Зіронька сяє, серце стучить, Щось у мені до коханой біжить Ой ти кохана, люба моя! Чом голосок твій як солов'я? Душу здирає, плоть обглодає, Ти, без рушника, виходь за меня! Зіронька сяє, серце стучить, Щось у коханої в грудях лежить Я би й вийти хотіла до тя! Не хоче та мати й доля твоя Душу здирає, плоть обглодає, Луна з зозулі довжезно стоя! Зіронька сяє, серце стучить, Щось за тинами, то любий кричить Гей ти кохана, люба моя! Кинь злую мати йди до меня Душу здирає, плоть обглодає, Я ж з тобой мила запряжу коня! 01.01.24

Так король Етельстан, ватажок воїв, ґридів перснедавець та брат його дужий, Едмунд величний, славу здобули вічну у січі клинками мечів під Брунанбургом. Стіни щитів, пробивши, змели вони кутим залізом, сини Едуарда. Як гідним годиться за звичаєм предків, часто у січі з ворогом лютим добро боронили, землю й оселі. Здригалися недруги, скотів дружини та морерозбійники никли приречені. Поле рясніло кров'ю звитяжців, відтоді як сонце, світило ранкове, зійшло й над землею пронесло яскраве сяйво Господнє вічного Бога, аж доки не зникло за небокраєм. Лежало доволі там списом проткнутих, стрілою

Пишу слова...пишу рядками, Перепишу, я весь листок... Перегорну і буду далі, Виписувати думок тяжкий рядок... Пишу про горе, біль та смуток... Про щастя же нема й рядка. Хотілося б себе втішати, Та в тих думках, я вся німа. Незнаю, може, так то й треба, Себе жаліти на листі... Та я б хотіла, щоб у небі - Світило сонце ще й мені! Не думати про свої рани... Світити посмішкою з лиця... Чекати вітру... йти за хмари... Перебігати з гір в поля. Не мучитись в думках щоночі, Що я роблю чогось не так. І заглядаючи у свої очі, Побачить щастя, хоч з пів рядка.

Колись, ми були ще малі... Колись, нам пісні лунали дзвінко. Щебетали рясно солов'ї, співали пісню нам привітно. Ми з радістю йшли у новий день! Гортали дні, гортали хвилі - всіх тих, моментів навкруги... Були у спокою, ті днини. Ми ясно бачили життя, пощади в долі не просили. Нам спокій був, у радість дня... Ми волі крила відростили! І йшовши в ногу з новим днем, ми рясно віру ту плодили. Чекали поглядом той день, коли життю покажем сили! Та мрії наші, обманулись... Потоки розпачу, в душі! Дорослі днини обернулись - безжальним плачем в самоті. Кудись, дівалась віра в завтра... Кудись,

Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю упала й зламала крило, Так болю багато тепер в Україні, Її не помітить, напевне, ніхто. І злякана пташка у небо дивилась, Б'ючи по землі уцілілим крилом, Втомившись, заплющила очі, та й сіла, Аж раптом її огорнуло тепло. То йшов місциною тією страшною Солдат молоденький, із лав ЗСУ, І вгледів синичку, і взяв у долоні, Й надія з'явилася в пташини — не вмру. День воїнів кожен — змагання зі смертю, Та крихітку всі берегли, як могли, При першій нагоді у місце, де тихо Її волонтерам вони віддали. Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю

Щось коїться страшне : усе цвіте-гуде цвірінькаємо мов птахи на гілці . Нам точно Бог пошле померти в один день заритись з'єднано в сухий могилці . За ручку в один рай чи в пекло у котел ( у пеклі у котлі - котел той самий ) . Любов не обирай - сама переплете сама як слід переплете серцями

В тобі, я бачу - світла промінь! В тобі, я бачу - кольори... Твоє обличчя - наче море, ті хвилі геть мене знесли... І в тобі - барви веселкові! І з гір потоками річки... Квітучі трави серед поля, і лісу запах древесний. В тобі, я бачу й відчуваю - той запах ранньої роси... В тобі, цвітуть, ті рідні мальви - цвітуть і взимку й восени. Твій ніжний голос - мов відлуння, тих вільних птахів, мов політ. В твоїх очах - лани широкі, їх колір так мене манить. І не збагнути того щастя, що сліпить зір, у ясні дні. Бо почуттям моїм неясним - немає назви на землі.

Ті почуття, складні, як поле бою... Та розумом, ти повна ще ідей. І лиш душа, кричить, в тобі: Все..! Годі..! Я більш тягар, не понесу, вже цей! Закриєш очі ти, на тії всі, душевні муки... І будеш й далі, шлях цей, йти. Та, стільки б, ти не ховалась, люба! - Від роздумів про завтра - не втекти. А, що те завтра?- в нім все, як і сьогодні... Відчуєш відчай, розпач почуттів. Бо, в тих стосунках, що несеш з собою - немає радості, кохання, щирих слів! Ти, моя люба, добре все вже знаєш! Від рішень долі - не втекти. Ти, з цими почуттями - маєш попрощатись... Той вибір, в свою користь, зробиш Ти!

Вона любила - білі рози, вона любила теплий край. Та тільки, вітри та морози - вели її у небокрай! Чомусь, завжди, чиїсь руки - хапали твердо і за мить... Тягнули в темряви поруки, лишивши сліду темну нить. Вона ж, хотіла лиш кохати, віддавати поглядом тепло. А руки вели її за ґрати - за ґрати розуму свого. Коли діставшись тієї точки, вона побачила пітьму... Хотілось плакать їй щоночі - про свого щастя втрату ту! Тож, якось так...поживши трохи, вона вирішує піти... І тої темряви окови, лишає позаду назавжди! Комусь ті дії будуть дивні, а хтось же скаже - "Молодець!" І тільки душу

Іду... Живу... Гортаю тяжко днини... Хотів, з тобою бачити - життя, тяжкі години! Все думав! - Зараз...ось...сьогодні... Впаде на мене - обличчя твого, промінь..! Засяє твоя постать - з поміж, чорних, днів туман. Та, ці думки - ілюзія... Лиш каторга, й дурман... Я в них ховаюсь - сповнений надій. Хоча вже знаю, що не побачу, тих, своїх мрій! Та, все ж, я раз за разом, в думці повертаюсь - у мрії... де поруч ти! Хоча, і так вже знаю, що покинула - ти, ці світи! І буду й далі... Образ твій вертати... У свою думку - мрійливу й тугу... Бо не збагнути серцем - тої правди, що ти пішла... в холодну

ЖИВЕ УКРАЇНА ?? Була Україна... була, є і буде! Чи були такі бої? Та не усюди... П'ятисотий день пішов вже поспіль, Але ні ми, не вони на сказали "Досить!" Три дні спочатку нам давали, Що поразка наша неминуча! Але ми дали себе знати, Що за неньку нашу ми поплатим! Багато різних перешкод було. Та що було, вони і є! Але ми тут! Ми досі вільні! Можем зробить що-небудь, Чи поїхать, там, кудись... Почалось життя болюче: Ракети, бомби, міномети! То за горою чути щось... То не грім! То люди кличуть допомогу! Але почувши всі страждання, Незламний дух не проходить повз! Єдність, вона є

щось дивне і складне... Кохання — це така складна штука, що може буть, а може й ні. Кохання — це така дивна штука, що дивні речі ти робиш в ній. Не чекаєш ти цього, завжди так. Але мозок твій уже заповнено. Ти не думав, що все прям буде так, Але нічого, вже з цим не поробиш! А потім ти страждатимеш від цього, та нічого не поможе вже тобі Плутатимешся в думках своїх, це точно, і тільки думати про це зможеш! Почнеш нав'язуватись, робить дарунки. Та й нічого, все дарма! Ти будеш все робити для любові, щоб вона хоч чуть взаємною була. З'являться проблеми, недовіра, адже усі скривдлять