Ельфу я шипну на вушко Тихо тихо ледь чутно Що я зараз відчуваю Щоб не здогадавсь ніхто Ельф мені відповідає Може це кохання е Може ні ніхто не знає Але те що відчуваешь То любов до тебе йде!

Как все понять и осознать Прийти в себя как раньше Наркотик из груди достать и отослать по дальше Тому кто так поиздевался Тому кто не дооценил Тому кто как демон извевался Все время о симпатии твердил Решил что может Таким вот Правом обладать И чувствами поиграть Сладкие речи и взгляды Смотрящие на меня И поцелуи полные яда Своего часа ждут Что все что было Это не правда И так тому и быть А что тебе? Тебе так надо Ты так хотела Ты все сама И в этом суть

Розчавлена суміш Натяків-дотиків, Розфарбована веселковість подихів, Вітбитком на склі. Мезозойського звіра облишки, Напівпосмішки, Й наче нишком Не дивись, Не питайся з якого впало. Недоглянуте, недокохане - лежить. Недоторкане, неспотворене - летить. А в мене від цього лоскіт. Фантомний лоскіт відтятого юнацтва. Яким ти був за віком? Авжеж, чудацтво - Збирати впавших з вікон. Світло на небі, Нас підберуть там.. Летимо! Тримай мене...

А ти не бійся - подзвони, (Свідомість номерів не забуває!) Навіть якщо нема коли. І без причини. Чи в печалі... Ти подзвони. Не кидай смс. Голос - не букви. Він живий. З емоцій... Не зводь ти погляд до небес. Не витирай сльозу на щоці. Ти розкажи як день минув? Які є мрії? Чи...сповнений страхами? Чи може щось важливе ти забув - Наприклад, приїхати до мами?! Хай мати розповість про свої справи; Хай брат спита поради про авто; Хай друг жаліє, що не з вами У вихідні ходив в кіно; Хай Та, що на дзвінок чекає, Нарешті слухавку зніме, І в котре скаже, що кохає, І що сумує... Та дзвони уже. І ти

Как жаль что все уже не так И чувствую я по другому Сломалась часть души Вырвали сердце с корнем Как жаль что все уже не так И не вернуть судьбы назад Осталось только разочарованье Разбили все внутри и веру в дорогое Что не по силам теперь собрать И склеять в три слоя А так хотелось теплоты Любви и счастья неземного Как жаль что все уже не так Как больно больно больно... Нет сил все это осознать Жить дальше надо по другому Я никому не пожелаю Такуе чувства испытать Названные любовью

Без образ і без гніву відпускаю Намистини черлені падають у траву Ніби море, що поглинає часом безнадійних, трави вбирають у себе роки життя Намистина як день чи мить, яку я берегла, бо любила чи бажала ятрити свою пам'ять Привіт Тепер можна начисто переписати себе, життя, міста мотиви? Сни, у яких я шукала твоє обличчя і не знаходила Скільки нас, безнадійно хворих, ходитиме колами і поглинатимуть нас моря? Розпускаю намисто черлене, гаряче Наостанок перебираючи пальцями Відпускаю образи (роки) Відпускаю з тобою навзаєм Насаджаємо дерев і вкладемо у них ту любов, що ще ніби-то маємо Що

Возьму я в руки сигарету Немного красного вина Подумаю о своем о женском И грусть развеется сама Я так хотела его встретить Я так его ждала И вот решила хватит Не буду ждать И я ушла И вот стоя на перекрестке Я медленно разворачиваю Свой взгляд Я обомолела Он шел напротив по дороге Прищюрев свой голубоглазый глаз Увидев и дошло что я Он повернул с пути И покатились мои слезы Увы он просто трус Ну хватит Просто отпусти

Зранку, вдягнувши боти, Знову іду до роботи, Лишивши усі турботи В дома під замком. Запхну у вуха затички, Хай глушать усі привички, Хтось попросить водички, А мені що з того? То все його проблеми, То все її дилеми. Розв’язку теореми В цьому рядку нема! Я сам собі людина, Мами своєї дитина, Скоро буде машина, Куплю собі права. Хоч так трясе маршрутка, Ще сто метрів і тутка Буде зупинка і я Вийду із цього відра. Я сам собі країна З назвою Україна, Хоч і послали на… Тричі одного дня. То не моя вина, То не моя війна, То не мої слова, То не моє І не я Зранку, вдягнувши боти, Знову іду до роботи…

(читати вголос, напівпошепки) Най буде собі no comments Як нутрощі зірве смуток І схованку мою куток Злива наповнить Вухам Співало ха-ха лихо Лихо вогке Нишком йшло Заввишки в три роки А завнижки таки як слід для води Спиною мурахами ледь Наче піт І пір'ям легкої ходи Несу свої плями додому Й геть Знімаю сплітки та клопіт Ця вогкість жінкам непотріб Always чотири краплі Я знов попелястий Постріл З гострих стріх сни Мить ти? ~2002

Полиновий запах, ніжно б’є у скроні, Навіває спогади про теплі літні дні, Пам’ятаю подих, ніжний на долоні, І слова медові, що казав мені. Ти збудив глибокі почуття тернові, Вкрав ти моє серце і душу назавжди. Я відчуваю силу і крила гонорові, Лише тобі узимку цвіли мої сади. І світ тепер інакший, і яскравіші зорі, Для тебе заспіваю, все зможу тепер я. Тепер вже не шукаю, кращої я долі, Своє життя дарую, твоя, лише твоя. Дарую я цілунки та губи калинові, І очі де потоне вранішня зоря. Я подарую ніжність і всі на небі зорі, Нехай же нас почують далеко за моря. Кохання мов театр і головні в нас

Я пишу тобі, Алісо, бо я усвідомив все: Колись я думав ти хвиля, яка мене понесе, Я давав тобі якості, сюжети та імена, І без зупину думав—хто ця жінка. хто ж вона? І знаєш, раптово, мені сниться сон: Ти стоїш на березі озера, довкола блакитний фон, Ти переш своє сарі й бурмотиш щось під ніс, Я стояв і дивився на тебе, неначебто вріс. Зі всіх сил вслухався, що ти казала собі, А ти нашіптувала мантри й пускала їх по воді, В них звучала любов і моє коротке ім'я-- Хто ж тоді я? Хто тоді я? Потім картина змінилася— давній квартал, Десь жінки готують коржі, пахне сандал, Ми два чоловіка у

- Навсегда? - Да. - Никогда? - Да. - Я пойму… - Нет. - Подожди! - Иди. - Я прошу! - Фу. - Я молю! - Тю. - Та… такси! - Прости… Кто-то улица, толпа. Где-то камуфляж, стрельба. Что-то тишина, окно. Здесь один, одна, одно. Когда-то выбор, подоконник, пол. Где-то раковина, чайник, стол. Кто-то дверь, цветы, вино. Здесь один, одна, одно. Почему-то льются, режут. И зачем-то бьются, лезут. Для чего-то пьют, едят. Там… а здесь и не глядят. Для кого-то бредят, пишут, рвут. И зачем-то бродят, стонут, трут. Почему-то дарят, получают, спят. Там… а здесь и не глядят. Эти кто-то, но не я, Это где-то, но не