грошей її сім’ї, Мерелін бажала грошей. Їй хотілось ніколи не обмежувати себе у різних вишуканих стравах, у винах.  Але коли дочка прийшла до батьків з проханням переписати на неї всі статки маркізату де Буйє, вони їй відмовили.

 

Це було вперше, вперше їй хтось відмовив, так щей це зробили її батьки. Як так могло статися? Чому вони не хочуть зробити це прямо зараз? 

Причин було дві. Перша причина це та, що маркіз з маркізою прекрасно розуміли, що їхня дочка занадто розбещена леді, щоб керувати маркізатом. 

А друга: 

– Доню, ми не можемо це зробити, - заперечив маркіз де Буйє. 

– Що? Чому це?! Рано чи пізно це повинно було статися, так чому не зараз?! - її розлютило те, що їй відмовили. 

– З самого початку так все і мало бути, але тепер дещо змінилось, - мовила маркіза, - твій брат нарешті повертається, він прислав нам лист, що нарешті може повернутись. І так як він старший син  стане головою сім’ї де Буйє. Яке щастя, що мій син залишився живим та повернеться. 

Який до дідька брат? В мене його немає, - після цих слів дівчина розвернулась і пішла до себе в кімнату. 

 

Через п’ять днів її брат приїхав до маєтку. Дівчина тоді сиділа біля вікна та спостерігала за тим, як батьки зустрічали її брата. Це був вродливий хлопчина: чорні пасма волосся, чорні очі, глянеш в них і наче впадеш в чорну безодню. 

– Який вродливий, так він і є молодий господар? - промовила служанка Мерелін. Дівчина глянула на служанку і знову перевела погляд у вікно. 

– Еге ж, вродливий, але це йому не допоможе, - дівчина підняла келих червоного вина та почала колихати його у руці, дивлячись через червону рідину на хлопця. В той момент брюнет глянув прямо у вікно дівчини та посміхнувся, та здивувалась і піднявши трохи вище келих, посміхнулась та ковтнула трохи вина. Вона пила за брата, а точніше за його скоре зникнення з її життя. 

 

Хлопця звали Доріан. Доріан де Буйє. Щойно він з’явився в кругах дворян - став зразу ж популярним. Красивий, так щей герой війни. 



Отож бо, Мерелін добилась великого успіху, коли вклала свої кошти у вирощування винограду та приготування вина.  Це стало її квитком у щасливе майбутнє з горою їжі та напоїв. Вона, звичайно ж, могла вийти заміж за якогось сина герцога Барського чи герцога Ла Форс, але вона не хотіла залежати від чоловіка. Вона бажала власних грошей. 

 

В той день, коли Доріан повернувся до маєтку, Мерелін пообіцяла собі знищити всіх тих, хто завадив їй заполучити кошти маркізату. Її батьки, які вперше їй відмовили. Та як вони взагалі посміли таке зробити?! Єдина дочка, завжди була чемною, та радувала своїх батьків успіхами у всьому. Та її брат, Доріан, який, повернувшись, стене маркізом. Їй ж не залишиться коштів на щасливе життя з їжею. Неподобство! 

 

З того дня, коли у Французькому королівстві всі дізнались про наслідника маркіза де Буйє, почалась місія знищення маркізату де Буйє. Діло в тім, що вино, яке виготовлялось та продавалось, мало невідомого власника, але Мерелін відкрила своєї ім’я після того, як це стало популярним, дівчина стала ще впливовішою людиною. Тепер її вино купують всі люди. Гру з конкурентами виграла дівчина. Вино продавалось з назвою: “extrémité”, що з французького означає “кінець”. Дивна назва як для вина, але ніхто цим не цікавився. Головне, що вино було найвищої якості. 

 

Одного вечора в кімнату дівчини зайшов її старший брат. 

– Чого тобі, Доріане? - запитала дівчина. 

– Ми давно не бачились, хіба ти не бажаєш поговорити зі мною, моя люба сестро? 

– Не маю про що з тобою говорити.

– А ти якою була, такою і залишилась. Завжди була дволикою. На публіці - найвишуканіша дівчина століття, а перед людьми, які явно тебе дратують - ще та кобра. Завжди дивилась з неприязню. Саме зараз ти так і дивишся на мене. 

– Ти прийшов мене позлити? 

– Агов, сестро, давай забудемо всі наші сварки. Нам варто жити у дружбі. Тим паче, ми можемо дуже добре співпрацювати. - Хлопець сів за стіл і наказав слузі налити йому вино. Та послухала, а після чого вона вийшла за його ж наказом. 

– Співпрацювати? З тобою? Пф, не сміши мене. Навіщо тобі це? 

– Я знаю чого хочеш ти, сестро. І я також хочу дещо. Це вигідна пропозиція, тобі так не здається? 

– Пф, чого я хочу? Звідки тобі це знати? 

– О, я дуже добре це знаю. Ти бажаєш грошей маркізату. А причина криється в твоєму бажанні мати найвишуканіші страви та вина цього світу. 

– Навіть якщо ти правий, що ж тобі потрібно від мене? 

– Мені потрібна твоя підпільна організація та ще дещо. 

– Справжній пацюк, - дівчина розсміялась. - Ти винюхав навіть про це. Ти дивуєш, так швидко ти це зробив. Про це навіть не змогла винювахи королівська сім’я. Але дозволь запитати, що ж під “ще дещо” ти бажаєш, щоб я зробила. 

– Моя люба сестро, чи не бажаєш ти вбити наших батьків та стати маркізою де Буйє?

– Що? Вбити батьків та стати маркізою? Але для цього мені потрібно вбити й тебе. 

– О ні, я можу просто передати тобі титул без кровопролиття. Всі статки будуть твої. Всі гроші, всі вина, вся їжа. Ти можеш мати це все. Подумай як слід. - Брюнет піднявся. 

– Але яка тобі з цього вигода? - Доріан зупинився. 

– Мені не потрібні багатства маркізату. Я хочу знищити Французьке королівство. Але ти не хвилюйся, я залишу тебе живою і ти зможеш жити, як і хотіла. Бувай, сестро.

 

Мерелін ще довго роздумувала над слова свого брата. Знищити королівство. Це занадто грандіозні плани. Але якщо вона зможе жити як мріє - вона погодиться. 

 

Через деякий час брюнетка погодилась співпрацювати з Доріаном. І вже через два роки, коли вона змогла значно прибільшити вирощування винограду та прибуток від вина став трохи більший. 

 

У роки революції все стало ще більш яснішим. Доріан підтримував Наполеона Бонапарта, що було хорошим порятунком для Мерелін. 

У 1791 році, у роки революції Мерелін вбила своїх батьків. В той час всі були напружені, а так як маркіз де Буйє був на стороні короля Людовика XVI становище сім’ї було похитним. Але за обіцянкою Доріана ніщо не буде загрожувати ні статкам маркізату, ні самій Мерелін. Це він гарантував. 

 

Отож бо, полудень літнього дня в 1791 року. За словами Франсуа, вони повинні тікати до кінця літа, але все ж цей план вони не зможуть перетворити в реальність. Того дня, вони обідали в трьох: маркіз, маркіза та Мерелін. 

Коли слуги принесли одне із найкращих вин, виробництва Мерелін, дівчина почала говорити.

– А ви, батьку, гадаєте, що ми зможемо втекти? 

– Що за дурні запитання. Звичайно, мила. Я вже майже все підготував. 

– Яке ж щастя, що до нас ще не добралися, - мовила маркіза. 

– Дійсно, чому ж так? Ви не гадали? - дівчина посміхнулася. 

Що ти маєш на увазі? - маркіз злісно глянув на доньку. Її реакція та слова йому не були до вподоби. 

Та так, звичайні нісенітниці, - знизала плечима брюнетка. - Що ж, пригощайтесь вином. - Батьки кивнули головою та спробували вино. 

Воно дійсно чудове.  Ніколи не пробувала таке смачне вино.

– Хаха, - Мерелін почала сміятися, - правильно, ти більше ніколи й не спробуєш щось ще більш неперевершене ніж це! Адже сьогодні день вашої смерті.

– Що ти…?! - батько не зміг договорити, адже почав кашляти кров’ю. Матір дівчини вже давно валялась на підлозі. У кімнаті здійнявся гамір. Маркіз став на одне коліно. 

– А ти живучий, - промовила з байдужістю дівчина. - Ну це те, що треба. Правда ж, брате? - Мерелін озирнулась назад. 

– Так, ти все правильно зробила, сестро, - хлопець підійшов та погладив дівчину по голові. 

– Ах ви! Хіба я не дав вам все, що ви потребували?! Невдячні створіння! 

Батьку, якщо хочете прожити трохи довше - побережіть сили, - мовила брюнетка, її очі сяяли від задоволення. Це дійсно приносило їй задоволення, адже зовсім скоро все стане її, і тоді купатися в золоті, в їжу, в напоях вона зможе до кінця свого віку. 

 

В 1792 році пало Французьке королівство та постала Французька республіка. А в 1793 був страчений король Людовик XVI. До влади прийшов Наполеон I Бонапарт. Революція змінила багато чого в житті Франції. Це була епоха переходу від аристократії та абсолютизму до доби демократії. 

 

Аристократія зникла, почалась демократія. Доріан знав, що саме так все станеться, тому розказав про це Мерелін швидше. Вона змогла зберегти свої статки, як просто Мерелін де Буйе, а не як маркіза. Тому, дівчина стала одною із найбагатших людей початку дев’ятнадцятого століття.

 

Мерелін вбила батьків тільки через одну єдину відмову, а тепер має все, що так хотіла. Їжа, гроші та напої. Все, що бажала дівчина. Все тепер її.  Вона не тратила гроші на одяг, але завжди не жаліла грошей на вишукані страви. Але не було їй того замало? 

 

Було. Вона стала занадто ненажерливою в плані грошей та їжі. Тому ціни на вина зросли, що стало не по зубам всім людям Франції. А через декілька років вона втратила свої кошти. Борги. 

 

У Мерелін залишився тільки будинок. Вона сиділа зимою та тремтіла від холоду та голоду.  До неї завітав Доріант. 

– А ти стала жалюгідною, сестро. 

Д.доріан! Брате, ти ж можеш дати мені грошей? Правда ж, любий брате? - вона впала до ніг чоловіка. 

– Хах, тільки глянь на себе, Мерелін, ти стала такою жалюгідною. Де твоя гордість? Варто позбавити тебе твоєї ж залежності, як ти стаєш такою нікчемою. Ти занадто багато хотіла, а тепер страждаєш. Як тобі, подобається твоє нове становище? - з усмішкою на обличчі сказав Доріан. 

Так це ти! Ти це зробив. Зрадник! 

Мерелін, твої гріхи великі. Я закривав очі на те, що ти робила. Твоя ненажерливість залишала людей без їжі, без грошей, без роботи. Ти навіть вбила декількох працівників: вони всього-то не змогли працювати, як ти хотіла. Тому, я трішки показав тобі, твоє місце. Розумієш, Мерелін? 

Ти поплатишся за це!

– Скоріше це зробиш ти, - після цих слів Доріан пішов геть, залишивши Мерелін на самоті.

 

Вона помирала тяжко. Скоро настала зима, дівчина захворіла та довго мучилась, адже не було людини, яка її врятує, так само не було 

як такої їжі. Доріан не був дурнем, тома залишив сестрі їжу, щоб вона не померла за місяць чи два, а довго мучилась. 

 

Мерелін де Буйє померла зимою, 1812 року. Сама у великому маєтку, з голодом, холодом та пневмонією. Це те, що оточувало дівчину впродовж останніх місяців нікчемного життя Мерелін не Буйє. 

 

Вона була грішницею. Гріх ненажерливості буде завжди клеймом на її імені серед живого люду та серед грішників у підземному царстві мерців. 





Розділ III. Всі метелики вмирають.

Перша половина дев’ятнадцятого століття. Італія. Мілан. Часи наполеонівського королівства Італія (1805 - 1814 роки). 

 

1805 року постало королівство Італія, віце-королем став Ежен Богарне. Мілан залишився столицею королівства. 

 

Після кардинальних змін, життя людей почало приходити в норму. Все вернулось на круги своя. І у вісниках та в діалогах знову звучало ім’я славнозвісного юнака з не найкращою репутацією. Ні серед простого населення, ні серед вищих верств. 

 

Ім’я юнака - Домінік Літта. Син графа Літта. Чуючи про графа Літта, ніхто б не міг подумати, що саме Домінік син графа. Цей чоловік мав хорошу репутацію, що не сказати про його сина. Єдиного сина. Яке ж горе спіткало сім’ю Літта, що їх єдиний спадкоємець така нікчема. 

 

У мережах пабів та барів його знали всі, ще той п’яниця, але це не так жахливо, як те, що він ще той ловелас. Незважаючи на те, що у нього є наречена він поводиться занадто нахабно. І про це знають всі. 

 

Яке ж щастя, що наречена молодого Домініка Літта, дівчина з інших земель. Вона не заслуговує на такого чоловіка, як він. Але згода про шлюб була підписана вже давно, а процес розриву буде довгим та дуже невигідним для обох сімей. 



Молодий хлопчина, років двадцяти чотирьох, Домінік Літта. Вродливий юнак з темно-синіми пасмами та очима кольору Чорного моря.  Краса затінює його недоліки, але тільки перед незліченною кількістю дівчат. Покидьок. Так казали йому дівчата з якими він спершу проводив ніч, а на ранок казав, що між ними нічого не може бути. Але так казали тільки вродливі дівчата, які не мали титулів. Натомість, жінки аристократичного походження знаючи, що він заручений все так само чіплялися до нього. Так проходили дні. 

 

Навесні до столиці королівства прибула знатна персона з одного із міст Італії. 

Дівчина була красива: довге густе волосся світло-брунатного кольору, воно закручувалось в різні сторони, волосся закривало праве око. Очі мали колір морської хвилі. Фарфорова шкіра. Бордові нігті та чорний одяг. На ній було пряме плаття нижче колін,верхня частина представляла собою наче вінтажну блузку, та невеликі підбори. На голові був чорний берет. 

 

Вона прибула до дому графа Літта. Як виявилось, ця дівчина - наречена Домініка - Дафне Ломбарді. Вона прибула з Ломбардії. Цей союз дуже вигідний для двох сторін. Закріпити владу у двох домах. Більше привілеїв в Мілані для Ломбарді та в Ломбардії для Літта. 

 

Дафне зустріли граф і графиня, а Домініка не було, як завжди. Тому, за наказом графа покоївка показала кімнату для леді. А через декілька годин вони вже сиділи за вечерею. 

 

– Вибач його, Дафне, він такий пустодзвін! - мовила графиня. - Мені здається, я повідомила йому, що ти приїдеш. Але схоже він не зміг відкласти важливі справи. - Звичайно ж, ніхто прямо не скаже нареченій Домініка про те, що він, певно, зараз розважається з якимись дівчатами. 

– Нічого, - усміхнулась, - правда, хотілось би поговорити з ним, ми так давно не бачились. Але я буду очікувати, коли він повернеться. Тим паче, зовсім скоро ми одружимось. - Батькам Домініка було незручно перед такою чарівною дівчиною. Графині Літта було дуже шкода цю невинну дівчинку. 

Давайте насолоджуватися вечерею і вам, Дафне, варто піти відпочити. Дорога була нелегкою, можу собі уявити, - мовив граф.

Домінік був у барі, він, як завжди, носив розхристану сорочку. Його кінчики волосся постійно закручувались, а він п’яно дивився на дівчат, які допомагали майбутньому графу розслабитись. Звичайна ніч для цього юнака. Аж тут в бар знайшла дівчина. Вона таки влетіла туди. Почала озиратись, а коли знайшла опонента швидко підійшла до нього. 

Молодий господарю, ваша мати, графиня Літта, наказала привести вас додому. Ваша наречена сьогодні прибула до маєтку і графиня та граф просять вас негайно повернутися додому і проспатися, щоб завтра ранком на сніданку постати як повинно бути для вас. Ви повинні приділяти увагу вашій майбутній дружині! 

А, Дафна приїхала, здається, мати розказувала. Я прийду до ранку. А тепер киш, - помахав хлопець рукою, щоб дівчина пішла геть. 

Молодий господарю, ви повинні повернутися зараз же! Графиня наказала привести вас будь-якою ціною, - дівчина наполягала на своєю, той тільки видихнув та піднявся. 

 

Дівчина та хлопець вийшли з бару. Домінік трохи похитнувся: алкоголь вдарив в голову. Служанка допомогла йому не впасти. 

Вам потрібно менше пити.

Слухай, тебе ж Ребекка звати? 

Саме так молодий господарю. 

– Ти така гарна, може хочеш провести цю ніч зі мною, хм? Ти забрала мене з мого місця розваг, може компенсуєш? - Дівчина тільки видихнула, можливо, він вже не пам’ятає, але Ребекка пам’ятає. Це вже не перший раз, коли він так каже. Спершу, дівчина боялась, але тепер вона вже звикла. Ребекка була дочкою звичайного купця, у неї було каштанове волосся та бірюзові очі. 

Молодий господарю, перестаньте казати такі речі, та продовжуйте йти до маєтку. 

– Ти така неприступна дівчина. - усміхнувся той, - ну побачимо наскільки тебе стане. - Після цих слів хлопець відійшов від служанки на попрямував вперед додому. Шатенка тільки видихнула з полегшенням. 

 

Наступного дня, Домінік та Дафне гуляли в саду. Вони просто ходили та говорили. На обличчі дівчини було видно посмішку. На обличчі юнака теж, але чи була вона справжньою? Він справжній майстер у своїй справі. 

– Я так рада, що змогла з вами поговорити у цей чудовий весняний ранок, Домініку. 

– Я теж радий, радий, що зі мною така чарівна дівчина як ви, Дафне. Як ви поживали всі ці роки? Ми, здається, не бачились вже майже п’ять років? 

– Ви праві, - кивнула вона, - вже пройшло п’ять років. Я всі ці роки чекала на зустріч з вами. 

– Мені теж не терпілось пошвидше зустрітися з вами, але, на жаль, у мене вчора було занадто багато паперової роботи. Приношу свої найщиріші вибачення, - він поцілував руку дівчини. Та вже давно пекла раків. 

Літом цього ж року відбулося весілля. Домінік Літта та Дафне Ломбарді одружилися. Дівчина була щасливою і ще до того моменту не зрозуміла, який її чоловік насправді. 

 

Але вже зовсім скоро її щастя розбилось так само, як  і те срібне дзеркальце, яке було подарунком її сестри на весілля Дафне. Півроку вони жили дружно, як і мала щаслива сім’я двох закоханих людей. Але в цій сім’ї кохала тільки одна особа. На банкеті в честь двадцятого дня народження двох дочок віце-короля Ежена Богарне. Це були дві красиві дівчини, вони були народжені в один день тільки якби не колір волосся та очей ніхто б не зміг їх розрізнити. 

Брюнетка з очима зеленого кольору - Вівіан Богарне, а блондинка з блакитними очима - Ліліан. Дві доньки красуні. Вони були знайомими з Домініком та його дружиною. І інколи приїжджали до них в гості. Весело проводячи час, тепер вже графиня Літта помітила, що її чоловік зник. Вона вирішила пошукати його, адже бажала повернутись додому: їй було погано. Вона не відчувала ніколи такого поганого самопочуття, аж тут в такий непідходящий момент. 

 

Досить швидко вона знайшла свого чоловіка в кімнаті Вівіан. Те, що вона побачила, дівчина повинна була повважати як сон. Але сном це не було. Її коханий чоловік та її подруги Вівіан та Ліліан. І скільки часу вони вже сплять разом? Скільки часу він її обманював? Після того як вона вже шостий місяць не може завагітніти? Чи, може, вона не приносить йому задоволення? А, можливо, він обманював її з самого початку, ще до їх весілля? 

Занадто багато питань крутилось в голові Дафне, а ще це погане самопочуття. В кінці кінців, вона втратила свідомість біля дверей. 

 

Пройшла до себе Дафне вже вдома. 

– Дафне, - промовив той, але дівчина відсунулась. Їй було огидно. 

– Скільки часу? 

Що? 

– Питаю скільки часу ти вже спиш з ними?! - перейшла на крик та. Той не відповів зразу. Але потім видихнув та вийшов із кімнати, наостанок сказав: “Я повернусь, коли ти приведеш думки в порядок і ми зможемо поговорити”. 

Покидьок! 

 

Дафне залишилась сама в кімнаті. Вона почала плакати, її серце було розбито. Вона вважала, що все у них як у сім’ї про яку вона мріяла. Але це розбилось. В кімнату увійшла лікарка. 

 

Домінік пішов в бар, він захотів розслабитись. Чоловік знав, що колись про це дізнається Дафне, але відкидав цю думку, бо не хотів думати про це. Але тепер приходиться думати. Що йому робити? А якщо хтось їй розкаже про те, що було до весілля? Але хіба то має значення? 

Домінік напився та повернувся назад. Дафне вже спала, адже то була темна ніч. По коридору він зустрів Ребекку. 

Господарю, що ви робите в таку пізню годину в коридорі? Вам потрібно повернутись до кімнати. - Але той підходив все ближче і ближче. Шатенка завжди боялась його, саме через його слова, коли він був п’яний. Почувши запах спирту, вона зрозуміла все, але було пізно. Домінік прижав до стіни покоївку та почав цілувати її. Не дивлячись на благання дівчини, він робив те, що казав йому інстинкт. Потім він потягнув до першої кімнати, яка була найближче до них. Це була звичайна гостьова кімната.

 

Чоловік почав зривати одяг з дівчини, тим самим залишивши її повністю голою. Ребекка благала його, але той не звертав уваги на слова переляканої дівчини. Щохвилини в її словах все більше та більше відчувалась безнадійність та розпач. Вона розуміла, що тільки чудо її врятує, але це чудо таки не сталося.

 

Домінік розщепив ґудзики на своїй сорочці та швидко зняв її, в той момент шатенка побачила шанс врятуватися, але не змогла. Ребекка піднялась та вже хотіла бігти, але рука чоловіка міцно схопилася за її ногу. Тендітне тіло дівчини полетіло на підлогу, вона вдарилась головою і шатенка почала відчувати головний біль. Він чим раз тим ставав все більш відчутним. Темноволосий граф навис над нею. 

 

– Господарю....будь ласка, я молю вас... Ваша дружина...

– Хіба я дозволив тобі говорити без моєї на те згоди? Ребекка, ти дійсно приваблива жінка, не хочеш стати моєю коханкою, мг? В мене є статки і я зможу дати тобі все, що ти тільки забажаєш. А тобі всього-то прийдеться два рази в тиждень не спати по ночам, розважаючи мене. Ми обоє получимо задоволення від такого, обіцяю тобі, - чоловік пальцем забрав з обличчя дівчини мокре пасмо волосся. Та тряслась від страху. Вона не могла прямо відмовитися, адже все ще є служницею графа. Але і не хотіла цього робити. Ребекка мала коханого, якому обіцяла, що після весілля, яке має відбутися вже через десять днів, вони зможуть нарешті ще сильніше зблизитися одне з одним. Але зараз вона лежить гола на підлозі, а над нею висить її господар. Як мерзенно. Дівчина не відповідала і навіть не дивилась в очі чоловіку, що дуже сильно його розгнівало. Він більше не став базікати.

 

Настала тиша. Ребекка боялась підняти погляд на темноволосого чоловіка. Він все ще висів над нею. Його гарячий збуджений, від одного погляду на оголену дівчину, подих досягав до ключиць дівчини через, що у неї по шкірі бігли мурахи. А потім шатенка відчула біль. Фізичний біль. Заплющивши очі, вона почала благати бога, щоб це закінчилось пошвидше. Вона не бажала навіть оком дивитися на те, як це ганебне створіння задовольняє себе за рахунок її тендітного тіла. Вона була незайманою і саме це вбивало її з середини. Саме це породжувало в ній вихор почуттів. Яке ж огидне відчуття. Ребекка не могла стримувати сльози і плакала ще більше. Фізичний біль це ніщо порівняно з тим, що вона відчувала. Це нестерпне відчуття огиди. Вона жадала смерті. Дівчина не знала, як буде дивитися в очі своєму коханому, якому так клялась, що він буде єдиним, хто розділить з нею ліжко після їхнього весілля. Вона чекала, коли настане цей день та вона і її коханий стануть ще ближчими, але першим хто зробив це з нею був її господар. Той хтивий граф-покидьок, який зруйнував не одне життя. А тепер і життя Ребекки зруйноване, адже як вона зможе тепер подивитися в ті світлі, зелені очі свого коханого? Вона не зможе...

 

Граф все продовжував робити це. Робив і робив. Яка ж огида, ця людина, яка одружена зараз задовольняє свої хтиві потреби за рахунок тендітного тіла дівчиська, яке завжди бажало звичайного життя з своїм коханим.

Біль та розчарування в житті, огида, ненависть. Почуття, які стали найближчими до Ребекки за одну ніч. Почуття, які переповнювали її. Сльози більше не могли проливатись на вже ітак мокрий коврик, вони просто висохли, а нестерпна біль залишилась. Біль всередині та зовні. 

 

Хриплий та втомлений голос порушив мовчання. Все, що відбувалося в кімнаті до тепер це тільки тяжке дихання чоловіка, його задоволений стогін від контакту з дівчиною та звук двох тіл, які стикалися одне з одним. 

 

– Ти така гарненька, Ребекка. Всі мої попередні були ще тими повіями, не враховуючи Вівіан та Ліліан. Цих двох я задовольнив з самого початку. Вони ідеальні партнерші і ти одна із кращих. Тільки тобі не вистачає вправності і бажання задовольнити себе і мене. Хах, тепер я точно залишу тебе біля себе назавжди. - Чоловік зліз з дівчини та без сил рухнув на підлогу, в ту ж секунду і заснув. 

 

Останні слова графа ехом звучали в голові дівчини. Через це її трясло ще більше. Він заснув мертвим сном. Руками, які тряслися, вона хотіла задушити його, але не наважилась. Шатенка згадала про графиню, як же їй було шкода і себе, і ту нещасну жінку, яка одружилась з ним. Ледве піднявшись, її тіло не хотіла тримати шатенку, коліна тряслися тим самим не дозволяли й кроку нормально зробити, Ребекка повільно прикладаючи максимум зусиль з порваним одягом в руках, опухшими очима та повністю гола та брудна вийшла з кімнати та попрямувала до власною. Їй потрібен був новий одяг і негайний душ.

 

Наступного ранку, Дафне все ще сердилась на чоловіка, а той взагалі не пам’ятав, як отямився у гостьовій кімнаті, щей весь голий. Але про це він не говорив. 

 

Пройшов місяць, потім другий. Зима. Стосунки стали більш напружені у сім’ї графа Літта. Вони майже не говорили одне з одним. Тільки показували дружню пару на публіці. В поведінці покоївки Ребекки Домінік помітив дивні речі. Вона постійно тремтіла, коли він проходив повз, та часто старалась уника його. Але чому?

Через два дні все стало відомо. Ребекка втратила свідомість через погане самопочуття, а потім граф і графиня дізналися, що покоївка вагітна. 

Ребекка - та дівчина, яка завжди допомагала Дафне, вона стала для неї як сестра. Тому, коли покоївка отямилася, перше, що вона побачила було обличчя Дафне. Вона була радісна.

Щось трапилось, графине? 

– Так, дещо радісне. Ти будеш у захваті. Ти вагітна! - Але останні слова не викликали у покоївки радості. - Ти не сильно у захваті. Щось трапилось? Твій чоловік тебе кинув? Чи ви посварились? 

Н.ні…просто, - дівчина почала плакати. - Просто, я не можу більше це від вас приховувати. 

Що таке? Ребекка, розкажи мені, - вона взяла дівчину за руку і серйозно глянула на неї. 

Ця дитина… вона від вашого чоловіка…. - внутрішній світ Дафне тріснув ще ширше. 

– Щ.що…від Домініка….але…але як? 

Того дня, коли ви знепритомніли у палаці, граф пішов у бар і випив, а потім….він просто…мене, - дівчина почала плакати. Сльози з очей Дафне теж лились. Спершу Вівіан та Ліліан, а тепер і Ребекка. Так щей остання носить його дитя. –Я завжди боялась, що він колись це зробить….

Завжди..? 

Так, ще до вашого весілля він вів розпусне життя. Я була дуже здивована, як ви це ще не дізналися… Але схоже тут добре попрацювали минулі граф і графиня. Вибачте, що не розповіла вам про це, графине. - Дафне обняла дівчину і сказала, що все буде добре. Вона народить та буде виховувати цю дитину, як її та тільки її. Ніякого Домініка не буде. 



Того вечора, Дафне завітала до кабінету чоловіка. 

Дафне, що привело тебе сюди?

Ти справжній покидьок, - дівчина підійшла і дала ляпаса чоловіку. - Як ти міг? Як ти міг зробити це все за моєю спиною? Як ти міг зробити це за п’ять років мого відсутності?! Як ти міг спати з Вівіан та Ліліан?! І як ти міг згвалтувати бідну Ребекку?! Тепер вона носить твою дитину! - стукнула по столі дівчина. 

Що ти… таке кажеш? Яка дитина? 

Твоя дитина, покидьку, твоя. Ти розпусник! Ненавиджу тебе! Ти не заслуговуєш на це життя. Навіть та дитина, яка зараз у мені, вона теж не буде бажати такого батька як ти! - Дафне поклала руку на свій живіт. - Але ти навіть цього не помітив. Покидьок! Бісів син! 

– Заспокойся, Дафне! - стукнув кулаком по столі чоловік. - Ти права, я дійсно вів такий спосіб життя. Але, що ж я міг вдіяти?! Я не кохав тебе! Я хотів насолодитись цим поки ще можу. А Ліліан та Вівіан….вони просто спокусили мене! 

У тебе завжди всі винні, а ти ні?! Раз зробив це все, то тепер відповідай. Але мені не потрібне твоє вибачення. Відповідай перед Господом за це! - Графиня схопилась за гвинтівку. Звук натиску на спусковий крючок в темрява.Такий подарунок на весілля він віце-короля королівства Італії став для нього знаряддям смерті. Так вважав Домінік Літта. 

 

Але через деякий час він відкрив очі, він був зв'язаний, сидів на стільці. 

 –  Де я? - Хриплим голосом промовив той. Чоловік відчував біль в нозі, перевівши очі на місце, яке боліло він побачив кров. З його бедра текла кров. 

  О, хіба це не граф у нас тут прокинувся? - З тіні почувся чоловічий голос. - Я вже зачекався, коли ваша світлість нарешті прокинеться. 

Хто ти?! Розв’яжи мене негайно, чорт забирай! 

Ну-ну, не здіймайте галас, графе. Чи це ваше передсмертне бажання? 

Що ти верзеш?! Покажись!

Мій вигляд, вираз обличчя нічого не змінить. Він вас не врятує, тому, немає сенсу вам показуватися. А от кілька моїх товаришів бажають з вами познайомитися. - По голосу чоловіка можна було зрозуміти, що він у хорошому настрої. - Раніше ви запитали хто я. Я - ваша кара. Той, хто покарає вас за всі ваші гріхи впродовж вашого грішного життя. Перед смертю ви повинні покаятися, графе. Або, хоча б, поплатитися за всі скоєні вами гріхи. - Незнайомець клацнув пальцями і в кімнату увійшли кілька чоловіків. На вигляд вони були як найманці, схоже це якраз були вони. Від страху Домінік почав трястися та намагався якось втекти, але ті здорові чоловіки підходили до нього з посмішкою на обличчі. У всіх них сяяла посмішка, яка так сильно пробуджувала страх у всіх, хто її бачив. 

Н.не підходьте!! - Кричав темноволосий. 

Ай-яй, графе, як так? Хіба ви зупинилися, коли гвалтували невинних дівчат? А ті вас благали. 

 

Домінік своїми рухами перевернув стілець і тепер лежав на землі. Найманці вже повністю підійшли до нього та стали навкруги. Вони дивились на нього зверху вниз, а один чоловік, який тримав ніж в руках, порізав шнурки, які зв’язували руки та ноги чоловіка до стільця. Тепер він був вільним, але шансу втекти не було. 

Графе, як вам пропозиція розважитися в останні хвилини життя? Ці люб’язні чоловіки погодилися зайнятися з вами тим, що ви так обожнюєте. 

Щ.що?! Ви з глузду з’їхали! Н.не підходіть до мене!! - Крики темноволосого графа ніхто не вчув. Найманці робили з ним те, чого самі хотіли. Граф на обличчя був привабливим і навіть чоловіки не зуміли стриматися перед його красою. Вони зняли одяг графа, хоч це було не так вже і важко, адже найманців було кілька, а він один. В той момент граф відчув біль, яку ніколи не відчував. Це було вперше, вперше секс не приносив йому задоволення. Боляче і щей такі почуття в душі. Він ніколи цього не відчував, але тут, в цей момент, коли зараз його гвалтують кілька найманців. Коли вони без упину міняються та не дають навіть секунди на перепочинок темноволосому. Коли перший увійшов в нього на сухо, що принесло йому нестерпний біль. Ці десять тридцять хвилин для графа тривали як вічність. Муки, яких він ніколи не відчував…Невже так почувалися всі ті, кого він згвалтував? Невже таку ж саму біль відчували і вони? Невже їй ніколи не було приємно від сексу з ним? І саме так почувалась і Ребекка? Але ж вона щей носить дитину, в якій тече його кров? Вона також відчувала такі дивні почуття? 

 

Акт згвалтування тривав тридцять хвилин, після чого ті найманці одяглися і просто пішли геть. Коли вони виходили, трохи затримались і перекинулись кількома словами з тим, хто стояв в тіні і ще не показав свого обличчя. Домінік лежав без почуттів. Його фізичний стан та психічний були в найгіршому стані. Але на цьому все не закінчилося. Нарешті, той чоловік, який влаштував це все, вийшов з тіні. Молодий та вродливий. Чорне волосся та сірі очі. 

Вам сподобалось, графе? - з посмішкою на обличчі мовив той. Домінік не зумів навіть слова промовити. - Ви вже втомилися, але це всього-то частина нашої вистави вашого покарання за гріхи. - Чоловік дістав ножа, а потім просто підніс його до того грішного органу, який зламав життя не одній дівчині. І знову біль. Нестерпна біль. Крик, біль та кров. - Хаха, хіба це не було правильним вчинком, графе? Признайтесь, від вашого друга занадто багато проблем. Він вам більше ніколи в житті не знадобиться. Ах, вам, певно, до дідька боляче. У вас так багато крові витікає, ей-ей, ви ж не збираєтесь померти, правда ж? Ми ще не закінчили. - Після останніх слів, брюнет кинув ніж в руку чоловіку, а потім і в другу, в печінку і між ребрами. - Ви ще не втомилися кричати? Мені от вже набридло чути ваші крики, графе. Може відрізати вам і язик, яким ви також вторити порочні речі? Так і зроблю, - хлопнув руками чоловік і посміхнувся. В наступну хвилину Домінік більше не міг кричати, його рот був в крові. Кров виливалась на ітак закривавлене тіло темноволосого. А потім чоловік перестав що-небудь робити. Він просто сів на стілець і наспівуючи веселу мелодію спостерігав, як граф помирав. 

 

Через втрату крові та біль Домінік Літта помер, а будинок, де він розплачувався за гріхи згорів.

 

Ввечері, того ж дня брюнет постукав у вікно кабінету в маєтку графа Літта. Там сиділа його дружина - Дафне Літта. Помітивши чоловіка, вона швидко підійшла до вікна та впустила брюнета в кабінет.

Граф помер. Все було зроблено так як і ви просили, графине. 

Ох, спасибі тобі, Сезаре, я не наважилась вбити його… ось твоя плата, - жінка дістала мішочок з грошима і дала його найманцю. 

Якщо хтось ще завдасть вам болю, звертайтесь графине, я зроблю все, що ви тільки побажаєте. 

Спасибі тобі, Сезаре.

Маю надію, що ми все ще зустрінемось. Бажаю здоров’я вам, графине та майбутньому графу Літта. - Після цих слів Сезар поцілував руку жінки і зник. Та видихнула та сіла за стіл. Дафне почала згадувати минуле. 

 

Ще з дванадцяти років, коли вона вперше побачила Домініка, дівчинка закохалась в нього. А коли попросила батька, щоб він влаштував заручини той погодився, адже це було вигідно. Вона кохала його від дванадцяти років до двадцяти п’яти. В двадцять п’ять років її кохання згасло назавжди. Розбилось серце і згасло. Хто б міг подумати, що її життя буде таке нещасливе через Домініка. Але винна і вона, колись Дафне чула чутки про коханого, але вважала це тільки байками. 

 

Тепер вона та її дитина залишились без чоловіка та батька. Але вона все ще має Ребекку. А чи зможе Дафне полюбити ту дитину, в судинах якої тече кров того покидька, який знищив її життя? Чи зможе вона це зробити? 

 

Домінік був метеликом. Непостійним створінням. Літав всюди, сідаючи на різні квіти, які тільки приваблювали його. Це було все його життя. Але тепер крила метелика обгоріли та він невзмозі більше літати. Метелик загине. Так же Домінік загинув. Він гріх хтивості. Гріх, якому прощення не буде ніколи. 





Розділ IV. Дракон із рубінів.

 

Перша половина двадцятого століття. Китайська імперія. Династія Цін (1639 - 1912 роки). Правлячий дім Айсін-Ґьоро. Місто Пекін. 

 

1887 рік. Того року народилась перша дитина імператора Ґуансюй. Тайвель, хлопчина з рубіновими очима та темно-синів волоссям. Імперія раділа тому, що на світ з'явився наслідник престолу. Хлопчика виховували у достатку, адже після нього імператор ще довго не мав дітей, через це він в дев'ятнадцятирічному віці був занадто гордовитий та зарозумілий. Так як у нього більше не було братів: безсумнівно він - майбутні імператор Китайської імперії. 

Але в 1905 році всі дізналися, що одна із наложниць імператора вагітна, та у них буде дитина. Ще одна дитина. 

 

У кімнаті почувся шум. Слуги не заходили, а просто стояли там. 

Дідькова жінка! - перевертаючи стіл, кричав хлопець. Йому було дев’ятнадцять. 

Гей, хіба майбутній імператор може себе так поводити, а Тайвелю? - чоловік на вид років близько двадцяти одного з червоним волоссям і золотими очима куштував їжу та спокійно промовляв до розлюченого хлопця.

– Трясться! Я маю бути єдиним кандидатом в роль імператора. Так чому ж якась жінка заявила, що вагітна?! 

Тримай себе в руках, Тайвелю. Можливо, це буде дівчинка. Потрібно почекати. Тільки час покаже. Тим паче, якщо імператор помре, наприклад, через рік, ти все ж будеш єдиним кандидатом. Вони не можуть посадити на трон дворічну дитину, правда ж? 

– Гаразд, ти правий. - Хлопець заспокоївся та сів. - Почекаємо. 

 

Наступного року, зимою наложниця народила хлопчика. Це все-таки був хлопчик, а назвали його Пуї. Тайвелю прийшлось змиритись з цим. Але план “Б” завжди є. 

 

Минув рік, а потім другий. Тайвель мешкав у своєму палаці, Пуї ж мешкав у палаці імператора. Перший син був злий на все. Навіщо було йому мати брата? Він повинен стати єдиноголосним імператором. Але юнак знав, що не всім він подобається та й ворогів багато. Через зарозумілість та гордовитість хлопчини у нього було не настільки багато прихильників, але вони ж, звичайно, завжди поводились з ним доброзичливо, адже він майбутній імператор. Але тепер є ще один кандидат на цю роль. Тому багато хто почав показувати ненависть до першого сина, а показувати прихильність до дворічної дитини. 

 

1908 року Імператор Ґуансюй помер. Ніхто таки не знає через, що він помер, адже наука тих часів не дійшла до такого рівня. Тому скоро почалась боротьба за трон імператора. Тайвель та Пуї. Здається, все очевидно, але тут один із чиновників сказав, що покійний імператор бажав бачити на троні свого молодшого сина. Після чого почалась боротьба. Авжеж, доказати правдивість слів чиновника було важко, але так само важко було доказати, що він бреше. 

 

Пуї був дворічною дитиною, але у нього була мати. Саме так, Гуй Лін. Та, хто народила Пуї. Вона могла взяти владу у свої руки, хоча підпільно керувати будуть чиновники. Тому-то їм вигідно посадити на трон Пуї. Але Тайвель не збирався програвати. У нього був його вірний соратник - Бао Вей. Який був до нестями вірний хлопчині. Багато людей не розуміли чому він настільки вірний Тайвелю. Але гра почалась і тепер на трон повинен зійти дійсно гідний кандидат.

 

Сидячи у себе в палаці, Тайвель переглядав папері з справами. Поки не оберуть нового імператора було вирішено порівну поділити обов’язки. До нього зайшов слуга. 

Ваша високосте Тайвелю, міністри бажають зустрічі з вами. 

Що? - Хлопець схилив голову на кулак та з високо піднятою головою мовив. - Як вони сміють таке просити? Вони втратили краплину гідності? Вирішили лизати мені ноги та просити помилувати їх? Хах, впусти їх. Поглянемо, що вони хочуть. 

 

Зайшли декілька найвпливовіших міністрів, так як Тайвель член імператорської сім’ї вони повинні були вклонитися йому. 

– Що привело купку щурів до моїх ніг? - Гордовитість юнака була безмежною. А це не подобається іншим, тому вони вирішили й висунути кандидатуру Пуї. 

Ваша високосте, може вам варто відступити? - Промовив міністр ради з цивільних призначень. 

Що за дурниці ти верзеш? Чому це я повинен поступатися вам? Чи ви певні, що я не розумію, що ви бажаєте? Ви ж міністри Великої ради, а позволяєте бути собі настільки жадібними. Жадоба накрила вас з головою. Ви кучка мух! 

Бажав би я, щоб його високість коректніше підбирав слова. 

– Що ти сказав? - В червоних очах Тайвеля було видно тільки презирство. Міністри з самого початку не були до вподоби Тайвелю і вони це прекрасно розуміли, тому у них був страх, що коли цей зарозумілий юнак зійде на трон - їм більше не протриматись на своїй посаді. Тому-то, вони висувають кандидатуру дворічного малюка. - Або ви зараз вимітаєтесь з відси, або я власноруч вб’ю вас прямо зараз. - Вибір був очевидний, міністри розуміли, що Тайвель зможе їх вбити. Адже це для нього абсолютно нічого не буде означати. Хоча, тільки те, що він зможе стати імператором зразу, але тоді народ його не буде поважати. Звичайно ж, тримати в страху народ можна, але це буде означати, що довго він на троні не просидить. Відбудеться те ж, що і з його батьком.



Вночі, коли місяць світив своїм срібним сяйвом, Тайвель сидів у альтанці та пив рисове вино. Місяць відбивався у невеликому озері біля альтанки. Він сидів на самоті, але хтось порушив цей спокій.  

– А ви, ваше високосте, завжди п’єте самі? - Це не був його вірний друг і соратник, це був жіночий голос. А єдина хто може так говорити з ним це була та дівка, Гуй Лін. 

– Якого дідька ти тут забула? Зараз ніч, а ти прийшла до мене. Що тобі потрібно ще? - Не дивлячись на дівчину, мовив той. 

Ой лишенько, ваша високосте, ви такі жорстокі. Я хотіла зіставити вам компанію. Хіба можна пити на самоті? 

– Гуй Лін, ти, чортова дівка, тільки те й робиш, що ведеш себе невинно, але ми обоє прекрасно знаємо одне одного, - дивлячись у келих з вином, говорив юнак. 

– Тайвелю, ти завжди мене добре знав. І це мені тепер ну дуже заважає, розумієш про що я? - Котяча посмішка була на обличчі дівчини. 

Хах, ти могла стати моєю, але вибрала мого батька. Так щей вбила мою матір. Скільки вже пройшло років, а? 

Здається, тобі тоді була п’ятнадцять? Ти був милий, але все такий гордовитий. Пам’ятаю, як ти наказав стратити слугу тільки через те, що він подивився на тебе зверху вниз. Ти жорстокий, розумієш? От чому я вибрала покійного імператора. Якби я стала твоєю дружиною, з часом я б набридла тобі і ти б вбив мене, як того слугу. 

То от воно як. Хороший хід, але наступний буде за мною, - навіть не дивлячись на обличчя хлопця, можна було зрозуміти, що він посміхався. 

Що ти….? - Аж тут до Гуй Лін дійшло, вона швидко обернулась та побігла до палацу. Палац був на пристойній відстані, але в поспіху наложниця наказала їхати до палацу. Вона благала щоб її син все ще був живий. 

 

Гуй Лін, вродлива дівчина, на два роки старша за Тайвеля. Шатенка з блідо-голубими очима. Вона була чаруюча, тому заробляти гроші в непрості для неї часи було легко. Варто просто могла продавати своє тіло. Кожну ніч. Так вона заробляла на життя. Але коли в місті вона зустріла Тайвеля, якому тоді було чотиранадцять, то вирішила скористатись його наївною дитячою любов’ю. 

Так вона получила доступ жити в імператорському дворі. Але потім вона швидко переключилась на самого імператора, адже його син не міг нічого крім грошей їй дати. Але побувши в палаці, вона захотіла влади. Гроші, які їй давав юнак, закінчаться і знову настануть скрутні часи, тим паче, він небезпечний. Тайвель занадто небезпечний. Тому, найкращий варіант - імператор. Гуй Лін вбила імператрицю, дружину імператора. А пізніше завагітніла. Чому її ніхто не запідозрив у вбивстві імператриці? - Так говорили слуги. Все було досить просто. Єдиним хто про це знав, був Тайвель, але його дитяча любов все ще була, адже тоді він ще не знав, що Гуй Лін проводить ночі з імператором. І він просто підставив одну із слуг. Придавши їй мотив. Слугу стратили, а Гуй Лін залишилась ціла.  А пізніше він дізнався про те, що його кохана Гуй Лін спить з його батьком. І це його розлютило. Але вже винити у вбивстві Гуй Лін було пізно. Тоді, Тайвель дав клятву, що помститься за його матір та своє розбите серце. Після того, він став холодним та ще більш високомірним. 

 

Гуй Лін прибула до палацу та ввірвалась до своє кімнати, де спав її син, якого вона залишила на няню. В кімнаті було відкрите вікно, на дворі здійнявся вітер та почало блискати. Насувалась гроза. Дитина лежала та тихо сопіла, а над нею стояв чоловік в чорному. З ножем в руках. Няня була мертва. Тоді Гуй Лін здійняла крик та швидко прибігла охорона. Але той встиг втекти. 

 

На вулиці почалась гроза. У вікні свого кабінету з вином у руках стояви темноволосий юнак. 

Ти задоволений, - промовив чоловік, постать якого сиділа на дивані. 

– Звісно, все так як має бути. Зараз вона має вже трястись від страху. Адже один раз вона врятувала свого сина, а в інший - ніхто не знає, що станеться. Правда ж, Бао Вей? 

Ти маєш рацію, мій імператоре. 

– Звісно ж. маю рацію. Зовсім скоро це будуть повністю наші землі. Я - імператор, та ти - моя права рука. Ти будеш другим після мене. Це те, що бажаєш ти та я. 

Бажаю побачити ці часи, коли ми будемо правити цими землями. За тебе,Тайвелю, та мене, - після цих слів червоноволосий випив своє вино.

 

Після того все стало ще більш напруженим. Гуй Лін була переконана, що це зробив Тайвель, але вона ніяк не могла це довести. Після тієї ночі два тижні Тайвель та Гуй Лін не бачились. 

 

Через два тижні, вони таки зустрілись знову, а все сталось тому, що Тайвель зумів стати імператором. Всі були здивовані, як він це зробив? Як йому вдалось? 

Сидячи вже в покоях імператора з Бао Вей, вони розмовляли.

– Ти бачив їх лиця, хаха. 

– Так, вони так дивились, наче побачили привида, - сміявся червоноволосий.  

Тепер я імператор. Нарешті, трясця твоїй матері! Я імператор. 

Нам повезло, що ми змогли дістати таємний заповіт імператора. Ваш батько був мудрою людиною. Напевно, він це написав, коли Гуй Лін сказала, що вагітна. Але все ж, вбивство імператора досі залишається загадкою. Хоча, є причина вважати вбивцею власне міністрів. Це їм тільки на руку. Прокляті щурі! 

Тепер влада у мене в руках. Думаю, варто позбутися надокучливих щурів. Коли пацюки заводяться у будинку - їх труять. Хах, а ще Гуй Лін, вона має померти. Її сина можна і залишити, адже народ обуриться. Він ні в чому не винен і просто так його вбити буде важко. Хоча, люди повинні пам’ятати події двох тижнів тому. 

– Ви праві, мій імператоре. Залиште це дитя на мене. Щойно я стану на місце міністра - зроблю все як треба. 

Покладаюсь на тебе. 

– Я вас не підведу. 

 

Тайвель став імператором, а Бао Вей - міністром. Минулих міністрів звільнили, але не вбили, адже доказів ще треба було знайти, а це займає певний час. 

Але вбити Пуї можна було і зразу. Хоча це сталось невдало. Вдруге невдало. 

 

Дідько, нічого не вийшло! Люди такі жадібні. Гуй Лін точно підкупила його. А в цьому їй допомогли колишні міністри. 

Вибачте мене, імператоре. Я підвів вас. 

– Тц, нам потрібні вірні люди. - Тайвель хотів продовжити говорити, як тут прийшов слуга. 

Імператоре! Біда! 

Гей! Не кричи. Що сталося? 

 Наложниця Гуй Лін та минулі міністри зробили гамір біля палацу. Вони стверджують, що ви хотіли вбити молодшого сина покійного імператора, Пуї. Двічі….

Дідько! Люди на це купились? 

– Так…імператоре, що нам робити? 

Замовкни вже, та йди звідси! 

Що робитимемо, імператоре? 

– А що робити? Треба вийти. 

 

Тайвель вийшов з палацу та постав перед людьми. Всі замовкли. Його погляд закрив роти простому народу. А от Гуй Лін та міністри не мовчали. 

– І що ж ви вирішили доказати? 

Зізнайся, Тайвелю, - кричала наложниця, - це ти зробив! Той юнак, якого ти заставив це зробити зізнався! 

Що? Про що ви кажете? 

Ось він, бідолаха. Люди дивіться, ця дитина - сирота, а імператор хотів підкупити його, щоб він вбив молодшого сина імператора. А коли він  відмовився почав погрожувати. 

Безглуздя! Повна нісенітниця! - заперечував імператор. Але хіба люди вже вірили йому? Він бачив ці погляди. Вони були такими ж як і колись, ще в його дитинстві. Так дивились люди, які заздрили йому. Ті люди, які ненавиділи його.

 

Вже нічого не можна було зробити. Це був кінець. Народ повстав, а проти народу Тайвель не пішов. Колись батько йому казав: “Народ це ті, хто поважає імператора та з радістю його зустрічає, а імператор - той, хто піклується про народ та кладе його вище самого себе. Запам'ятай, синку, якщо народ тебе ненавидить, ти повинен змиритись та прийняти свою долю. Ці слова сказав мені колись мій батько, а йому його і так ще від перший імператорів нашої імперії. Але це не означає, що ти не можеш змінити думку народу про себе. Ти можеш зробити все, що тільки можливо, щоб народ визнав тебе”. Сидячи в темниці це те, що згадав Тайвель. 

 

На світанку мала відбутись страта імператора. Його друга, Бао Вей вбили ще швидше. Тоді, коли він намагався стримати людей. Як шкода, єдина розуміюча людина вже мертва. 

 

З самого ранку сонце пекельно пекло. Воно випалювало очі всім людям. Всім тим, хто прийшов подивитись на це. На лиці Тайвеля не було злоби. Він був спокійний. Ступивши свої останні кроки і ставши перед гільйотиною, він глянув на людей. Вони всі дивились. І це той народ, який так сильно веселився в день народження Тайвеля, а зараз стоять і бажають побачити смерть того ж самого дитяти. Яка іронія, радіють на день народження, та будуть радіти на день смерті. 

Так от як це вийшло. Я очікував іншого, а ви всі як ті мурахи, яке ж жалюгідне видовище. Вирішили вбити мене, людину, яка б принесла світле майбутнє цій імперії.  Знайте народе великої та славної Китайської імперії! Ця дитина погубить цю величну імперію. Колись ви згадаєте це. Адже вона, дитина цієї проклятої жінки, яка отруїла імператрицю. А ті хто за її спиною будуть керувати - вбивці імператора. Я єдиний син імператора та імператриці. І я сонце цієї імперії! Але це ваш вибір. Я прийму його тільки тому, що я імператор. - Тайвель гордо дивився на всіх. Після його слів всі люди замовкли. Його слова були настільки гучними, що ніхто не осмілився щось сказати ще. А потім голова з яскравими рубіновими очима повеліта з плеч хлопчини. Гуй Лін та міністри почали радіти цьому. Але радості не було чути серед народу. Що поставило їх у незручне становище. 

 

Тайвель помер, а тепер він потрапить у царство мертвих. Він не заперечував своїх гріхів. Через нього багато померло і він це розумів. Юнак розумів, що був занадто гордовитим та зарозумілим. Що його гріхи будуть вічно з ним. 




Розділ V. Коли навесні цвіте сакура.

 

Двадцять перше століття. Сполучені Штати Америки. Штат Каліфорнія, Сан - Франциско. 2017 рік.  

 

На вулиці літо. Сонце пекло, люди бігли до пляжу, щоб скупатися у теплій воді. Дівчина лежала на лежаку під парасолькою та пила освіжаючий коктейль. Вона спостерігала за шумним та метушливим життям Сан-Франциско з балкону. 

 

– Пані Луїза, скоро час вечері, вам потрібно підготуватися. Сьогодні у вас зустріч з сім’єю. - Гарно одягнений чоловік вийшов на балкон та нагадав дівчині про плани.

– Ах, так це сьогодні. Ну що ж, пора підібрати мені прикид. Я повинна бути найкращою. - Дівчина піднялась. Вона зав’язувала своє довге волосся в гульку. Деякі рожеві волоски вибирались з зачіски та розвивались на легенькім вітрі. Очі у неї кольору дорогоцінного камню - морганіду. 

 

Вже через кілька годин вона була зібрана. Зробила чудову зачіску, одягла чорний костюм та чорний чокер. Сівшу у машину, дівчина поїхала до ресторану. 

– Ласкаво просимо у наш ресторан. Ви забронювали столик? 

– Луїза Міллер, - промовила дівчина. 

– Ох, ваш столик там, - дівчина показала на столик таки досить далеко від входу. Там вже сиділи люди. Вона тільки видихнула та пішла туди. За столом сиділи восьмеро людей, вона була дев'ятою.

 

Сім’я Міллерів була великою та щей до нестями багатою. Успіхи у власній компанії голови сім’ї Едварда Міллера принесли прибуток. 

 

Луїза Міллер була четвертою дитиною з семи. Не настільки розбещена як про неї говорять. Вона була розумною та уважною. Робила тільки те, що дійсно приносило їй потрібний результат. Дівчина жила на гроші батька та на власні. Луїзі двадцять два роки і дівчина працює прокурором. Луїза не мала як таких проблем у її житті повному грошей батька. Хоча була одна “невеличка” проблема. 

 

Всі вважали її ідеальною особистістю, але у Луїзи були погані сторони. Вона була до дідька жадібна людина. Тому, живучи у такій великій сім’ї, її переймав тільки спадок від батька. Хоч вона і четверта дитина в сім’ї, є ті, кого Едвард любить більше і, звичайно ж, вони отримають більше, ніж вона. 

 

Старший син Едварда - Джеймс Міллер. Розоволосий чоловік з голубими очима. У правому вусі - срібна сережка. Йому було двадцять сім. Справжній красень так щей розумний. Звісно ж, він унаслідує компанію батька. Це навіть не обговорюється. В двадцять сім років він все ще не знайшов собі дружину. Джеймс вважає, що це дурна трата часу. Найважливіше - прибуток. 

 

Другою дитиною була Вероніка Міллер. Дівчина з коротким синім волоссям та очима. Їй було двадцять шість. Вона завжди носила багато біжутерії. Вероніка була першокласною акторкою. На відміну від старшого брата, дівчина була одружена. Її чоловік також був актором і досить таки популярним. Ніколь Гілл, так звали його, шатен з темно-синіми очима. Після весілля дівчина взяла прізвище чоловіка і тепер вона Вероніка Гілл. Так як у неї був чоловік, батько не бачив великого сенсу залишати їй великий спадок, але все ж їй перепаде не мало. 

 

Третя дитина - Олівія Міллер, довговолоса блондинка з голубими очима. Модель. Їй було двадцять чотири роки і вона не була одружена, але мала коханого. Хлопчина років двадцять п’яти з попелястим волоссям та срібними очима. Марк Мітчелл, син депутата. Хороший вибір. Якщо Олівія вийде заміж, сума грошей їй перепаде менша, батько дасть їй, можливо, якийсь із домів в Європі. Тому, все, що потрібно - заміжжя цієї блондинки. 

 

Четвертою була Луїза, а після неї - Сем Міллер. Світловолосий хлопчина з голубими очима. З правого боку його кілька пасм волосся пофарбовані в синій колір. Йому було дев'ятнадцять і Сем був айдолом. Він носив чорний хрест у правому вусі. Сем був проблемою, адже не мав дівчини чи дружини. Тому йому перейде достатньо грошей та ще деяке майно. 

 

Шостим був Вейн Міллер. Брюнет з чорними очима. Хлопчині було тільки вісімнадцять і він ходив у коледж. Моторошний юнак. Ходить весь у чорному, тай майже нікуди не виходить. Він ще одна повноцінна загроза для Луїзи. Вейн був одним із улюблених дітей Едварда, через це йому перепаде значно більше. 

 

Ну і сьомою була Ешлі Міллер. Розоволоса дівчина з голубими очима. Їй було тільки сімнадцять. Розбещене дівчисько, через надмірну любов батька, яке звикло жити як принцеса серед прислуги. Вона вважає своїх братів та сестер нікчемними, через її противний характер ніхто в сім’ї її не поважає. Хоча у цій сім’ї хороших стосунків між братами і сестра майже не існує. Адже у Едварда було три жінки. Дві коханки та одна законна дружина. 

 

Законною дружиною була мати трьох дітей: Джеймса, Луїзи та Ешлі - Вів’єн Янг. Жінка з рожевим волоссям та рожевими очима. Луїза її повна копія. І саме через це Едвард і не любить Луїзу. Вів’єн видали насильно заміж за Міллера, вона його не любила і після народження Ешлі, наймолодшої дочки, коли їй було тільки два, Вів’єн втекла. До того моменту вона не змогла це зробити, адже кожні п’ять років вона народжувала і їй пришлось виховувати їх. Вона любила своїх дітей, особливо Луїзу. І от після народження Ешлі, Вів’єн Янг втекла та більше не появлялась. 

 

В той час коли Вів’єн була вагітною молодий Едвард Міллер розважався з іншою дівчиною - Сінді Лопес. Молода та красива шатенка з зеленими очима. Вона була музикантом, а точніше піаністкою. Ця коханка Міллера народила йому також трьох дітей: Вероніку, Олівію та Сема. Але після народження останнього захворіла та через три роки померла. Олівія була копією свого батька. Сем мав риси як і батька, так і матері. А Вероніка була копією матері, якщо не брати до уваги колір очей, який дістався їй від батька. Волосся у неї було світло-коричневе, але пізніше вона його пофарбувала в синій. 

 

Ну і ще однією коханкою була екстравагантна жінка - Бетті Нельсон. Вона народила тільки одного сина - Вейна. Він копія своєї матері, ті ж самі чорні пасма волосся, ті ж самі очі. Бетті Нельсон єдина жінка, яка залишилась разом з Едвардом, тому під її впливом Вейн зможе получити більше ніж будь-хто. І це є напроблемнішим. 

 

Всі семеро братів та сестер сиділа за столом, також сидів і батько, і ще батькова коханка - Бетті Нельсон. 

 

– Луїза, тобі потрібно тренувати власну пунктуальність, - промовила Олівія. 

Сестро Олівіє, а тобі б не помішало зрозуміти те, що ти тут ні-чо-гі-чі-нь-ко не означаєш. - Розоволоса дівчина сіла на крісло навпроти Олівії. 

Та як ти смієш, я все ще твоя старша сестра! 

Олівіє, спокійно, - накидаючи на тарілку салат, мовила Вероніка. - І ти, Луїзо, тобі варто проявляти краплю поваги до Олівії, вона твоя старша сестра. 

– Гаразд, сестро Вероніко, не маю бажання спорити з тобою, - знизала плечима дівчина та видихнула. Синьоволоса посміхнулась. Вечір проходив як завжди. Нічого нового, все як завжди. 

 

Ближче до десятої години всі почали розходитися. У більшості були свої будинки. Разом з батьком жили тільки Ешлі та Вейн. Всі інші змогли на власні гроші купити дім. 

 

Наступного ранку дівчина вийшла з дому. Біля її дому зупинився автомобіль. Вікно опустилось і там був красивий чоловік. Срібне волосся та фіолетові очі.

Луї, доброго ранку,  - на обличчі хлопчини була посмішка, - сідай хутчіш. 

І тобі доброго, Ітане. - Дівчина сіла та вони поїхали. 

Як тобі спалось? 

– Чудово, після вчорашньої вечері, сон найкраще, що може бути. Та Олівія тільки може, що кричати. 

– Вона занадто самовпевнена та потребує уваги людей, а коли поводишся з нею, як з нічим - вона дратується. 

Ешлі теж занадто голосна, я думала, що від її голосу я буду блювати. На щастя, того не сталося. Вейн, як завжди, сидить та робить вигляд, що нас не існує. Йому б тільки заритись в ноут і там щось постійно писати. 

Майбутній програміст, йому це точно до душі. А як там Сем?

Сем, він просто втік посидівши сорок хвилин. Відмахнувся тим, що у нього скоро важливий концерт і йому варто порепетирувати. 

Джейсон, певно, як завжди, поводиться так наче ви всі ніщо. 

Звичайно ж, горда він людина, але він є один із кращих моїх братів чи сестер. Ну а Нікі, як завжди, посміхалась та не показувала свою ненависть до деяких людей. 

У тебе дивна сімейка. О, ми вже на місці. - Ітан припаркувався та вийшов із машини першим. Він відкрив двері з боку дівчини та допоміг їй вийти. Вони зайшли до кафе. Сидячи за столом, вони зробили замовлення та чекали на нього.

Коли принесли страви, Луїза та Ітан почали вести діалог конкретно по ділу. 

І хто ж перший? - з посмішкою запитав той. 

А як ти гадаєш? 

Хм… можливо, Бетті Нельсон? 

Бінго, - клацнула пальцями Луїза. - Спершу вона. Заноза конкретна. 

– І що ти пропонуєш зробити з нею? 

– Я знаю, що вона має коханців. Яка іронія. Сама являється коханкою, але сама ж і спить ще з трьома. Цього стає, щоб шантажувати її. Я повинна з нею зустрітися. А далі вже як піде. 

 Брешеш, ти її вб’єш в любому випадку. 

Занадто добре ти мене знаєш. Звичайно, я вб’ю її. Якби Сінді Лопес була живою, я б її вбила також. Вони зруйнували життя моєї матері ще гірше. Батько також поплатиться за це. 

 

Вже наступного дня, Бетті прийшов лист, де було написано про всіх її коханців та прохання про таємну зустріч. Нельсон збиралась піти туди сама, адже адресат не давав їй вибору. Якби вона прийшла з кимось, за долю секунди всі б дізналися про це. Це б сильно вдарило по її репутації. Люди ітак обговорюють її за спиною через те, що вона коханка Едварда. 

 

Бетті прийшла до якогось пабу на кінці міста. Вона сіла та очікувала того адресата. 

Бачу, ти вже прийшла, Бетті. - На обличчі Луїзи була посмішка. 

Луїза? Як ти дізналась про це?! 

– Я не відкриваю свої джерела інформації.

Чого ти бажаєш? 

Куди ми поспішаємо? Що ж ти так нервуєш, от випий вина, розслабся. - Луїза підсунула один келих вина жінці, а сама ковтнула з свого. Жінка вирішила теж випити трохи. - Я хочу щоб ти відмовилась від мого батька. Я знаю, що ти багато вже йому наговорила про спадок. Хочеш щоб він віддав більшу частину Вейну. Хіба так можна? У нього семеро дітей. Він повинен це розділити між всіма порівну. 

Хах, думаєш, що я так і послухаю тебе? Ти така дурепа. 

Хіба? - Дівчина розплилась в кошачій посмішці. 

Що? Чому ти так… - Жінка не змогла поговорити, вона кашлянула кров’ю. 

Розумієш, Бетті, я знала, що ти не відмовишся. Тому і підсипала отруту у вино.  А ти настільки наївна, що повірила, що там немає нічого. Вічного тобі сну, сучка. - Коли жінка перестала рухатись, Луїза залилась сміхом. Тут увійшов Ітан. 

На ній закінчено? 

Так, можеш забрати її. Та потурбуйся про докази, милий. 

Звичайно ж, не найдеться тих слідів, яких я не зможу приховати. Як не як, я першокласний адвокат. 

Я поїду перша. Коли покінчимо з усіма моїми родичами, я обов’язково винагороджу тебе. 

Чекатиму цього дня. 

 

Ітан Тернет, син судді та адвокат. Цей хлопчина закоханий у Луїзу та вони зустрічаються. Він повністю підтримує всі дії його коханої,а також допомагає приховувати сліди, сфабрикувати докази та все решту. Після смерті Бетті почали й помирати інші її родичі. Бетті Нельсон пропала безвісти, так оголосила поліція і можна було припустити, що вона просто втекла з сумою грошей. Адже кілька мільйон доларів зник. А ще всі дізнались про її коханців. Тому, Едвард і закрив цю тему, просто підтвердивши те, що вона втекла з одним із коханців, який теж зник, та сумою грошей. Едвард зі злості просто викинув Вейна з його дому. Він, звичайно ж, дав йому деяку суму грошей, адже він його батько. Але після того, що вчинила Бетті, Едвард сказав, щоб Вейн навіть не розраховував на великий спадок. Максимум це один мільйон, але хлопець не хотів грошей батька, тому відмовся навіть від одного мільйона доларів. Це зберегло життя Вейну.  

 

Наступною жертвою стала Ешлі. Високомірне дівчисько. То був звичайний день в школі. Ешлі та її подруги знущались з однієї дівчинки. Вони це робили на даху школи. Коли подруги Ешлі спустились за деякими речами, з’явилась Луїза. 

– І що це ти коїш, Ешлі? - спитала дівчина, яка моментом опинилась ззаду сестри. Та від переляку підскочила. 

Л.луїза?! Якого дідька ти тут?! 

Твій улюблений батько про це знає, - дівчина підходила до Ешлі, а та

відступала. 

Збираєшся мені погрожувати?! - Було помітно, що Ешлі хвилювалась. І от вони вже підійшла до самого краю даху. 

Знаєш, ти мені ніколи не подобалась, хоч у нас не тільки батько спілий, а щей мати. Ти завжди мені була огидна. Так щей така велика проблема через тебе, мила Ешлі. Ну що ж, бувай - бувай, тупе дівчисько. Зустрінемось у пеклі, - з цими словами Луїза штовхнула сестру з даху. А через лічені секунди зникла. 

 

Ешлі впала, все було в крові. І це здійняло великий галас. Та дівчинка, над якою знущались стала основною підозрюваною. У неї були мотиви вбити Ешлі, яка постійно знущалась з цього. Вона намагалась довести всім, що то була не вона, а старша сестра Ешлі, але з цього нічого не вийшло. Адже у Луїзи виявили залізне алібі. Тому, то дівчисько засудили. 

Наступним став Сем. Зверхній айдол. Який помер на власному концерті. Він помер на сцені і це повважали нещасним випадком. З цим проблем не було взагалі.

І так кандидатів на спадок батька залишилось чотири, а якщо включити Вейна то п’ять. Але він відмовився, тому Луїза залишила Вейна. Сказала, що він може жити. Тільки якщо впхається в це знову, тоді він і помре.

Ото ж, залишається чотири людини: Джейсон, Вероніка, Олівія та Луїза. 

Коли Сем, Ешлі померли, Вейн відмовився від спадку, а Бетті “зникла”, Едвард Міллер щось запідозрив. Він міг припустити, що хтось із цих чотирьох може бути вбивцею і найбільше сумнівів було до Луїзи, адже слова тієї дівчинки, яку звинуватили у вбивстві Ешлі могли бути правдиві. 

 

Але ці підозри розвіялись швидко. Тому, що Олівія та Луїза були отруєні. Ці двоє вирішили зустрітись в ресторані та пообідати. Діло було у тім, що хлопець Олівії, Марк, попав у досить скрутне становище і та вирішила попросити її сестру допомогти в цьому. Хоч це досить сильно вдарило по гордості Олівії, адже вона та Луїза не були у хороших стосунках. Так щей у Луїзи хлопець адвокат, що міг також подомогти. Вони отруїлись вином. Олівія Міллер, відома модель, померла у лікарні. А Луїзу, на щастя, змогли врятувати. 

Марку Мітчеллу ніхто так і не допоміг тому, його посадили у в’язницю. 

 

Відбувся третій похорон за місяць. Третій похорон у сім’ї Міллер. Луїза, одягнена у свій улюблений чорний костюм, прийшла з білою розою у руках. З нею прийшов й Ітан Тернер. 

 

Тепер залишилось всього три: Джеймс Міллер, прямий спадкоємець сімейного бізнесу, Вероніка Гілл, старша донька Едварда, яка вже одружена, але спадок получить, та Луїза Міллер, третя дочка, прокурор, і поза заповітом залишається Вейн, третій син Едварда Міллера, який просто пішов геть та повністю зник з сімейного реєстру сім’ї Міллерів. Тільки три дитини та досить великий заповіт. 

 

І ось, коли настав листопад, Едвард Міллер, один із найбагатших та найуспішніших підприємців, помер у віці п’ятдесят два роки. Чи було це вбивство, чи нещасний випадок так ніхто і не розібрався. Едвард помер у автокатастрофі, коли повертався додому з зустрічі. 

 

Зовсім скоро всі отримали своє. Джеймс став керівником компанії батька та всю суму грошей з бюджету сім’ї, яка не дісталась його сестрам і ще основний будинок, декілька автомобілів. Вероніка отримала два будинки у Європі: один у Іспанії, а другий в Німеччині, також отримала кілька автомобілів, галерею в Брюсселі, яхту та шістнадцять мільйонів доларів.  

Луїза - курортний будинок в Швейцарії, круїзний лайнер, автомобіль, кілька картин з галереї і вісімнадцять мільйонів доларів. 

 

З самого початку Луїза купалась в грошах, але пізніше їй набридло ними бавитись і вона зажадала більше. Їй стало їх мало, а ще їй було мало вбивств. Вона хотіла ще крові. Все більше та більше. 

Одного дня, Луїза зустрілась з Джеймсом. Вона були на одному із улюблених місць дівчини. Це була весна, квітень, день її народження. 

 

Здається, Вероніка запізнюється, - мовила дівчина. 

Певно, щось сталось, - знизав плечима чоловік.

Я дуже рада, що мій улюблений братик зумів прийти на мій день народження. - Луїза посміхалась, вона була рада. Раділа тому, що от-от проллється кров. Так як у Джеймса не було дітей, все перейде до інших дітей батька. - Сьогодні такий красивий захід сонця. 

– Дійсно, ти права, Луї. - Дівчина стояла ззаду чоловіка і дістала пістолет. Запобіжник у зброї клацнув. 

– Хаха, прощай мій любий брате, - з маніакальною посмішкою на обличчі дівчина вже майже натиснула на спусковий гачок, але пістолет із її рук вибили. То була Вероніка.

– Я завжди гадав, хто ж то вбив Бетті, Сема, Ешлі та Олівію, батька, хто пригрозив Вейну відмовитись від спадку і так точно підказав, що зробити, - почав говорити Джеймс. – Вероніка чи ти, Луїза. Я спершу сумнівався, але потім я поговорив з Веронікою, яка тоді підозрювала мене. Після нашого діалогу з Веронікою все стало зрозуміло. Вбивцею була ти, Луї. - Чоловік повернув голову. Луїза почала сміятись.

– Так значить, ви вже все знали, - видихнула вона, - я дійсно хотіла просто вбити вас обох та получити все решту. 

– Луї, ти програла, - мовила Вероніка. - У нас є достатньо доказів, що ти вбила Бетті, Ешлі, Олівію та батька точно. Жаль, що на рахунок Сема ми нічого так і не знайшли. 

– Багато ви викопали. - Луїза нервувала. Як вони зуміли дістати стільки доказів? Ітан же про це потурбувався. Тут зайшли поліцейські та наділи наручники. - Що за дідько?! Трясться! Відпустіть мене! Вам ітак не вдасться мене засудити! 

Тут ти помиляєшся, твій коханий, Ітан Тернет ще від сьогоднішнього обіду вже сидить за ґратами, - сказала сестра. 

– Щ.що?! Чому?! Як він взагалі міг попастися! Він ідеально замітав сліди. Чорт!

– Він був хорошою лялькою в твоїх руках чи не так, Луї? - брат підійшов до дівчини та дивився в її очі. - Я не хотів в це вірити, але факти залишаються фактами. Ти копія матері, тому я вважав, що будеш такою ж як і вона, але ти стала зовсім не такою.

– Вони всі повинні були померти! Батько зраджував матері, а Бетті постійно знущалася з неї. Вони зруйнували життя нашій мамі! 

– Але потрібно було мститись правильно. Але тобою керувала не тільки помста, тобою керувала твоя жадоба. 

 

Луїза Міллер була засуджена до пожиттєвого ув’язнення. Ітан Тернет за співпрацю з нею також був засуджений, таке саме покарання спіткало цих обох. Вони повинні поплатитись за власні гріхи. 

 

Луїза Міллер залишилась без нічого, зовсім сама у вузькій кімнаті з білими стінами. Більше у неї не було нічого. У тій в’язниці вона померла. Луїза жадала грошей, а залишилась ні з чим. 

 

Вона завжди буде представляти гріх жадоби, який бажав грошей та вбивств. 




Розділ VI. Вічні гілки глоду. 

Двадцять перше століття. Великобританія, Лондон. 

 

Осінь, вересень. На вулиці був туман. Це явище звичайна річ в Лондоні. Багато листків вже опадало з дерев. Хлопчина, років дев'ятнадцяти, з світлим волоссям та сірими очима, йшов вулицею туманного Лондону. Він йшов у навушниках,слухаючи музику. Хлопчина проходив непомітно поміж людей, які йшли з своїми другими половинками, друзями, сім’єю чи розмовляючи по телефону та сміючись. 

 

“Самотність переслідувала мене все життя, - думав той, дивлячись на інших людей. - Усюди… В барах, магазинах, на дорозі, тротуарах - усюди. Навіть у власному домі…. Від неї нікуди не подітися…. Я завжди заздрив цим людям. Вони так яскраво посміхаються. І ті малюки, які бігають з батьками за руку. Заздрив і їм. Всім заздрив. Чому вони можуть так жити? Чому вони можуть радіти? Чому вони можуть мати батьків? А чому я не можу? Хто б відповів на це запитання…” 

 

Алан Вайт, тьмяні голубі очі, світле блондинисте волосся під каре, дев’ятнадцятирічний хлопчина. Цей юнак сирота. Без батьків, без родичів. Тільки він один і все. Його світ сірий, у ньому немає якихось щасливих моментів, його життя сповнене болю, сірих буднів, самотності та відчаю.  



Одного вечора, коли Алан прогулювався по мосту і схилився на нього, щоб глянути на воду, яка постійно кудись тече. Навіть вона знає, що їй робити у цьому світі. А юнак так і не дізнався цього за дев’ятнадцять років. Повз нього проходила дівчина. Довгі світлі каштанові пасма, яскраві, наповнені життям зелені очі. Вона подумала, що юнак вирішив покінчити з життям і схопилась за нього щоб відтягнути хлопця. 

 

Алан лежав на землі в повному не розумінні ситуації, яка розвивається навкруг нього. 

Ей, хлопче, тобі треба сто раз подумати, а потім приймати рішення. Я розумію, - стряхуючи з себе пилюку, вела далі дівчина, - в життя буває всяке, але не варто залишати цей світ. Всі проблеми можна вирішити, а життя ти не повернеш! 

– Я вас не зовсім розумію… - тихо промовив той. 

Що? Т.ти не хотів стрибати? 

Я про це не думав… - протерши потилицю, піднявся блондин. 

– Т.тоді я прошу вибачення! - Дівчина зашарілася. - Мені потрібно спершу навчитись розуміти ситуацію, а потім діяти. Прошу вибачення! 

– А… - Алан не знав, що йому робити. З ним, зазвичай, ніхто не говорить. Він не вмів вести діалог і не знав, що відповісти. 

Прошу, позволь мені загладити вину. 

– Н.не думаю, що це потрібно…  - Але дівчина вже не слухала, вона взяла за руку хлопця і повела його у найближче кафе. 



Дівчину звали Емі Еванс. Їй було вісімнадцять, на рік молодша за Алана. Життєрадісна, весела, кумедна, красива. Емі можна було описати по-різному. Вона була повною протилежністю Алана. Після цього випадку у Вайта появилась подруга. Вони часто проводили час разом. Дізнавались багато чого цікавого одне про одного. Звичайна дружба. Завдяки Емі Алан більше не був самотнім. 

 

З дня їх зустрічі пройшло два місяці. Емі познайомила Алана з її сім’єю. Сім’я Еванс була дуже дружелюбною. Вона з теплом прийняла друга їх старшої дочки. У сім’ї Еванс було дві дочки: Емі та Бетті. 

Бетті була молодшою сестрою Емі, їй було шістнадцять. Темноволоса шатенка, яка плела дві косички, з світло-фіолетовими очима. Батька Емі звали Фред Еванс, а мати - Кларенс Еванс. 

 

З часом для Алана вони стали справжньою сім’єю. На вихідних він приходив до них і вони разом їздили кудись. Це були найкращі два місяці в житті юнака. 



Одного осіннього дня падав дощ. Це був листопад, останній місяць осені. Листя з дерев опало і тепер дерева залишились голі. Постійний туман, дощ, вологість, прохолода. Погода завжди діяла на настрій, у такі дні ніколи не було бажання кудись йти. 

 

Алан лежав у себе в ліжку. Коли ранком він переписувався з Емі, то написав, що буде зайнятий цього дня та не зможе їй відповідати. Тому, Алан лежав в повній тиші та темряві. Похмура погода, яка робила настрій ще гіршим. Це відчуття порожнечі та меланхолії. Насправді Алан збрехав Емі. Він не мав сьогодні справ. Хлопець хотів побути цілий день на самоті. Лежачи на ліжку у його голову лізли різні думки. Навпроти ліжка стояло дзеркало, коли Алан почув якийсь звук він підняв голову і глянув прямо у дзеркало. Там було його відображення. Ті самі тьмяні голубі очі, те саме світле волосся, ті самі синця під очима. Все залишається незмінним. От тільки щось все ж змінились. 

 

– Я знаю, що ти відчуваєш. - У голові хлопця почувся голос. Це був його голос, а ці слова говорило його відображення у дзеркалі. - Тебе не змінить нічого у цьому світі. Ця дівчина стане ще однією жертвою твоєї заздрості. Хіба я не правий? 

Замовкни.

А-а, не любиш, коли кажуть правду. Цікаво, а Емі та її сім’я знає, що сталось дев’ять років тому в тому дитячому будинку? 

Замовкни. - Хлопець закрив вуха. 

– Марно. Ти будеш чути мене все одно. Адже я - це ти, а ти - це я. Признайся, ти заздриш їхній сім’ї. Всі такі веселі ходять, радіють цьому життю. У них є все: гроші, дім, сім’я, любов. А у тебе цього не було. Який жаль. Скажи, чому вони мають це, а ти ні? Хіба це чесно? 

Зникни! Зникни! Я не буду робити цього! 

– Хах, а чому ні? Давай! Давай зробимо те ж саме, що і минулого разу. Давай! - Після цих слів все замовкло. Алан розбив дзеркало. Його кулак був розбитий з нього капала кров. Вайт просто стояв з неживим поглядом і дивився у підлогу. З його руки капала кров. - Я не можу цього зробити…Вони були добрими до мене…Я…

До біса їх доброту! Вони знають, що ти сирота, це всього-то жаль. Вони просто жаліють тебе. Більше нічого. Через жаль вони не можуть тебе вигнати. От і все!

Ч.через жаль…? - проговорив Алан. Голос в його голові тільки погодився. 

 

Незважаючи на дощ, Алан вийшов на вулицю. Він попрямував до будинку його єдиної подруги, Емі. Йдучи по вулиці, хлопець вже був весь мокрий. Дощ лив, як з відра. Вже стоячи біля дверей будинку він підняв руку та постукав. Двері відкрила молодша сестра Емі, Бетті. 

Алан? Ти чому з собою парасольку не взяв? Глянь на себе, весь промок. Заходи, я зараз заварю чаю та принесу змінний одяг. - Блондин кивнув та зайшов у будинок. Бетті пішла шукати змінний одяг, а її мати принесла йому чаю. Алан сидів на кухні. Кларенс готувала печиво, а блондин сидів і дивився у чашку з чаєм. В одну мить він піднявся та підійшов ближче до жінки. Та обернулась з посмішкою на обличчі, але враз посмішка зникла. Вираз обличчя жінки виражав страх. У її животі був ніж. Вайт не піднімав очей на жінку. Він різко витягнув ножа і жінка впала на підлогу. Зовсім скоро там все було в крові. Через декілька хвилин зайшов Фред Еванс. Те, що він там побачив шокувало його. Він накинувся на блондина, який стояв з окровавленим ножом над мертвим тілом його дружини. Але і Фреда Алан вбив. Тепер на землі лежали два трупа. Жінці він попав в печінку, а чоловіку юнак просто пробив стегнову артерію. Від цього він втратив занадто багато крові за досить короткий срок. Бетті, яка увійшла на кухню, закричала. Батько хриплим голосом благав її тікати, але блондин був швидший. Він зумів дотягнутись до волосся дівчини, коли та збиралась тікати. Один ударом він запхав ножа у сонну артерію. Кров лилась фонтаном. Стіни, одяг, обличчя, руки - все було у крові. Темно-червона рідина була всюди. Руки блондина тряслись, він сів на диван з ножем в руках та чекав. Він знав на кого він чекає. Алан чекав на Емі. Вона теж має померти. Вона теж винна. Також дружила з ним через жаль. 

 

Коли вхідні двері відкрились, пролунав дзвінкий голос дівчини, але в ту ж мить він затих. У ніс різко вдарив металевий запах крові. Дівчина кинула на землю речі на побігла у вітальню. Там сидів Алан. 

– А.алан??! Ти мене налякав, - видихнула дівчина, але потім вона помітила кров і ніж у руках, а ще сліди з кухні. Емі не хотіла вірити в те, що було очевидним. Вона вагаючись пішла до кухні. Там на неї чекала жахлива картина: кров, трупи її матері, батька та сестри. Емі закричала, але її рот швидко закрили. 

Гей, Емі, не варто кричати, ти можеш привернути увагу сусідів, - голос Алана був інакшим. Він завжди був спокійним, але цього разу його голос звучав збуджено. Інстинкти дівчини кричали про те, що варто якось тікати, але що вона могла? Дівчина заспокоїлась, вона взяла свій страх під контроль,тоді блондин забрав свою руку.

А.алан, навіщо ти..? 

– Вбив їх? - спокійно промовив той. - Вони дивились на мене з жалем. І ти так дивишся. Чому ви всі так дивитесь?! Я заздрю вам, але ви не повинні так дивитись на мене! Я ненавиджу це відчуття. 

Алан…ти, здається, заплутався….я…я тобі допоможу… - Дівчина простягнула свою тремтячу руку. В душі вона боролась з ненавистю до хлопця. Він вбив всю її сім’ю. Як вона взагалі може зараз простягати руку вбивці?! Гидко….Їй було це противно, але щоб вижити, дівчина інакше не могла вчинити. Блондин вже хотів простягнути свою та прийняти допомогу, але наче відчувши справжні почуття дівчини він просто відштовхнув руку. Зробив юнак це рукою у якій тримав ніж, тому він порізав руку дівчині. Та закричала від болю. В той момент Алан просто накинувся на дівчину та наніс їй кілька ударів ножем. Він наносив удари за кожну річ, яку мала дівчина, але якої не мав він сам. На її обличчі стояв страх, біль та відчай. Емі померла. Вона, її сестра, мати та батько. Вся сім’я померла від рук того блондина, який ще нещодавно проводив з ними весело час.

 

Весь у крові, Алан вийшов з будинку та пішов кудись. Через кілька хвилин він вже стояв на вершині багатоповерхівки. Звідки відкривався чудовий краєвид Лондону. Можна було побачити все. Дощ далі лив, а з рук хлопця капала кров. З його лиця дощ змив кров. Дивлячись вниз, Алан згадував про знайомство з Емі. Тоді вона подумала, що він хоче покінчити життя самогубством. Але тепер це не тільки думки якогось перехожого, це справжні наміри хлопця. 

 

– Осінь - час відчуття порожнечі в душі та цих звичайних сірих буднів. Я завжди любив цю пору. Вмерти восени це наче подарунок долі… - З цими словами Алан стрибнув з багатоповерхівки. Він стрибнув з десятого поверху і розбився насмерть. Шансу вижити у нього не було і він цього не бажав. Алан Вайт вже не вперше вбивав. Колись, ще в дитбудинку він запхав прямісінько в серце гостру палицю одній дитині, яка мала красивіший одяг, а одній дівчинці виделкою виколов око, через те, що у неї був кращий колір очей, через те, що її очі яскраво сяяли. Все це він робив тільки через заздрість. Йому не подобалось, що хтось має щось краще за нього.

 

 Алан Вайт - гріх заздрості, який через, здається, досить повсякденний гріх вбив не одну людину. Він вбив сам себе, але справжнію розплату він приносив роками, коли мучився. Після смерті за свої гріхи йому прийдеться ще довго розплачуватись.



Розділ VII. Привид каяття.

 

Двадцять перше століття. Швеція. Стокгольм. 

 

Зима. Січень дві тисячі двадцять восьмий рік.  Холод, сніг, заметіль. Пора року, яка приносить холод на вулиці, до осель та у серце. 

 

Недалеко від Стокгольму був маєток, не дуже великий, але не дуже й маленький. У середині було холодно, ні одної живої душі. Тиша. Мертва тиша. Але якщо прислухатись, то можна почути звуки. З другого поверху завжди було чути звук, наче хтось біжить. Люди почали казати, що це був привид. У двадцять першому столітті, люди все ще кидаються такими чутками. Але чи дійсно це просто ілюзія? Можливо, там дійсно хтось ходить? Кажуть, що там мешкає привид.

 

Літо, дві тисячі двадцять четвертий рік. Майже на самому краї Стокгольму, трохи далі, біля лісу стояв маєток. Він спадково передавався сім’ї Лінберг. Єдиною дочкою головий родини була Рейна Лінберг. Коли дівчині було п’ятнадцять, її батьки померли. Тоді була зима, ожеледиця і в результаті ДТП вони помери. Тоді і маєток став власністю самої Рейни. Сім’я Лінбергів не була бідною. У них було достатньо грошей щоб підтримувати життя у тому маєтку. Дівчина могла не хвилюватися про гроші, адже до того моменту, коли їй виповниться достатньо років, щоб вона здобула освіту і почала працювати, гроші вона завжди буде мати.

 

Рейна Лінберг, дівчина з срібним волоссям, кінчики якого чорні, та з чорними, як безодня, очима. Вона любила носити чорний одяг. А вираз її обличчя не показував емоцій. Дівчина не мала друзів, адже ніколи не хотіла їх заводити. Вона сиділа у своїй кімнаті та рідко кудись виходила. Але як вона б не старалась уникати людей, їй приходилось жити з ними у суспільстві. І так у неї з’явилась подруга - Грета Нільсон. Енергійна, красива дівчина, вона була надто наполегливою, через що і зараз дружить з Рейною. Шатенка зі золотими очима. У неї був брат - Мікель Нільсон. Він відрізняв від своєї енергійно та життєрадісної сестри. Хлопчина, шатен з оливковими очима, був спокійний та врівноважений. Він спершу думав, а потім робив, що Грета робила навпаки. 

 

Зазвичай, вони троє проводили час у маєтку Рейни, адже та не любила кудись йти, тому брат з сестрою приходили до неї. З часом Лінберг звикла до компанії Грети та Мікеля. Це стало чимось звичайним, чимось буденним. 

 

У брата Грети навіть були почуття до Рейни, але він ніяк не наважився про це розповісти самій подрузі. Його сестра це вже давно помітила і намагалась допомогти Мікелю. 

 

Але одного дня все кардинально змінилось. 

 

– Рейна! - у кімнату до дівчини увірвалась Грета. Лінберг висунула голову з під ковдри. Надворі тоді була зима. Наближався Новий рік. - Хутчіш піднімайся. Скоро ж Новий рік! Потрібно прикрасити ялинку, приготувати їжу! 

Грета, чому ти тут? Новий рік…хіба ти не повинна святкувати його з сім’єю? 

Цього року я і Мікель будемо святкувати разом з тобою. 

– Думаю, це лишнє. Тому, просто повертайся додому і допоможи своїй родині. 

Ну, Рей! Будь ласка, прошу тебе, - дівчина дивилась на срібноволосу своїми яскравими, золотими очима. 

– І все ж, я думаю, тобі варто повернутись. Я не хочу щось робити саме сьогодні. Дай мені посидіти у своїй кімнати та не виходити звідси, - дівчина накрила голову ковдрою. Грета тільки видихнула та пішла геть. Погода була невтішною. У таку погоду, заметіль, потрібно бути дуже обачними. Особливо, коли щей йдеш майже, що з лісу. 

 

Заметіль була сильно, але Грета не хотіла повертатись до маєтку Лінбергів. Але краще вона б повернулась. По дорозі, вона наткнулась на вовка. А через заметіль не було видно куди йти. Як би Грета не старалась, вона не змогла сховатись від вовка і той її роздер. Роздираючий душу крик було чутно в лісі. Від такого звуку кров стила в судинах. 

Подертий одяг, кров та шматки шкіри і кісток були розкидані у одному місці, де намагалась сховатись дівчина. 

Через три дні ніхто не зумів знайти Грету Нільсон і було визнано її пропавшою безвісти. Але припускається кілька варіантів:

Перший - через заметіль хтось збив її та просто заховав труп. 

Другий - вона замерзла від холоду.

Третій - на неї напав дикий звір. Адже якраз три дні тому деякі люди розповідали, що чули чиїсь крик. 

Навіть без тіла дівчини, її поховали на кладовищі.

 

Рейна вже три дні була сама. Вона подумала, що через її лінь, Грета на неї образилась та більше не приходить і не відповідала на дзвінки. Срібноволоса хмикнула на таку думку і сказала, що нехай так і буде. Але в глибині душі їй було дуже самотньо останні три дні. Аж на четвертий день прийшов Мікель. На ньому не було вигляду, у його очах була пустота. Побачивши дівчину, у юнаку закипала хлість, він прижав дівчину до стіни.

– Це все ти, Рейна! - Та не могла зрозуміти, що сталося? Чому Мікель кричить на неї? Чому він такий злий? І де Грета?

– Щ.що сталося? 

Що сталося? Ти мене питаєш? Це я повинен питати тебе! Грета померла, а ти навіть на похорон не прийшла! Тобі настільки лінь було це зробити?! Ах, це на краще, що ти не прийшла. Адже Грета померла через тебе! Дідько! - Шатен відпустив дівчину, вона скотилась по стіні на підлогу. А той просто крикнув останню фразу “Я жалію, що ти була моєю подругою” та пішов геть. 

 

Після того Мікель більше не приходив до Рейни і дівчина більше ніколи не заводила дружбу з людьми. Рейна трималась на відстані, тай всі тепер казали, що то вона винна у смерті бідолашної Грети. Але Рейна просто вирішила забити на Новий рік. Вона хотіла просто лежати у ліжку та посидіти у телефоні. 

 

Все повернулось до того моменту, коли Рейна не мала друзів. Тепер вона знову самотня. Все так як в минулому, але дещо змінилось. Змінилась Рейна. В душі вона дійсно почала винити себе у смерті Грети. Ця самотність тепер розбивала душу Лінберг. А через місяць вона почала бачити Грету у своєму маєтку. В коридорі, на картині, у дзеркалі, біля вікна, її голос, сміх, погляд. Рейна почала бачити це все. Через це вона не могла спати. Лінберг думала, що з’їхала з глузду. 

 

Одного дня, то була неділя, Рейна як завжди сиділа у себе в кімнаті на ліжку. Вона вже хотіла заснути, адже вночі не змогла цього зробити, як тут вона знову почула сміх Грети.

Може вже хватить?! Грета! Залиш мене…! 

Рейна… - почулося ім'я дівчини. У великому дзеркалі Рейна побачила відображення шатенки.

Що ти хочеш від мене?!

Рейна… - Дівчина знову та знову повторювала ім’я. Аж потім у дзеркалі Грета не постала ціла в крові та в подряпинах, без руки, без вуха. У неї були серйозні подряпини, Грета була вся в крові. - Чому ти не погодилась на святкування Нового року? Я б залишилась жива…

Я не….я…. - Ці слова відлунням віддавались по кімнаті Рейни. Вона не хотіла не визнавати. Чому тільки через її лінь померла людина? Хіба вона винна? Лінберг піднялась та розбила дзеркало. Вона не тільки розбила то дзеркало, дівчина розбила всі дзеркала у маєтку. Вона перевернулась свою кімнату догори ногами. Там панував безлад. Розбите скло, речі валялись на землі, меблі перевернуті, а сама Рейна вже боялась підняти голову. І коли знову почувся сміх дівчини, Грета вже стояла біля ліжка дівчини. Вона широко посміхалась. –Чого ти хочеш, чорт забирай, Грета?! Я вже втомилась від цього! 

А ти дійсно з’їхала з глузду, Рейна, - у дверях в кімнату стояв Мікель. 

М.мікель? Г.грета вона..

Ти можеш більше не промовляти своїм ротом ім’я моєї сестри, - шатен підійшов до дівчини та рукою стиснув її щоки, щоб та не могла сказати знову ім’я сестри. - Ти мені настільки огидна, що я готовий вбити тебе прямо зараз. Але хіба я можу подарувати тобі таку легку смерть? Звичайно, ні! - Мікель взяв дівчину за руку та вивів з кімнати. Рейна ступала босою ногою по склу і тим самим залишала криваві сліди. Мікель не бачив Грети, її бачила тільки Рейна. Шатенка з посмішкою йшла біля срібноволосої. Мікель вивів дівчину на вулиці.  Була зима. Знову прийшла зима. Зима дві тисячі двадцять п’ятого року. На снігу криваві відбитки залишались. Від гарячої крові сніг танув під ногами, але й ноги відмерзали. 

Мікель, куди ти мене ведеш? - хриплим голосом промовила дівчина. Їй було до нестями холодно. Вона вся тремтіла від холоду та болю. 

Хаха, ми на місці, - він зупинився біля прірви. - Ти повинна страждати ще гірше ніж сестра! Тому постарайся не померти зразу. - Після цих слів Мікель скинув дівчину з прірви і та полетіла. Рейна думала, що на цьому все закінчиться, але вона вижила. На жаль, вона вижила. У неї були зламані ноги та руки, вона не могла рухатись. Знизу було ще холодніше. Вона тремтіла від болю та холоду, аж тут прийшло стадо вовків. Вони шукали здобич неподалік і знайшли її. 

 

Рейна Лінберг помирала довго. Нестерпний біль вона терпіла, а перед смертю вона знову побачила Грету, яка проливала сльози.  Коли Рейна відкрила очі, вона була в маєтку. Це її здивувало, але тим не менш вона подумала, що це сон. Поки таки не переконалась, що вона вже мертва. Ні одна жива душа не бачила її. Рейна стала привидом і тепер буде вічно блукати коридорами цього забутого богом маєтку. 

 

Рейна була гріхом ліні. А тепер її душа повинна вічність блукати у маєтку. Вічність спостерігати за світом, який буде змінюватись, вічність страждати. 



Епілог

Сім гріхів - сім історій, сім життів, сім смертей, сім розплат. Кожен грішник заплатив власну ціну за свій гріх. 


Кіоко Токуґава, грішниця, яка піддалась гніву та вбила всю сім’ю Токуґава. Вона померла від рук коханого, який теж обманув її. 


Мерелін де Буйє - ненажерливість. Їй завжди було мало тієї їжі, яку вона купувала, а в кінці вона помирала в холоді та голоді. Захворівши, помирала  в муках, її тіло гнило, адже ніхто не допоміг їй.


Домінік Літта - хіть. Людина, яка померла від рук власної дружини. Він піддався власним інстинктам та нагло брехав, дивлячись в очі дружині, яка кохала його..


Тайвель - гординя. Через свою гордість та зверхність народ не сильно його любив, тому його було страчено. Він поплатився за те, що був надто зверхним до людей. 


Луїза Міллер - жадібність. Дочка мільйонера, яка померла в чотирьох стінах в'язниці за вбивство майже цілої сім’ї Міллерів. Вона була жадібна та бажала ще більше грошей та вбивств. Дівчина ніколи не тратила гроші на ті речі, які не могли приносити їй користь. 


Алан Вайт - заздрість. Він вбивав людей, які мали те, чого не мав він. Юнак покінчив життя самогубством. 


Рейна Лінберг - лінь. Через лінь її подругу вбили, а брат подруги помстився їй, скинувши в прірву, де її роздерли вовки. Вона стала привидом і приречена страждати вічність.


Душі кожного із них приречені на вічні страждання за свої гріхи та вбивства людей. Всі вони будуть страждати вічність


Роки йдуть, століття проходять, але люди не змінюються. Світ й надалі буде порочним. І знову та знову, на зміну старим прийдуть нові. У світі з’являться нові грішники, які знову будуть піддаватися гріхам та розплачуватися за них до смерті та після неї. Але з часом основні гріхи можуть приймати інші форми. 

Зверхність, занудство, лють, захланність, пристрасть, заздрість та скупість. 

Гріхи є і завжди будуть існувати. Вони будуть існувати доти допоки люди не зникнуть.

Regina_Mortem
Опубліковано: 06 вер. 2022. 21:57
З давніх-давен світ завжди залишався порочним. З часів перших людей і досі. Люди за своєю вдачею грішні, але кажуть, що вірять у бога і поклоняються йому як творцю всього сущого. Вони вірять, але роблять справи, які для них є гріхами. Люди вважають лише сім гріхів смертними і намагаються виглядати праведними, не роблячи їх. Але хіба це можливо? Кожна людина за своєю натурою здатна вчинити гріхи. А смертні – це ті, на які не наважаться усі, здебільшого кілька з них саме такі. Сім смертних гріхів: гнів, ненажерливість, хіть, гординя, спрага, заздрість, лінощі. Всі ці гріхи є смертними, найтяжчими гріхами. У кожному столітті були люди, які втілювали один із семи гріхів. А наприкінці свого життєвого шляху платили плату за це. Найгрішнішими були деякі сім осіб.
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!