Не близько, не поруч, ні губи, ні руки,
У різних вагонах слухаєм стукіт.
Колеса об рейки, чи кров'ю об серце,
В одне і те ж небо, крізь сльози як скельця.
Складаються в повість думки, про розлуку і старість,
Непрохані гості, яких чомусь бачити в радість.
На карті маршрутів я все ще тебе видивляюсь.
Не видно й не чути.. Хоча я дуже стараюсь.
Колеса об рейки, чи кров'ю об серце,
В одне і те ж небо, крізь сльози як скельця.
***
Затьмарене небо у сірих хмаринах.
Нам більше не треба, дійти б середини.
Лишились позаду солодкі сонети.
Немає розради в собі як в поетах.
Юра Лекан, осінь 2017