Олеся доїхала до повороту на Малі Корсунці. Вказівник “Клініка-стартап Save Lives Industry”. Все правильно — їй саме туди. “А вони молодці — зробили нормальну дорогу до села.” — подумала Олеся. Вона полюбляла їздити на своїй старенькій Toyota RAV4 і дуже жаліла свою “ластівку” похилого віку, коли та тарахтіла, ледь не гублячи деталі ходової, на пересічних українських автошляхах. А сільські

Верховний Імператор рептилоїдів був задоволений. — Отже, ви закінчили фазу зміни клімату Землі до точки неповернення. Молодці. Якщо так, то людство для подальшого нам уже не потрібне. Можете приступати до пункту плану 113.7. — 113.7? — Хшасс почав гарячково гортати план. Тхісс теж напружилася. — Так, пункт, у якому ми плануємо знищити жалюгідних приматів — хижо посміхнувся Верховний Імператор. —

Хвороба мавпяча Уся наукова спільнота гуділа. ЗМІ верещали у своїх заголовках, трубіли до повного знудження, ввесь світ торочив лише про одне: “Мавпи навчились говорити”, “Мавпи озброїлись щитами й мечами”, “Мавпи пливуть на інший острів”…Ці нісенітниці я читав ще як мені було дванадцять років. Тоді звичайно я був шокований, та за місяць-два цей шок пройшов, що в мене, що в усього суспільства.

Михась ще раз перечитав останній аркуш. “Геніально! Я зробив це!” - захоплено подумав він. Праця всього його життя, через яку він не їв, не спав, закинув абсолютно все крім її написання, ця праця - завершена. “Це точно перемога на конкурсі. Та що там конкурс? Це Букерівська премія, а може й Нобелівка!” — Михась уявив себе на нагородженні Нобелівською премією з літератури. “Це ж треба англійську

Номер, що я отримав, був не дуже. Прямо скажімо — поганенька кімната. Стіни пофарбовані у лікарняний світло-зелений колір. Старезні, ще, певно, радянські меблі: шафа, з нерівно повішеними, а, можливо, і зламаними дверима; обшарпаний стілець; такий-сякий стіл та ліжко з пролежаним матрацом. Якийсь неприємний запах чи то лікарні, чи то гуртожитку. І до всього цього, ще й шмат штукатурки у

Лі стояв посеред величезного складу пана Гао і все ще не міг повірити своїм очам. Безліч коробок, безліч! Він ще раз подивився у договір. Цього не може бути, це якийсь жахливий сон! Але ні. Так і є. 5 000 000 масок. П’ять! Мільйонів! — Це якась помилка, пане Сюй. Я замовляв виробити 5 000 медичних масок. Тисяч, не мільйонів. — черговий раз спробував заперечити реальність Лі. — Нічого не знаю,

Timeo Danaos et dona ferentes Я не повірив своїм вухам, тому перепитав. — Вибачте, певне, я не правильно зрозумів. Ви кажете, що містер Ліготті, про якого я чую в перший раз, залишив мені спадок? — Саме так, містер Сміт. Спадок складається з триповерхового будинку за адресою Ельм-стріт тринадцять, банківського депозиту на суму триста сімнадцять тисяч чотириста двадцять три долари та

Це має бути якийсь жарт. Я ще раз вмикнув запис, наче сподівався, що цього разу почую щось інше. На голограмопрогравчі з’явилося, вже знайома мені, голограма: чудернацька маска: білий овал лиця, чорні вуса і вузька борідка, такі ж чорні брови, великий ніс, на щоках червоний рум’янець. На доданок до цього, на масці застигла іронічна зла посмішка. Зверху чорний довгополий капелюх. Механічний, явно

Ти ж нікому нічого не розповіси - він прошепотів мені на вухо ... тремтіння пройшло по моєму тілу ... страх скував мене настільки, що я змогла тільки несміливо кивнути головою ... Молодець хороша дівчинка-з тихим сміхом він відпустив мої плечі. Я розвернулась і натрапила на гострий як крижані голки погляд ... усмішка зміїлася по його губах ... Страшна людина. А я в його полоні, добровільно... я

— Мері Сью? — спитав я та ще раз пильно придивився до зображення дівчинки-ельфійки, що тримав у руці. — Якесь дивне ім’я для ельфійки. — Це прізвисько, яке вона використовує серед людей. — шепеляво просипіла фігура навпроти. Я глянув туди, але не зміг вловити погляд співбесідника. Той був закутаний у плащ з великим каптуром. Підсівши до мого столу у шинку “Золотий вепр” він не тільки не зняв

Цей твір присвячується конкурсу жасних і моторошних оповідань “Кошмар триває” фензіна “Бабай”. Олег у люті стукнув кулаком по клавіатурі. Та жалібно затріщала, підскочила після удару й перевернулася, з десяток клавіш вилетіли та розсипалися по столу, декілька впало додолу. Юнак схопився за голову та трохи не закричав уголос те що крутилося у нього у голові. Як?! Як він сміє? “Поганенька пародія

Темрява, космічний пил, яскраві спалахи далеких пульсарів, холодне дихання безмежного космосу. На фоні цього поміж уламків астероїдів, котрі ще пам’ятають створення світу, повільно дрейфував у просторі плоский диск. Він нагадував своєю самотністю полишений пілотами міжпланетний лайнер у вільному плаванні. Опинившись в обіймах абсолютної ночі, клаптик матерії на панорамі далеких зірок потрапив у