Зелений острів
Існують настільки давні часи, що не згадати ані імен учасників, ані місця події. Проте, природа може увібрати у себе більше ніж здатні побачити і відчути люди, це не про пам’ять, як ми її розуміємо, а про момент який застиглим відпечатком віддзеркалює події минулого та майбутнього, час як крихітний шматочок янтарної смоли, позбавляє швидкоплинність забуття. Озеро не пам’ятало, не забувало і не згадувало. Його природна сила, це пропускати через себе зміни, ніби відсіюючи зайве, залишаючи натомість маленькі крихти наслідків на самому дні свого мулового черева. Так, вода це не про пам’ять. Дерева, ось що є стержнем часу. Можливо не для усіх годиться людське існування, все ж таки, будь-яке людське життя обмежено колом світанку та заходу існування, але ж є речі для яких народження та смерть є мінливими процесами. Такої думки дійшла Аміна під час прогулянки з Младою, у вечорницях локони її незаплетеного волосся танцювали візерунком в сутінковому повітрі. Млада Мелетько, яка прожила свої незакінчені юнацькі роки в цьому селі, не разу не виїжджала за його межи, тому погано розуміла навколишній світ та саму себе, проте вона навчилась спостерігати. Так, про себе вона відмітила, що люди менш прив’язані до матеріального світу мають тонку, прозору тінь, майже її не відкидають, ніби їх і не має зовсім. Про Аміну, яка жила з її родиною останні два літа (у поселенні мовили через бідність батьків) вона могла з впевненістю сказати, що це не молодше за неї дівчисько мала тонкішу тінь ніж інші відомі її люди. Пояснення цьому вона не мала, просто подруга була ніби менше прив’язана до цього світу за інших. Або так здавалось на фоні більш приземлених мешканців поселення. Однак, час від часу з нею траплялись маленькі дивачества, не щось особливе але без пояснення. Справжньою дивиною стала відмова від пропозиції одруження з сином тутешнього коваля і його раптове падіння у місцеве озеро наступного ранку. Непрохане пояснення цій історії не забарилось. Пошепки ім’я дівчини почали пов’язувати з чаклунством, а однієї туманної ночі на початку помаранчевого місяця…
– Млада, прокидайся… – голос, що ніби виринав зі сну насправді вів до пробудження. Це один з молодших братів, Вовчик розбудив її серед ночі. Перед-вітальня, що слугувала спальнею була окутана пітьмою та слабким місячним сяйвом. – Куди?.. що… сталось? – ледве прокинувшись питала дівчина. – Амі…Аміна знову кудись пішла…– бормотів він стоячи біля її ліжка. – Посеред ночі? – Млада намагалась натягти домашню кофтинку поверх нічної сорочки. Зачекай, чому ти кажеш знов? – Вона виходить кудись гуляти увесь останній місяць… мене просила не казати, але вона мала вже повернутись… щось сталось… – Добре, добре. Лягай зараз спати, я розберусь. Батьків не буди. У на пів темряві Млада ледве знайшла власне взуття. Щоб вкласти брата, не знадобилось багато часу, заспокоївшись він відразу заснув. Поки вона збиралась, думки не покидало одне питання. Безшумно розчинивши двері, вона стурбовано промовила: – Не першої ночі, невже Аміна відьма?... – і вступила за поріг у пітьму нічного повітря.
Небо позбавлене зірок, збивало кожен крок по знайомій тропі, добре що захоплений в останню мить ліхтар обмальовував силуети дерев та парканчику у пітьмі. Літне повітря остаточно відступило перед осінньою сірістю. Млада обійшла хату і зупинилась на задньому подвір’ї, усвідомлення того, що далі шукати зниклу доведеться у повному мороку (рятівного світла на довго не вистрочило) злякало її настільки, що дівчина майже вирішила будити батьків, коли у хащах, за пасікою, побачила проблиски помаранчевого світла. Наступної митті рвучи нічну сорочку у спробі пробратись крізь хащі, Млада почала розрізняти силует Аміни. «Не так вона і далеко від дому, можливо лунатик... – з якимось полегшенням і сумнівом зітхнула Мелетько». Аміна продовжувала щось шукала у траві, не звертаючи уваги на раптову появу гості. – Що ти тут робиш? – Млада схопила руки дівчини, Аміна закам’яніла на одну хвилину наче не впізнавши родички, ніби та фантомне ведіння, а потім промовила: – Млада?... Млада, що ти тут робиш? – Ти мене питаєш? А сама не хочеш пояснити? Аміна розгублено обвела її поглядом, а потім міцно перехопила зап’ястя подруги і зашепотіла: – Ти маєш мені допомогти. Послухай, я мою знайти одну рослину, але не можу пояснити. Вона зацвітає тільки в ночі… Вона потрібна... вона дуже потрібна… зірки яких не має на небі... – Як я маю тобі допомогти щось знайти, якщо ти мені нічого не пояснюєш. Поки тривала ця суперечка, з боку хати почали лунати голоси, їх відсутність помітили. Млада сказала що Аліна була лунатиком, і вона пішла її шукати. Таке пояснення урятувало їх обох, але на ніч, двері почали зачиняти, щоб такого більше не трапилось. Так тривало тижня зо два, поки на один з церковних днів,що відкрив череду великих свят, Млада не вирішила сходити до сільської старої за порадою. Її хата була найближчою до лісу і мала на відміну від інших, кришу з соломи, а огорожу прикрашали глиняні глечики . Мелетько вже бувала тут раніше, коли ходила з іншими дівчатами на ворожіння. – Бабцю Яро, відчиняйте. Мені потрібна порада, і я принесла кренделики та дивну історію. – Агов… – почулось десь з яру біля огорожі, де майоріла помаранчево-біла хустинка старої. – Що ви там робите? – запитала дівчина допомагаючи жінці вилізти. – Збирала пожовкле листя, щоб засушити, – промовила стара розгинаючи спину. За тістечка звісно дякую, але що там за історія? Коли вони зайшли в середу, знайомий запах сушеної лаванди з м’ятою відразу викликав спогади про першу ніч ворожіння. Вона не випадкова обрала саме цю поважну стареньку, адже вважала її… – Бабця Яро, ви б мені розповіли… – Що? – … як би Аміна була відьмою? – жінка перестала помішувати варення і пильно на неї придивилась. – Я пам’ятаю як ми в вас ворожили на ніч Івана Купала, і ви казали, що то нічого, тому я… – Чому ти запитуєш у мене про відьомство саме зараз? – Яра присіла на лаву поряд з дівчиною. Так Млада Мелетько розповіла їй усі події тієї ночі, дивну поведінку Аміни, та власне припущення про лунатизм або відьомство. – Я розумію чому ти подумала так, як подумала, але не гадаю що це чари. Бачиш, щось подібне вже траплялось свого часу з моєю знайомою, але не тут. Якщо пам’ятаєш, я переїхала сюди дитиною і до цього жила в сусідньому краю. Того разу, дівчина поводилась так само, вночі шукала рослину яка мала зацвісти зірками, яких не має небо. А коли не знайшла, то сама зів’яла як квітка. Розуміючи що цього разу історія може повторитись, прощаючись Яра дала Младі мішечок трав. – Пройшло багато років перш ніж, я зрозуміла про що іде мова. Можливо тобі це допоможе. Дорогу до дому дівчина провела в роздумах, а в останній час дня висипала у таз з водою засушену траву що отримала від Яри. Вже в ночі коли Місяць вийшов, можна було побачити, маленькі квіти, що плавали на поверхні води, розпустились і мали білий колір в місячному сяйві. Поки вітер зривав пожовкле листя, Млада перетворившись на тінь, маленькими кроками підкрадалась до ліжка Аміни. Поцуплені в батьків ключі від хати подзвінкювали в її руці. – Аміна…Ти не спиш? – дівчина присіла, а місячне світло обіймало її волосся. – Я знайшла траву, а тепер розповідай для чого вона тобі.
Відлуння місячного сяйва змішувало пожовкле листя з нічним повітрям. Кожен їх крок обіймали вічно зелені трави. Тремтячи від холоду і держачись за руки, вони дістались берега озера, посередині якого майорів зелений острів. Майже усе дитинство, Млада спостерігала як рибацькі човни обходили його стороною, не разу не зупиняючись. – Сюди, – подруга смикнула Младу за рукав і жестом вказала на рибацький човник залишену на узбережжі. Через колір свого дерева, вона нагадувала шкарлупку від горіху. Коли Аміна дістала з дна човна весла і приготувалась штовхати його до води, Млада вже хотіла прийти на допомогу, але замість цього заклякла на місці, ніби щойно усвідомила реальність усього що відбувається. Вона, Аміна, ніч у озера, і казна яка історія почуту від подруги… – Послухай, я гадаю що це все не вдала ідея…– не впевнено почала Мелетько, перебираючи в руці край власного паску, – можливо це просто хлопець з іншого села вирішив пожартувати над тобою. Ось і розповів, казна яку історію про траву-перевертень і підводне королівство. Сама подумай, який ще покровитель озера, це якась маячня…. – Млада припинила переминатись з ноги на ногу, наважившись підвести погляд на подругу. Аміна у нічній сороці, у безрукавці та замотана в хустину залишалась такою ж стрункою. – Гадаєш, я про це не думала? – її голос тремтів. Скільки разів я прокручувала цю зустріч щоб переконати себе в обмані, але навіть якщо це вигадка, а хочу впевнитись у цьому. Я розумію, якщо ти хочеш піти… – Суходіл, – вони зустрілись поглядами. Ми втратимо багато часу якщо попливемо, потрібно піти суходолом. Вона взяла руку Аміни, з впевненістю допомогти подрузі зроби заплановане. Так, крок за кроком вони пройшли цю водну тропу з місячного сяйва. Поки втомлені і обезсилені переводили дихання, Аміна обдивилась острыв. Нічого надзвичайного просто зелені хащі, очерет та іви. І головне, нікого окрім них. – Ні, його тут не має... З іншого боку озера почали лунати голоси односільчан які розшукували зниклих дівчат. – Зачекай тут,– звернулась до неї Меланія, – спробую запевнити їх що ти пішла лунатить в інший бік. Коли подруга пішла, Аміна зовсім зневірилась і сповзла на землю – Дурепа, я така дурепа… – проклинаючи себе, вона почула як крізь шарудіння листя пролунало: – Аміна...
Тієї ночі Аміна так і не повернулась, було багато історій які б пояснили її зникнення. Одні вважали що вона втекла до хлопця з сусіднього поселення, інші що її зникнення пов’язано з лунатизмом. Для Меланії існувало тільки одна версія якої вона притримувалась аж до сивих років. Воно стало її власною молитвою що з часом перетворилась на родинний переказ. Про Аміну і її підводне життя у вічному царстві озерної ночі на зеленому острові.
