Олеся доїхала до повороту на Малі Корсунці. Вказівник “Клініка-стартап Save Lives Industry”. Все правильно — їй саме туди. “А вони молодці — зробили нормальну дорогу до села.” — подумала Олеся. Вона полюбляла їздити на своїй старенькій Toyota RAV4 і дуже жаліла свою “ластівку” похилого віку, коли та тарахтіла, ледь не гублячи деталі ходової, на пересічних українських автошляхах. А сільські дороги? То ж не дороги, а просто напрямки! Тому, коли від редакції їй дісталося завдання з’їздити до Малих Корсунців та написати статтю про новітній українській стартап, вона спершу засмутилася, уявивши,

На місці неба — стіна із бруду. На місці річки — новинна стрічка, слова, які я за мить забуду. Ковтати стрічки — погана звичка. На місці гір — безкінечне горе. На місці моря — підвальний морок. Здіймає очі звірисько горде, скарби ховає свої за сволок. На місці мови — розгублений погляд, сумний, як дощ над футбольним полем, гравці якого сховались у погреб й сидять наодинці із власним болем. На місці сонця — чужі здобутки, на місці спогадів — плач і гомін. Та попри все це легкі незабудки Чекають не перший травневий промінь.

Я чув мовчання древніх королів — приносив вітер. І я волів шукати кольорів in stahlgewittern*. Спочатку все було якесь брудне, брунатне, сіре. І цю межу не кожен перетне без втрати віри. Зелений був. Приглушений такий, ховався наче. Там мені снились пращури й батьки і «плине кача». Був чорний далі, я його носив перед собою, коли на сотні тисяч житмасив ревів від бою. Та якось раз мені ота гроза влетіла в око. І вмить — ультрамарин і бірюза, краплак і мокко, церулеум, рубін і кіновар, і темна умбра. А потім — наче хтось розбив ліхтар і смикнув тумблер. І я тепер лишаюсь вічно жить із

Верховний Імператор рептилоїдів був задоволений. — Отже, ви закінчили фазу зміни клімату Землі до точки неповернення. Молодці. Якщо так, то людство для подальшого нам уже не потрібне. Можете приступати до пункту плану 113.7. — 113.7? — Хшасс почав гарячково гортати план. Тхісс теж напружилася. — Так, пункт, у якому ми плануємо знищити жалюгідних приматів — хижо посміхнувся Верховний Імператор. — Що ви там придумали для цього? — Придумали, ага — у голові Хшасса гарячково крутилися шестерні. —Вірус! Моторошний вірус знищить все людство дуже швидко. — Вірус – це добре. Що за вірус? — Вірус,

Хвороба мавпяча Уся наукова спільнота гуділа. ЗМІ верещали у своїх заголовках, трубіли до повного знудження, ввесь світ торочив лише про одне: “Мавпи навчились говорити”, “Мавпи озброїлись щитами й мечами”, “Мавпи пливуть на інший острів”…Ці нісенітниці я читав ще як мені було дванадцять років. Тоді звичайно я був шокований, та за місяць-два цей шок пройшов, що в мене, що в усього суспільства. Мавпи навчились говорити, читати, писати, виготовляти знаряддя праці, кувати зброю і вести війни. Нікому до цього діла вже не було. Все перейшло миттєво, вигоріло спалахом палаючої комети. А мене

Мовчала я, а потім стало сили... Хоч би мовчала... Я сказала все. А потім би пробачень не просила, Зізнавшись правді і собі в лице. В душі ти вже давно гірка й нечиста, А де причина? Це все зранена Любов. Та зараз не бреши, ти - не Пречиста!Така брудна і зла, отруйна ти немов. І то не кров твоя отруйною ставала, Не зупинялась ти, труїла ті слова Сама. Від себе в відображенні тікала, Не ти - не я - Хто там? - я тут. - Жива. Жива... Навіщо я вчинила злочин? Перед собою невипрАвно йдеш на біс. І не спинити вже ті вогнепальні очі, Думки шепочуть: - Замовчи! -Цинізм! -Це низ! Але не слухала то я і

Михась ще раз перечитав останній аркуш. “Геніально! Я зробив це!” - захоплено подумав він. Праця всього його життя, через яку він не їв, не спав, закинув абсолютно все крім її написання, ця праця - завершена. “Це точно перемога на конкурсі. Та що там конкурс? Це Букерівська премія, а може й Нобелівка!” — Михась уявив себе на нагородженні Нобелівською премією з літератури. “Це ж треба англійську трохи вивчити. А чи є в мене пристойний костюм?” - занепокоївся він. Але це все потім. Зараз треба зробити останній крок та відправити свій роман на конкурс на здобуття літературно-мистецької премії

Номер, що я отримав, був не дуже. Прямо скажімо — поганенька кімната. Стіни пофарбовані у лікарняний світло-зелений колір. Старезні, ще, певно, радянські меблі: шафа, з нерівно повішеними, а, можливо, і зламаними дверима; обшарпаний стілець; такий-сякий стіл та ліжко з пролежаним матрацом. Якийсь неприємний запах чи то лікарні, чи то гуртожитку. І до всього цього, ще й шмат штукатурки у верхньому куті біля стелі, навпроти ліжка, колись обвалився, та й так ніхто не замазав цю досить велику брудну діру. Але я був радий і такому. Це було просто диво, що мені дісталася ця путівка до

А потім буде тиша... І буде Перемога Ти будеш зовсім інша, і ти повіриш в Бога. Ти знов будешь молитись, але в груді без страху Дякувати, що вижив, що скинув смерті плаху. А потім буде тиша, і Сонце засіяє І над блакитним небом Веселка ще заграє.

Лі стояв посеред величезного складу пана Гао і все ще не міг повірити своїм очам. Безліч коробок, безліч! Він ще раз подивився у договір. Цього не може бути, це якийсь жахливий сон! Але ні. Так і є. 5 000 000 масок. П’ять! Мільйонів! — Це якась помилка, пане Сюй. Я замовляв виробити 5 000 медичних масок. Тисяч, не мільйонів. — черговий раз спробував заперечити реальність Лі. — Нічого не знаю, пане Чжоу. От договір, що ви підписали. От кількість. Все вірно. 5 000 000 масок. — так само у черговий раз тицьнув пальцем у договір пан Сюй. — Але ж що мені робити з такою кількістю? — Ось цього не

Timeo Danaos et dona ferentes Я не повірив своїм вухам, тому перепитав. — Вибачте, певне, я не правильно зрозумів. Ви кажете, що містер Ліготті, про якого я чую в перший раз, залишив мені спадок? — Саме так, містер Сміт. Спадок складається з триповерхового будинку за адресою Ельм-стріт тринадцять, банківського депозиту на суму триста сімнадцять тисяч чотириста двадцять три долари та дев’ятнадцять центів та цінних паперів на суму п’ятсот сорок три тисячі триста шістдесят сім доларів. Це була страшенно велика сума. Я навіть не міг її уявити. У крамниці, працюючи з ранку до вечора, я отримував

Це має бути якийсь жарт. Я ще раз вмикнув запис, наче сподівався, що цього разу почую щось інше. На голограмопрогравчі з’явилося, вже знайома мені, голограма: чудернацька маска: білий овал лиця, чорні вуса і вузька борідка, такі ж чорні брови, великий ніс, на щоках червоний рум’янець. На доданок до цього, на масці застигла іронічна зла посмішка. Зверху чорний довгополий капелюх. Механічний, явно змінений, голос промовив: — Вітаю тебе, герою. Ти — обраний. Обраний для найскладнішого випробування у твоєму житті. Якщо я розрахував все правильно, а по-інакшому і бути не може, ця космічна станція