Злітають ластівки у синє небо, У свій чудесний неосяжний світ, І більше щастя, явно, їм не треба, Як дивовижний цей політ. На проводах спочинуть лиш хвилину І стрімко знов пірнають в небокрай. Літають довго-довго безупинно, Гасають жваво з краю в край… Маленькі пташечки, а скільки сили, Майстерності і певності в польоті, Скільки завзяття і пориву У їх пташиній тій роботі! Онуця люба, ластівко ти наша, Ти в нас розумниця, не вередлива. Упевнено і ввись, і вдаль дивись, Як у житті літати, в ластівок учись. Будь сильна, обережна і щаслива! 2021р.

По світу гуляють мільйони щемливих оповідей про те, як собаки стають членами родини. Я ж хочу розповісти вам свою історію, в якій я стала членом сім’ї собаки. Це відбулося навесні. В той день з самого ранку все пішло не за планом. По-перше, попри невтішні прогнози погоди, в моє місто завітало весіннє сонечко після трьох тижнів набридливої мряки. По-друге, мій хлопець, у якого сьогодні був День народження, вирішив розірвати наші багаторічні стосунки. Ми почали зустрічати на першому курсі університету. По його закінченню він отримав пропозицію стажування за кордоном і пообіцяв повернутися за

Всього б цього не сталося, якби Вадік вночі повертаючись з Дня народження товариша, не вирішив би закусити увесь випитий за вечір алкоголь упаковкою, на перший погляд, абсолютно невинного печива «До чаю». Як тільки останній шматочок цього підступного їдла потрапив у шлунок молодого чоловіка, кишківник сердешного почав настирно вимагати очищення. На лобі виступили краплинки поту, Вадік вольовим зусиллям узяв усі свої органи під контроль і пришвидшився. Він відчайдушно намагався донести наїжджене додому, бо був досить вихованим хлопцем. — Зараз промину мою стару школу і вдома, — підбадьорював

Тьотя Аня завжди була дуже набожною жінкою. Ви швидше зустрінете її в церкві, аніж на базарі. І в здоров’ї, і в хворобі вона самовіддано вклонялася Господу і просила його пробачити її покійну прабабцю. Проте, чим завинила перед Богом чи людьми пращурка тьоті Ані, ніхто не знав, навіть настоятель храму. У жіночки було двоє синів. Старший, Антон, – військовий. За декілька місяців після початку війни він отримав звання старшого лейтенанта за хоробрість і самовідданість. Антон розбивав ворога у найгарячіших точках. Тож окрім покійної бабці, тьотя Аня завжди згадувала в молитвах і його. Молодший,

«Нарешті Іванко натрапив на годну дівчину,» — подумала баба Надя сидячи у себе на балконі і спостерігаючи, як її сусід зверху витягає з багажника машини важкі коробки. — «А то все одні шльондри бідолашному попадалися». Вона тяжко зітхнула і перевела свій погляд на вікно сусіднього будинку, де цілувалася пара закоханих. Молодому хлопцеві дійсно не щастило з представницями протилежної статі. Галька була курвою, яку цікавила тільки його зарплата, Інка – тягалася з іншими чоловіками по ресторанах і виправдовувала то все роботою, а про Маруську, яка оформила на нього кредит і зникла, взагалі не

— Мамо, чому вона так зі мною? В чому я винен? — розгублений десятирічний хлопчина кинувся в обійми молодої жінки. Вона в чергове зустрічала свого сина, який кожні вихідні навідувався в гості до свого батька. Так сталося, що Олеся і Петро розлучилися ще коли Іванко був зовсім маленьким. Родичам і знайомим сказали, що не зійшлися характерами. Проте більшість з них здогадувалася про справжню причину, яку вже через місяць після розлучення Петро ніжно тримав за ручку. З того часу утекло багато води, пролунала купа образ і звинувачень, та незмінним залишалося єдине – в житті Іванка брали участь і

Ірина стояла на кухні біля вікна і вдивлялася в похмуре сіре небо. Воно плакало холодним затяжним осіннім дощем, хоча до осені було ще більше ніж місяць. Можливо, небо сумувало за притаманною для середини липня спекою, а, може, оплакувало разом із жінкою її тяжкохворого батька. Ірина стояла мовчки. Тишу у квартирі порушували тільки краплини гірких сліз, що падали на підвіконня. Від болю, що стискав груди було тяжко дихати, у голові паморочилося, жінка нахилилась вперед та притулила лоба до холодного скла. — Боже… — Ірина заплющила очі. — Боже, невже це кінець? Вирвався тихий стогін. Жінка

Під зорями спить бездомний старий, Його не гукає готель золотий. Він вулиць герой, загублений слід, Живе на асфальті, безкрайній як лід. Маршрутки мчать повз, знайомі всі лиця, Шофери махнуть - він кожному свій. Ніхто не побачить його блиску чи світла, Та кожен із них йому брат дорогий. Кишені порожні, без грошей і мрії, І світ посміхається, а він же - мовчить. Від холоду стіни, від спраги надії, Та воля - єдине, що варте, щоб жить. Хтось дивиться з жалем, не знаючи хто він, Бездомний у світі, невидима тінь. Та він лиш сміється, мандрує крізь ночі, Як птах, що свободи не бачить межі. Знають

Сонце в небі тихо догорає, Хвиля ніжно пестить береги. Вечір море спокоєм вкриває, Вітер шепче лагідні пісні. Золоті проміння тонуть в хвилях, Тиша розливається кругом. В сутінках ховаються всі сили, Ніч стає на землю тихим сном. Зірка в небі блисне разом з місяцем, Сяйво розсипається з висот. Тінями повільно вкритий ліс, Море тихо шепче далі зов. Захід сонця згасне, і до ранку Збережуть ці мрії небеса. Тихо море дихає у мряці, Вечір нам дарує чудеса.

Шкереберть шкребе серце іржаве дати в жертву себе вирізать ледь заважує доля держави на розтерзаних тих терезах . Дежавю непрожитих флешбеків домагнічує прірву Бермуд : треба мабуть забуть тут буть деким - всі у воду кінці обірвуть . Амнезія ? А нам не анамнез . Хвіст вже з'їла зміїна війна . Знов униз мої ніздрі заманиш перлом сперми з-під дна виринать . Саме милістю Господа Бога душу зцілювать сміють твою рими зримі довічно надовго : аж женуся за ними - творю !

По незнанню сказав тобі : " Передзвоню " . Ще й досі чую як мовчазні гудки календарем кочують : та недаремно сподіваюся усе ж . Мої вірші у білий список свій внесеш - і буде відгук . Негайно в серце гарно не на гальмах в'їду : себе мені безмежно дати просто чуть ти будеш змушена бо все там розтрощу

Пече зір не тим як ти роз'їбана по черзі свербіжною під кожного лягти . А бо з тобою поруч знову йти за руку . В рот цьомати який смоктав залупу не надто й пам'ятаючи чию . Мов щучкою пірнать у течію хуй мокро затягне - відчуваю третім оком : хоча узагалі не екстрасенс та від видіння душу аж трясе . Чого б так до ладу мозок не змогти оговтать невинне божество з лайна ліпить бездонної пизди кров далі пить мерзенну ? Нормально мирно розійтись невже нам не світить навіженим взагалі ? Пече зір : навіть третім заболів